Фельдшерка та психологиня в ЗСУ Вероніка “Паляниця”. Фото: Суспільне Одеса
До повномасштабного вторгнення вона була депутаткою та працювала в центрі реабілітації дітей. Потім отримала повістку і вступила до лав збройних сил. Як це, бути жінкою в армії, розповіла Суспільному фельдшерка та психологиня 122 бригади тероборони ЗСУ Вероніка з позивним “Паляниця”.
Ваш позивний “Паляниця”. Слово стало вже символічним. Як такий позивний до вас “причепився”?
Все просто. В перші дні, коли я прибула до військової частини, отримала звання “солдат” і прийшов час отримати позивний. Ну і хлопці сказали, що будуть називати мене “Паляниця”.
До повномасштабного вторгнення ви працювали в центрі реабілітації дітей та молоді з психічними й фізичними відхиленнями. Як цей досвід допоміг вам у подальшій роботі?
Насправді дуже допоміг, тому що військовим, по-перше, потрібна домедична допомога і реабілітація. Медичну допомогу вони отримують у військових шпиталях. Все, що стосується реабілітації, лікувальної фізкультури, масажів, відновлення праці кінцівок – це все робити я навчилась в центрі реабілітації. Працювала там масажистом, ЛФК-інструктором та психологом.
Тяжко згадувати той день. Я була вдома зі своєю донечкою. Розривався телефон, всі телефонували й питали: “Ти знаєш що сталося? Треба допомога”. Я депутатка міської ради. Мені дзвонять і кажуть, що потрібен кран, потрібна евакуація. Я спочатку була у шоці, ну яка війна, 21 століття.
Потім з нашої міської ради запропонували всім жінкам-депутатам виїхати за кордон. Так, з 2019 року я депутат Подільської міської ради. Наймолодша на той час, мені було 26 років.
Саме тому 24 лютого вранці, після потрапляння ракети у військову частину, у вас було стільки дзвінків.
Я потрапила на місце влучання снаряда десь близько 11 години. Я бачила тільки шматки тіл, які вже завершували складати. Всі були в шоці. Це був день в місті дуже важкий.
Ви сказали, що була пропозиція, щоб жінки поїхали за кордон, але ви переді мною сидите у військовій формі, не в піджаку з сорочкою. Як потрапили до ЗСУ?
Мені прийшла повістка. Всім медичні працівники підпадають під мобілізацію, пішла до військкомату. На той час в нашій громаді був батальйон, який брав участь в активних бойових діях, я їм допомагала з колегами-депутатами волонтерством. В перші дні не було нічого. Поняття турнікет, медична аптечка — такого взагалі не було. Я вперше на війні дізналася про турнікети, чесно. Потім мені сказали, що там потрібні медики. Зрозуміло, що мої рідні були у шоці, тому що я сама виховую свою доньку. Мама й тато такі: “Ти дурна, так не можна. В тебе дитина неповнолітня, не дай Боже що..”. Але всі мої друзі пішли і я подумала: “Я впораюся”.
Вероніка, що ви сказали своїй восьмирічній донечці? Як пояснюєте, чому мама зараз не поруч?
Це дуже важка тема. Я практично з нею не розмовляю про війну. Я приїжджаю додому, якщо мене відпускають у звільнення, я тільки запитую, як у неї. Я не хочу свою донечку в усе це посвячувати. Я мрію, щоб у неї було інше майбутнє. Я сподіваюся, що наша праця, служба моїх побратимів зробить так, що їй не доведеться брати зброю до рук.
Ви уявляєте маму, в якої донька на передовій і вона бачить, що там Бахмут беруть в кільце, наприклад. І вона мені надзвонює 25 тисяч разів і ти тільки спробуй не взяти слухавку, це ж мама. Мама ще сяде на танк і приїде туди, куди треба.
Розкажіть про один з ваших робочих днів. Що ви робите?
Це такий день бабака. Я зараз обіймаю посаду фельдшер медичного пункту. До мене звертаються військовослужбовці, в яких купа проблем за ніч зібралася. В когось болить нога, ніс, рука, плече, в когось нежить. Ти вирішуєш їх якісь маленькі проблеми. Це спокійний день в батальйоні. Бувають такі дні, коли ми виїжджаємо на підсилення до військових, які несуть службу на нулі і їм потрібна допомога. Це евакуація, сортування наших побратимів, які були поранені. Основна робота бойового медика — забрати його з точки А, відвезти в точку Б і віддати його лікарям.
