Артем Кияновський закликав діяти в інтересах українських дітей

Напередодні святкування Нового року багато людей, свідомо чи мимоволі, підбивають підсумки, розмірковують про те, як пройшов рік, планують майбутнє. Звісно, легше пригадувати хороше, але заради об’єктивності й подальшого розвитку варто подумати і над тим, що по-справжньому турбує, я вважаю, багатьох освітян.

Розповідати, ділитися своїм досвідом – важливо, але ще важливіше те, щоб тебе почули. До планування, до бачення подальшого поступу освіти (не хочеться вживати слово «реформування» – нині багато освітян його сприймають досить упереджено) варто залучати людей, які вже показали результати своєї професійної праці (і яка відповідно оцінена), котрі ще мають енергію та бажання змінити освітній ландшафт країни на краще. Тобто – людей, які здатні побачити не тільки сьогоднішні виклики та потреби, а й мають бачення розвитку галузі на роки наперед, людей, які по-справжньому переймаються майбутнім освіти нашої країни. На щастя (чи на жаль), у нашій сфері не все вимірюється грошима: в освіті, особливо – шкільній, працює багато ентузіастів, на яких керівництву галузі й треба було б орієнтуватися. 

Узагалі, будь-яка зміна, у нашому випадку – у сфері освіти, має бути добре аргументованою, логічно поясненою і зрозумілою – якщо не для всіх, то принаймні для більшості працівників галузі. Звісно, це не нова думка: як написано ще в Євангелії від Матвія, «кожне царство, поділене міжусобною ворожнечею, гине; жодне місто чи родина, де немає миру й злагоди, не виживуть». Мушу сказати, що тут має йтися і про народних депутатів, і про працівників Міністерства освіти і науки та обласних і міських управлінь освіти, і про директорів та учителів. 

Якщо говорити про сучасне профільне законодавство в цілому, мушу сказати: здається, що багато законів написані в жанрі філософських роздумів, а не керівництва до дії. Зрозуміло, що до законів мають створюватися підзаконні акти, але освітяни звикли до чіткіших, конкретніших формулювань, наприклад – як у законі про освіту, що ухвалили після здобуття незалежності. 

ПРО МЕТУ І ВАКУУМ 

Тенденція зниження вимог до результатів навчання, зокрема – у природничих дисциплінах та предметах гуманітарного циклу, я переконаний, є дуже хибною. Щодо перших: зменшення учнівської цікавості до вивчення наук у школі навряд чи приведе до появи хороших науковців через 10–15 років. Щодо гуманітаристики й мистецтва: ми можемо дійти до того, що головними «просвітниками» наших дітей стануть вулиця і розважальні програми. Прикро це визнавати, але в Україні спостерігається тенденція зробити так, аби в жодному разі не перевантажити дитину навчальною діяльністю, а в ідеалі – недовантажити. Але те, що вакуум заповнюється не найкращим, а найближчим, чомусь розуміють не всі. Передусім ми повинні запитати себе: чи справді хочемо, щоб наші учні стали конкурентоздатними, вихованими і високоосвіченими? Якщо так, то треба орієнтуватися на найкращі західні практики – там у школах і кількість оплачуваних навчальних годин є більшою, і не економлять на викладанні мистецьких предметів. Вітчизняні річні навчальні плани є одними з «найбідніших» у світі (у скандинавських країнах, наприклад, вони є майже на третину більшими), тож навряд чи треба перейматися, що ми начебто дуже перевантажуємо наших дітей, і боротися із цим «перевантаженням», зменшуючи години, передбачені, скажімо, для уроків музики чи образотворчого мистецтва. 

КОЛЕКТИВ І КЕРІВНИК 

Я працюю у сфері освіти 29 років, за цей час спілкувався з величезною кількістю керівників галузі, педагогів, на власні очі бачив результати їхньої роботи. У нашій з вами галузі результати діяльності по-справжньому добре можна оцінити лише приблизно через десять років, тобто тоді, коли видно динаміку змін. А згідно із чинним законодавством після конкурсу з керівником школи укладається трудовий договір на два роки, і він не може бути на посаді більш ніж два строки підряд. Мою думку як очільника закладу хтось може вважати упередженою, але я вважаю, що держава має триматися за по-справжньому хороших директорів, які створили хороші умови у закладі, які мають бачення розвитку конкретної школи і методично його реалізовують. Кажучи метафорично, директори закладів не повинні бути гральними картами, які треба постійно тасувати. Так, якщо керівник не справляється зі своєю роботою, його потрібно змінювати. Але це варто робити оперативно, а не чекати рік чи два до закінчення строку трудового договору. А якщо пригадати, що заробітна плата директора буває навіть меншою, ніж учительська, та й можливостей мотивувати найкращих педагогів (які проводять дослідницьку роботу, готують учнів до МАН, розробляють посібники тощо) у керівника вкрай мало, то постає риторичне запитання: чи багато талановитих та перспективних очільників шкіл захочуть перебувати на цій посаді? Треба на найвищому державному рівні усіляко стимулювати найкращих педагогів і керівників. І йдеться не лише про фінансову складову – отримати державну відзнаку буде приємно кожному вчителю, адже це свідчитиме про визнання його професійності. Нам не вистачає висвітлення найкращих практик у ЗМІ, педагоги рідко стають героями телепрограм чи великих тематичних матеріалів у всеукраїнських виданнях. Прикро, що інформаційними приводами досі часто стають дрібні недоліки окремих учителів чи керівників, з яких, як із пазлу, і формується загальне уявлення про професію. 

