Український Південь

Інформаційне видання

Ігор Йосипенко – справжній трудівник, патріот та гарний господар

Кожний день керівника сільгосппідприємства «Злато Таврії» Ігоря Йосипенка насичений різними подіями і справами: турботою про родину, бізнесом та громадською діяльністю.

Сенс його життя – сім’я, повага до людей і любов до своєї справи. Він реалізує себе в кількох іпостасях: підприємець, депутат Херсонської обласної ради, меценат і просто цікава особистість.

Його день починається досить рано. Дід вчив: хто рано встає, тому Бог дає. Це правило герой нашої розповіді засвоїв ще з самого дитинства, тому й вважає його запорукою успіху. А що ж встигає успішна людина протягом дня? Всього не перелічити: вирішення різних робочих моментів, заплановані і непередбачувані зустрічі, активна участь у житті органів місцевого самоврядування тощо. І так до пізнього вечора. Серед мудрих правил життя Альберта Ейнштейна є така порада: «Вчіться у вчора, живіть сьогодні, сподівайтесь на завтра». Ігор Васильович вважає, що потрібно вміти визнавати та аналізувати свої помилки і робити з них висновки. Тільки так можна ефективно просуватися вперед. А вставати рано його привчили з самого дитинства. Напевно ви зрозуміли, що сьогодні герой нашого часу розповість про своє дитинство та юність в ексклюзивному інтерв’ю «Маяку».

– Народився 20 грудня в далекому 1973 році на Херсонщині в селищі Білозерка, – почав Ігор Васильович. – Мої батьки на той час проживали в Білозерці. Батько працював трактористом у місцевому колгоспі, матуся – різноробочою. Батьки трудилися дуже багато і допізна, тому чимало часу ми проводили з бабусею, яка мешкала в сусідньому селі Городньому Велетні. Там і пройшли мої найкращі роки – дитинство. З ними у мене, як у кожної дорослої людини, пов’язано багато приємних речей. Це і перше кохання в 6 років до сусідської дівчинки Наташки, бо вона була найгарнішою дівчинкою в світі, та перші гроші, які я заробив, пасучи череду корів за сусідів. Це було 20 копійок, день роботи та дуже приємні враження. Як зараз пам’ятаю, приніс, віддаю батькові, а він каже: «Це твої гроші, витрачай сам».

– На що витратили?

– Не пам’ятаю. Пригадую, що заробив, пам’ятаю діалог з батьком, а на що витратив – ні. Можливо вже тоді почав копити на бізнес. В мене завжди був такий хист. Все що Бог дав – все в торбу, – сміється гість.

Згодом, коли мені виповнилось сім років, ми переїхали з Білозерки у Комишани. Я пішов навчатися у 26 школу, з 1 по 8 класи пройшли мої найкращі шкільні роки, потім вечірка 9-11. Слід зазначити, що родина у нас чимала – четверо дітей. Я – найстарший. До речі, за херсонськими мірками, всі брати та сестра стали досить успішними людьми. Як найстаршому чимало роботи по господарству вдома діставалось, зрозуміло, мені. Кажу про роботу, а не про хобі. Про хобі розповім пізніше. Робота – це дві корови, двоє телят, бички, кури, гуси, город, як у селі в великій родині. А ось вставати доводилось дуже рано: чи це були літні канікули, чи навчання у школі – мама будила о пів на шосту, треба худобу вигнати в череду. Це було майже з першого класу.

О! А город та картопля – це окрема тема на все життя. Підгортання, збирання колорадського жука… Літо, жара, друзі на річці, а ти в городі – жах! А от косити сіно з батьком та дідом я любив. Це найгарніший час мого спілкування з ними. Тобі 13-14 років. Освіжаючий літній ранок, може пів на п’яту, батько будить мене, а спали в саморобному курені біля річки, дідусь на газету викладає наш сніданок (мама завжди завчасно нам готувала харчів на тиждень, стільки приблизно кожного року ми були на заготівлі сіна). Потім до обіду, поки сонце зовсім не стане пекучим – тільки шелест коси, аромат скошених трав та чоловічі розмови. І це відчуття, що ти вже став дорослим. Не тільки на рівних спілкуєшся з дідом та батьком, а разом з ними розділяєш відповідальність за твою родину. Це дуже сильне відчуття, відчуття юнака за крок до дорослого життя. По обіді сон, поки сонце не спаде. Дід завжди допомагав налагодити мою косу, бо ніяк мені не йшла ця наука, як правильно відклепати її на бабці. З тих пір мій найулюбленішій аромат – це аромат квітучої акації та квітучого степу. До речі, найгарніші зорі також з юнацтва. Це коли ми завантажували сіно на причеп батькового трактора, перетягували його канатами, аби копиця не розсипалася, я залазив на саму гору і, лежачи в сіні, спостерігав за зірками, шлях додому був довгим, але зірковим.

