Продовжуємо серію інтерв’ю із акторами Херсонського театру, які долучилися до туру країною «Ми не хотіли виїжджати…». 7 міст, 8 показів вистави «Лишатися (не) можна…». Гастролі відбулися за підтримки Українського культурного фонду. Враженнями від туру поділився заслужений артист України Сергій Михайловський.
- Ваші враження від туру?-
- Зробити такий гастрольний тур під час війни – це велика справа. Дякую Українському культурному фонду та нашому театру. Я гадаю, що ми зробили напрочуд важливу річ, адже ця вистава не те, що на часі, на жаль, вона ще буде довго на часі… Але треба доносити до людей, що ми, херсонці, пережили під час окупації. Це дуже важливо!
- Яке місто запам’яталось найбільше та чим?
- Не буду тут оригінальним, якщо скажу, що це Черкаси. Саме місто на мене справило враження тому, шо воно чисте, охайне, театр як з голочки – новенький, відремонтований. Запам’яталися глядачі, які були здебільшого зі сходу… Серед них були люди, які тікали від нашестя рашистів ще у 2014-му році. Того вечора сплелися наші та їхні переживання – вони побачили виставу, ми почули їхні історії… Знайшли спільне…Також мені запам’ятались Івано-Франківськ і Львів, тому що там я зустрів багато друзів, колег, яких був дуже радий бачити.
- Що відчуваєте, розповідаючи зі сцени свою історію?
- Це як картинки. Коли ти розповідаєш, то постійно бачиш ці картинки і, навіть коли хочеш відсторонитися, не виходить, бо це твоя історія, вона живе в тобі, пече, болить… Відчуваю і страх, і біль, і в деяких випадках відчай, бо міг би вчинити по-іншому. Пригадую, що ще було, перебираю в голові пережите, і може далі додам щось у свою розповідь…
- Ви задіяні у виставі вже близько року. Скажіть, чи змінилось сприйняття історії/пережитого?
- Не близько року – до вистави я долучився останнім уже після того, як відбулася прем’єра. А щодо сприйняття, та як воно може змінитися? Ця історія жива. Може, мій мозок і хотів би щось забути, щось викинути із пам’яті, але це неможливо. Іноді спогади про життя в окупації приходять уві сні, і ти прокидаєшся та кажеш: «О, це я наче вже й забув…» А, може, і добре, що забув… Та воно знову згадалося… Непросто все…
- Чи є віддача від глядачів? Як вони реагують?
- Я чесно скажу, не бачив жодного байдужого глядача. Були такі вистави, коли присутні навіть з перших секунд, як звучала пісня про Херсон, починали плакати. Я гадаю, що свідомих українців вистава «Лишатися (не) можна…» не залишить байдужими.
- Чому на Вашу думку люди мають подивитися цю виставу?
- Також не буду оригінальним. Поїздивши містами під час гастрольного туру я побачив, що для когось війна вже скінчилася, а для декого вона ще й не починалася. Люди чують повітряні тривоги, буває – і прильоти, але не відчувають війни… Та після нашої вистави вони починають сприймати все по-іншому, розуміють, що
війна триває, треба донатити, допомагати ЗСУ, робити щось для перемоги. Я гадаю, що цю виставу має побачити вся Україна, і, можливо, навіть Херсон, але не зараз. І це не через обстріли, а тому, що в нашому місті вистава буде сприйматися під іншим кутом. Як казала Римма Зюбіна, ті, хто виїхав, стали зрадниками для тих, хто лишився. І, навпаки, ті, хто лишився, були зрадниками для тих, хто виїхав… Ось тут треба буде знайти якісь спільні точки та розв’язати нашу страшну проблему…
- Авторка – Альона Мовчан.