З мого досвіду: ми їхали на підсилення до нашого батальйону, там брала участь наша 122 бригада під Бахмутом. Ви знаєте, що тоді, в кінці березня, брали Бахмут практично в кільце, був найгарячіший момент і ми були там. Я була в сортувальному пункті.
Туди привозили 300-х і 200-х. Ми надавали першу медичну допомогу. Зупиняли кровотечі на випадок поранення грудної клітини, щоб уникнути пневмотораксу або гемотораксу, щоб людину стабілізувати. Ці дні, як з кіно. Те, що я там бачила — мені здавалося, що це не правда. Коли ти бачиш шматки людей, монотонні крики. Хтось кричить, а хтось не кричить і підбігти потрібно саме до того, хто не кричить. Може бути, що у когось пальчик відірвало і він кричить на всю лікарню, а є ті, кого важчі поранення. Я допомагала чим могла.
Якщо чесно, я не дуже хочу згадувати ті дні. Моя нервова система залишила це десь там. Я взяла досвід, але хотілося, щоб їх більше не було.
У вас є досвід психолога. Яку роботу проводите із самою собою?
У нас є різні види психологічних тестувань. Чесно, проходжу раз на місяць, щоб впевнитись, що я можу бути ефективна як бойова одиниця. Часто ставлю побратимам питання: “Подивіться на мене. Я адекватна?”.
Коли тільки повернулася із зони бойових дій, я три дні ні з ким не розмовляла, я просто спала, десь ховалася, снодійне. Моя нервова система просто не вірить, що таке може бути.
Потрібно тримати себе у руках, ще й допомагати психологічно бійцям. З якими питаннями до вас звертаються військові?
Найбільше просять поради що казати рідним, як поговорити з дружиною, з донькою.
Вони намагаються якось зберегти ці відносини, щоб повернутися адекватним. Бо він повертається додому, одягає цивільний одяг, але він залишається в броніку. Він йде в кафе, а відчуття, що на ньому бронік і каска. Він не чує музику, яка грає в кафе, він не бачить людей. Треба допомогти, бути місточком, щоб він прийшов з війни додому, де спокійно, де нічого не загрожує життю. Тут постійно в емоційному стресі, постійно очікуєш, що зараз буде якась небезпека. І нервова система в постійній напрузі, і ти думаєш коли можна послабити це. А не можеш послабити ні там, ні вдома, тому ми їх вчимо як прийти додому і як розмовляти. Що роблять більшість бійців – вони приїжджають додому і розповідають що з ними коїться, але вони не запитують: “Як ти тут? Як годуєш дітей? Як ходиш на роботу?”. Навчаємо, щоб вони знайшли в собі сили перемикатися з війни в прості буденні речі.
Як це — бути жінкою серед чоловічого колективу? Які відносини з побратимами Залицялися?
Чесно, це дуже важко. Тому, що жінок трохи знецінюють, вважають, що вони десь фізично слабші. Я доводила їм: “Стоп, чуваки, я така сама, як і ви. Куди треба — я пролізу, я вас витягну”. Я під час навчань самостійно евакуйовувала хлопців, щоб показати, що я можу.
Постійно квіти, цукерки, знаки уваги, “ти мені вилікувала нежить, яка ти богиня”.
Казала, що я одружена, що мене чекає чоловік за кордоном, скоро приїде. Так не можна, ми на війні. Потім вони звикли й зрозуміли, що не пройдуть ваші ці підкати. Зараз мені вже легше з цим.
Чи є у вас колежанки?
Мало жінок у військовій службі, самі розумієте. Було, коли я виїжджала з підрозділом на місяць в ліс. І я там живу одна з хлопцями. Елементарно не вистачає цього спілкування з якоюсь дівчиною, щоб поговорити “а чим ти намалювала очі? де робиш брови?”. На щастя, в мене є деякі побратими, які підтримують. Я їм там масочки роблю, вищипую брови, роблю зачіску, щоб вони себе чухали нормально і я хоч трохи отримую типу цього жіночого спілкування. Вони мене розуміють, вони класні. Взагалі, у нас все добре. Тільки нам потрібна перемога.