Я в дитинстві дуже любив своїх молодших братів, а також домашніх тварин. Навіть був членом обласного клубу юних натуралістів. І за вагомий внесок та активну участь щороку від клубу отримував безкоштовну підписку на журнал «Юний натураліст».

Також вирощував кроликів, нутрій, зрозуміло, що шкурки ми здавали в обмін на талони. А на них отримували і сітки для кролятників, і комбікорм. До речі, зайняв друге місце в області, можливо не дуже приємна річ нашому читачеві, по швидкості й якості оброблення тушки кролика. За що отримав нагороду – якісну книгу з яскравими фото різних порід кролів, у радянські часи дістати такий примірник було майже неможливо. Це я був мабуть десь у 7 класі. Окремо тримав голубів. О! Я був затятим голуб’ятником, за що мав чималий клопіт з татом, тому що дах на хаті завжди було пошкоджено. Як тільки дощ, так на стелі нові потьоки. Батько разів зо два точно збирав моїх голубів у мішок і комусь їх відвозив, дарував, та я заводив нових. Відвідував усі виставки. Найбільша проблема, яку вбачали мої батьки в голубах, окрім зламаного шиферу на даху, те, що я не здавав гроші на обіди в школі. Мені давали на обіди щомісяця по 5 радянських карбованців. Я їх відкладав, а потім купував голубів, бо класна пара голубів коштувала близько 10-15 карбованців.

У нашому дитинстві не було гаджетів, тому кожні вихідні ми проводили на річці або з м’ячем, взимку в Херсоні на центральному базарі. Сідав з братом в автобус – і в місто. А, до речі, в мене ще були акваріумні рибки, тримаю їх до сих пір так само. В офісі, вдома великі акваріуми, 700 та 600 літрів кожний. Тому в вихідні виїжджав на центральний базар, проходився рядами, з дідусями-продавцями рибок потоваришував, обмінюючись з ними різними видами, купував водорості й майже раз на місяць я купував одного чи пару голубів.

– Можливо є якась цікава історія, пов’язана з голубами?

– Так, є! Щоб ви розуміли, є різні за кольором пари голубів. Наприклад, чубатий бокач (білий голуб з чорними крилами), а голубка просто сиза, а в іншій парі така сама голубка, чубата або лохмонога, також бокач і голуб якийсь, наприклад, рудий. Я розривав такі пари голубів з різних порід, брав однакових за кольором або породою, садив їх вдвох під ящик, тримав там десь 3 тижні до місяця, а потім випускав, і вони вже пара.

Така собі нотка підприємництва з’явилася приблизно з 5-6 класу. До мене друзі, однокласники приходили, бачили моїх голубів, кроликів чи нутрій, а ще я розводив морських свинок, якими трохи приторговував на базарі. Якщо бачив, що хлопці зацікавилися моїми підопічними, пропонував їм придбати парочку. І коли мені говорили, що нема грошей, я у відповідь: «Та нічого, ти ж будеш колядувати – наколядуєш і віддаси». Тому в кожному класі в мене були такі собі, сьогодні це називається форвардні угоди, тобто зобов’язання на майбутнє: комусь голубів, комусь морських свинок, комусь рибок із акваріума. А потім, коли хлопці наколядували, я ходив зі списочком по школі й збирав свої гроші.

Ще я любив вирощувати домашні квіти в горщиках. І коли їх поливав, вони протікали. А вікна та підвіконня в хаті були дерев’яні і від вологи гнили. Тому з батьком мав неприємні розмови. Зате вчителі мене любили, бо завжди нові квіти приносив до школи.

І все-таки найголовніше місце в нашій дружній родині займала матуся. Хіба можливе щасливе дитинство без материнського тепла? Найбільше запали в душу зимові вечори, коли вся наша сім’я збиралася в одній кімнаті, де була пічка-груба, і мама допомагала настроїти наші музичні інструменти: братові скрипку, а мені гітару, подаючи правильну ноту на фортепіано. А після – довгі музичні сімейні вечори. До речі, ми майже всі закінчили музикальну школу: я – класична гітара, молодший брат – скрипка та фортепіано, сестра – фортепіано. Я навіть не уявляю, як мама все встигала – четверо дітей, велике господарство, робота… А її страви – це смакота. Чого варта її кабакова каша, приготовлена в печі! І вже зараз, йдучи відвідати внуків, завжди пече для мене торт Наполеон, бо так його може спекти тільки мама.

Після закінчення восьми класів (батько не вважав за потрібне моє подальше навчання в школі, сказав, що годі штани протирати) я пішов працювати в віці 15 років до Домобудівного комбінату учнем електрика, то на сьогодні маю робочого стажу майже 32 роки!

З учня вивчився до електрика-монтера 4-го розряду. Працював електриком і паралельно навчався у вечірній школі. Пропрацювавши декілька років на заводі, я отримав земельну ділянку для будівництва житлового будинку. І в 19 років мав двоповерхову коробку свого будинку, розуміючи, що тут ще багато роботи та потрібна допомога батьків.

Радянський Союз розвалювався, на заводі ми отримували копійки, та й дуже часто нас відправляли у відпустки за свій рахунок. Ми з батьком використовували ці можливості й їздили на заробітки в Польщу. Там я опанував нову професію плиточника, до речі, гарно кладу плитку. Як виглядає сумка «кравчучка», знаю не зі слухів, на зароблені гроші з Польщі везли усілякі товари додому, здебільшого це була кава або косметика. Так я опановував ази підприємця та заробляв стартовий капітал для майбутнього мого бізнесу.

З плином часу я зрозумів, що треба отримати освіту, тож вступив до Херсонського педагогічного інституту. Отримав освіту юриста-правознавця рівня бакалавра. Вдень я працював, а ввечері їхав в університет, де щодня з 17:00 до 21:00 ми навчались.

Після цього я відкрив товарно-сировинну біржу й реєстрував договори купівлі-продажу нерухомості й автотранспорту в Херсоні, проводив аукціони. Тобто в ті часи була така юридична можливість, як у нотаріуса зараз. Я цим займався. Мені це дуже подобалось. Це цікаво.

У 2002 році були вибори до ВРУ, я допомагав одній киянці. Мене помітили й запросили працювати до київської фірми юристом. Це солідний досвід, адже чого тільки варта юридична адреса цього підприємства на вулиці Банковій. Місяців за 10 я опанував нові навики. Це робота з залізницею, елеваторами, потужними агрохолдингами, портами, фермерськими господарствами, млинами. Я оформлював мільйонні договори на поставку зерна, переробку борошна тощо. Тоді я зрозумів, що мені потрібно в рідній Херсонщині відкрити свою справу з цих питань, які я вже досконало знав. В кінці 2002 року я повернувся. До речі, приводом також стало знайомство з моєю майбутньою дружиною Анною Олександрівною. Ми познайомились з нею в Лазурному, на морі, й серденько десь тягнуло на Херсонщину, бо там були моя сім’я, там була моя кохана. Тому й повернувся. Тут відкрив свою справу.

З осені 2002 року я почав займатися трейденгом. Купував зерно у фермерів, сільгосппідприємців і поставляв до портів. Трохи згодом почав це зерно експортувати в різні частини світу, чим займаємося і досі. У 2003 році познайомився з одним фермером, який працював на території Качкарівки. У нього був брак коштів, ми разом посіяли одне поле. Мені результат сподобався, а головне, це виробництво, а не посередницькі послуги, саме це мене і зацікавило. Зрозумів, що можна господарювати. І в мене до цього є хист і розуміння.

– Тобто, чому?

– По-перше, я виріс у селі, знаю сільське господарство, батько все життя пропрацював трактористом. На тракторі їздив особисто з 13-14 років. Тато ставив на ручника трактор на пагорбі. То я знав, як трактор завести, не використовуючи пускача, знімав з ручника, за велике колесо трохи покочу, заскочу в кабіну, він розганяється, здається, другу швидкість включив, завівся і побіг. Це було рідним для мене. Плюс, щоб ви розуміли, у мене родина діда по материній лінії – дуже заможні фермери, яких в радянські часи називали куркулями. Понад 10 тис. га землі було у власності прадіда.

Тому і господарство вдома велике було, оці всі речі йшли від діда, який тримав корову, баранів, качок, гусей, як будь-який справжній господар. Гени зробили свою справу. Ось так я відкрив ще одну справу та почав займатися сільським господарством. Але про це поспілкуємося іншого разу.

Про те, хто підтримує та надихає Ігоря Васильовича, про найромантичнішу історію зустрічі з дружиною та подальші життєві віражі, читайте в наступному номері.

Спілкувався Д.ТЕРТИЧНИЙ

Приєднуйтесь до нас у соцмережах:
Facebook, YouTube, Instagram, Telegram, Twitter

Поділитись публікацією
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на email
Поділитися на telegram
Поділитися на linkedin

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*

code

Гарячі новини

Відео дня