«Мама» Іра з позивним «Скажена». Вона не хизувалася любов’ю до держави та народу, вона її реалізувала. Не будучи медиком, вона знайшла себе саме у цій сфері. Вона почала робити те, що вважала за потрібне, адже «мир можливий тільки після перемоги». Її девіз: «Боюся, не встигну».
Ірина Шевченко – звичайна жінка, котра працювала продавцем на ринку у своєму рідному місті Херсон. У 2015 році підписала контракт зі Збройними силами. Сама вона говорила, що все сталося спонтанно:
«У нас в Херсоні є волонтерський загін першої долікарської допомоги. Ще навесні 2014-го я пройшла у них курси». Після підписання контракту Ірина пройшла навчання в Урзуфі на Донеччині та на Житомирщині. Потім вона потрапила під Широкине – місце, де відбувалися одні з найзапекліших боїв під час війни на Донбасі.
Відсутність медичної освіти не стала Ірі на заваді. Вона служила у 36-й бригаді морської піхоти на посаді радіотелефоніста-санінструктора, до цього була санінструктором 1-го десантно-штурмового батальйону. Пішовши у 48 років на війну за покликом серця, жінці вдалося врятувати десятки поранених. Окрім медичних обов’язків, Ірина також готувала і стала другом для багатьох військових, які називали її «Мамою». Тож не дивно, що про неї говорять стільки хороших речей: вона була відкритою і простою. Хоча Іра постійно повторювала, що «у нас все буде добре», вона, однак, боялася не встигнути. Щось-таки передчувала.
1-го липня соцмережі наповнилися постами скорботи, адже надійшла трагічна звістка: під час виконання військовими медиками ООС завдань з евакуації пораненого російськими окупантами було обстріляно санітарний автомобіль. В результаті прямого попадання протитанкової керованої ракети бойовиків один військослужбовець загинув на місці, ще двоє отримали поранення. У 36-й окремій бригаді морської піхоти повідомили, що внаслідок обстрілу бойовиків санітарного автомобіля ЗСУ під Водяним на Донбасі загинули старший матрос Сергій Майборода та сержант Ірина Шевченко.
3-го липня у Палаці молоді та студентів прощалися із херсонською волонтеркою. Вічна тобі пам’ять, Ірино.
Марина Азізова