ПРО ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД 

Крім уже, напевно, усіма знаного фінського освітнього досвіду, варто переймати досягнення й інших країн. Наприклад – Естонії, держави, що теж посідає високі місця у дослідженнях PISA. Я і наші педагоги неодноразово відвідували цю країну, знайомилися з досвідом: наприклад, за успішним прикладом естонської гімназії Tallinna Pae Gümnaasium використовуємо в своїй школі методику наскрізних тем. Дуже цікавим є метод мовного занурення, який вважається одним із найефективніших способів багатомовного навчання – при його впровадженні як мінімум п’ятдесят відсотків навчання проводиться мовою, яку хочуть вивчити. Керівники шкіл Естонії мають більше свободи, зокрема – фінансової, вони можуть витрачати кошти на особливі посібники, різноманітне підвищення кваліфікації педагогічних працівників і навіть на екскурсії для дітей. До речі, шлях, який проходить рукопис хорошого нового автора від ідеї до видання книги, є дуже коротким, на відміну від тернистого шляху підручника в Україні. 

Але варто відзначити, що високої якості освіти тут змогли досягти, зокрема, завдяки досить високому фінансуванню сфери в цілому. Там роботу вчителів оцінюють вище, з дітьми активно працюють багато фахівців – і психологи, і логопеди, і керівники різноманітних гуртків тощо. І, повторюся, навчальні плани є більшими за наші. А у Франції, до речі, освіта є обов’язковою з трирічного віку. 

ПЕРСПЕКТИВНІСТЬ ПРОФЕСІЇ 

Є багато запитань до якості вищої освіти, яку дає досить високий відсоток наших українських закладів, котрих, чесно кажучи, є забагато. Освітяни цю якість можуть оцінити, зокрема, за рівнем молодих учителів, які приходять у заклад після навчання у вишах. Прикро констатувати, але нині для абітурієнта зі, скажімо, дуже невисокими знаннями не є проблемою ні вступити до вишу, ні провчитися увесь термін і отримати диплом. Узагалі дивно, що в нашій державі є дуже багато реклами щодо здобуття освіти в інших країнах: я навіть бачив пропозицію пройти навчання у закладах вищої освіти Румунії з наданням стипендій на сайті нашого профільного міністерства. 

Переконаний, що розвиток освіти передусім залежить від рівнів її фінансування і престижності праці та високої її оцінки суспільством. Я розумію, що це – надзавдання, але вчительська професія має перестати бути синонімом професії низькооплачуваної, малопрестижної. Педагоги повинні мати кошти, щоб виписувати хороші видання, відвідувати інші заклади задля отримання нового досвіду, зокрема – закордонні. 

Пропрацювавши багато років в освіті, я упевнився в думці, що найголовніше завдання – дати нашим дітям найкраще з того, що ми взагалі здатні дати. 

Щодо дискусії про те, з якого віку варто починати навчання у школі: ще в радянські часи діти, які раніше стають психологічно готовими до занять у цьому закладі, вважалися обдарованими, і за рішенням педради ці малюки справді могли розпочати навчання у п’ятирічному віці. Але насправді таких дітей було дуже мало. Чи збільшилася кількість обдарованих дітей за ці роки – питання відкрите. А найінтенсивніший розвиток інтелекту людини взагалі припадає на дошкільний період, тож чи не логічніше було б розвивати дітей саме в закладах дошкілля? 

Давайте будемо чесними: не всі батьки переймаються розвитком власних дітей, не всі цікавляться психологічними і фізіологічними особливостями малечі на кожному з вікових проміжків. Хтось, наприклад, узагалі перебуває на заробітках і у найкращому випадку дистанційно забезпечує потреби дитини у харчуванні й одязі. Життєві ситуації бувають різними, і залежно від них дитсадкам і школам доводиться брати на себе додаткові обов’язки. Як мінімум – збільшувати час перебування дитини у закладі. Як максимум – пробудження здібностей кожної дитини, соціалізацію і прищеплення любові до мистецтва тощо. 

У Школі гуманітарної праці нам вдалося оперативно перевести на комплексну дистанційну форму роботи не тільки навчання у початковій і середній школі, а й роботу з дошкільнятами, факультативи та гуртки (навіть хореографічний), роботу логопеда і практичного психолога – одним словом, практично всі елементи повноцінного шкільного життя. Але хочу наголосити, що епідемії (і навіть значно страшніші) були й раніше. І будь-які «захисні» засоби мають бути співвимірними із загрозою. 

НАДІЇ НА КРАЩЕ 

Ми всі повинні діяти в інтересах українських дітей. Маю надію, що в нашій країні переможе не бурхлива імітація реформ, а справжнє підвищення якості освіти. Що зміни будуть логічними і зрозумілими для більшості педагогів і батьків, а при прийнятті рішень дослухатимуться до практиків та визнаних професіоналів своєї справи. І зміни у керівництві профільного міністерства дають надію, що це станеться. 

 

Артем КИЯНОВСЬКИЙ, 

директор Школи гуманітарної праці Херсонської обласної ради



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *