На фото В.Славич. З сімейного архіву. Листопад 2022 року.
За фахом вчитель праці, художник-майстер декоративно-прикладного мистецтва з дитинства мріяв зробити скульптуру Тараса Шевченка, а реалізував свою мрію лише після визволення правобережної Херсонщини, деокупації Музиківської громади від російських загарбників, жителі якої зараз на фронт відстоюють зі зброєю в руках незалежність України.
Історію директора Музиківської школи на Херсонщині читайте в матеріалі журналістів інформаційного видання «Український південь».
Встановивши скульптуру на постаменті біля школи, Василь Славич урочисто підняв державний прапор, виконуючи гімн України: “Неймовірні хвилювання, відчуття можна порівняти з тим, коли дізнався, що Херсон звільнено. Я в цей час думав, що тут завжди майорітиме наш український прапор”. було в грудні 2023 року. Понад рок пройшло після визволення правобережної Херсонщини, чимало змін і випробувань торкнулося і Музиківської громади, чимало місцевих жителів зараз на фронті, відстоюють зі зброєю в руках незалежність України.
Фото В. Славича. Пам’ятник Тарасу Шевченку встановлено на шкільному подвір’ї в грудні 2023 року.
Повномасштабна війна й окупація
Вранці 24 лютого 2022 року вчителі Музиківського ліцею, який він очолює, почали дзвонити Василю Славичу, запитуючи його, чи залишати дітей вдома, бо скрізь навколо було чути вибухи. «Так я дізнався, що почалося повномасштабне вторгнення. Це було десь о 5 годині ранку.Я подзвонив голові громади, поговорили з ним про те, що відбувалося. Діти залишилися вдома не тільки того дня. Найскладніше було те, що не було чітких вказівок, що робити, всі метушилися, всі вирішували свої справи», – розповідає Василь Славич, директор Музиківського опорного ліцею. – Треба було зробити алгоритм, як навчати дітей без світла, інтернету, як передавати завдання дітям і як контролювати виконання його вчителями. У такому шоковому стані ми завершили навчальний рік у квітні 2022 року, бо хто з батьків виїжджав в цей час, рятуючись від війни, хто був в укритті».
Фото В. Славича. Клас початкової школи ліцею до 24 лютого 2022 року.
Було прийнято рішення освітнього закладу розібрати всю техніку по домівках, залишивши в школі лише карти й книжки. Колектив і педагогічний склад школи, і технічний персонал був переведений на простій. Окупаційна влада проводила в школі обшуки, робила спроби відкрити цей навчальний заклад, але все було марно.
«Коли запитували про директора, то всі казали, що виїхав. Тож до серпня 2022 року мені вдалося пробути вдома.Ніхто з нашого колективу не пішов на співпрацю окупантами. У нашому селі був величезний спротив їм. Виїхав з села я вже в серпні 2022 року, Спочатку я переховувався з родиною у передмісті Херсона – Комишанах, потім – в обласному центрі, а згодом ми подолали великий шлях через Василівку до Миколаївської області», – розповідає Василь Славич.
У Василівці в Запорізькій області на останньому блокпосту у нього виник конфлікт з кадирівцем.
«Я приніс ноутбук для перевірки, сказавши, що він – дружини українською мовою. Кадирівець почав мене повчати, що треба розмовляти нормальною мовою, що тепер рф тут назавжди – і треба вчити російську. Біля мене стояла літня жінка з ціпком вона українською мовою гаркнула на кадирівця, щоб той не скандалив, той швидко мовчки вийшов з приміщення. Так нам вдалося проїхати останній блокпост, зустріти українських воїнів», – додає Василь.
Пройшовши фільтрацію, він з дружиною, старшою дитиною і немовлям, доїхати до Миколаївської області, аби бути ближче до своєї рідної домівки, де залишилася його мати.
«У цей йшла активно підготовка до нового навчального року, більша частина педагогів Музиківського опорного ліцею виїхала на вільну територію України, завдяки цьому ми змогли запустити дистанційно навчальний процес на базі Східненського ліцею », – додає директор.
Школа і спогади дитинства
У Музиківці проживає багато переселенців із Західної України – це сформувало дбайливе ставлення до українського слова і традицій.
“У нас в березні 2022 року біля села з’явилися днрівці. Їх окупаційна влада просто залишила в полі, вони через декілька днів пішли по хатах просити їсти. Прийшли і до нашої. Стоять біля воріт, звертаються до нас з матір’ю українською мовою, говорячи, що вони прийшли нас визволяти від націоналістів і що ми – брати. На що ми відповіли українською, так ми і є націоналісти, і навіщо, якщо браття, прийшли зі зброєю. Старший російською крикнув: “Не слушать “! – і вони пішли далі, а в мене таки відчуття огиди виникло до їх вимови – це якось і зараз згадується,- говорить Василь Васильович.- Поваги до цих днрівців у селі не було ні від нас, місцевих жителів, ні від кадирівців, ні від російських солдатів, які їх називали собаками, яким не можна вірити. Отаке відношення до зрадників”.
З вдячністю згадує Василь Славич свою учительку української мови, яка в 80- 90-х роках працювала в Музиківській школі – Галину Іванівну Мироненко. Вона заклала шанобливе ставлення до української мови, літератури, вишиванки, постаті Тараса Шевченка, портрет якого висів посеред класу.
У неї було гарною українська вимова. Якось у нас був урок образотворчого мистецтва і хтось з учнів намалював Тараса Григоровича не зовсім гарно. Галина Іванівна сказала, що таку особистість можна малювати лише гарно. Я це запам’ятав на все життя. Мені весь час хотілося зробити скульптуру Шевченка, але я весь час відкладав. У нас в школі викладали вчителі з громадянською позицією, безмежної віри у становлення незалежної України. Учитель історії, який викладав предмет в час перебудови, намагався дати якомога більше інформації про УНР, події, про які нічого не було в підручнику.Попередня директорка школи багато зробила для популяризації української традицій, мови, нашої самоідентичності, проводячи різні заходи», – говорить Василь Васильович.
Він уміло поєднував виконання певних завдань в роботі з творчістю. На початку 2000-х років займався декоративним розписом парканів. У 2006 році в школі створив гурток з образотворчого мистецтва, а через деякий час – театральний.
«Починаючи з 2013 року селом ходив справжній костюмований український вертеп. Ми заходили до людей в оселі віншували їх піснями, показували наші споконвічні традиції. Мені хотілося, аби менше в незалежній Україні звучало радянських колядок», – розповідає директор.
Фото В. Славича. Шкільний вертеп.
Повернення з евакуації
Через тиждень після звільнення Музиківської громади Василь Славич повернувся додому. У населеному пункті не було ні світла, ні води понад 40 днів. Російські військові, відступаючи, знищували все на своєму шляху, вони замінували й підірвали мережі, аби створити гуманітарну катастрофу в області.
Фото В. Славича. Відновлення електропостачання після звільнення Музиківської громади в листопаді 2022 року.
Василь Славич почав волонтерити, допомагати людям, водночас з працівниками школи передивлялися, що залишилося в освітньому закладі, що вціліло. Зі схованок знесли обладнання до ліцею.
На початку 2023 року вдалося відновити дистанційно навчальний процес у Музиківському ліцеї. Все забирало чимало часу і зусиль.
Але думки повертали все до образу Тараса Шевченка. Тим більше пригледів у шкільному дворі й місце для нього, яке було ніби було створене для нього. Наприкінці 2023 розпочалося облаштування укриття в підвальному приміщенні освітнього закладу.
“Ми не тільки підійшли ґрунтовно до технічних характеристик укриття, але і до художнього оформлення його. Я хочу навчити учнів естетичній красі, показати, що цього можна досягти, не маючи великих коштів. Укриття вийшло не просто яскраве, а життєдайне. Плануємо зробити й клас безпеки естетичним. Наприклад, там стара дерев’яна підлога, а облаштувавши її креативно, то це буде виглядати по-іншому”, – говорить директор Музиківського опорного ліцею.
На фото В. Славича. Шкільне укриття.
Укриття облаштовувати завершили, а деякі матеріали залишилося, тож Василь Славич вирішив взятися за роботу, до якої йшов тривалий час – скульптури Тараса Шевченка.
“Багато людей в селі й досі думає, що ми цю скульптуру звідкись привезли. Робота складна, але цікава, інструменти використовував – болгарку, зубило, перфоратор, допомагав мені колектив. Вони зробили постамент з бетону та форму під скульптуру, я, витримуючи всі пропорції, творив далі – образ Тараса Шевченка. Думаю, що моя вчителька української мови схвалила б мою роботу, бо я в неї вклав всі свої вміння, знання, душу»,- говорить Василь Славич.
Фото. В Славича. Робота над пам’ятником Тарасу Шевченку в листопаді 2023 року.
Війна змінила ставлення до рідної культури
Василь Славич разом з колективом поставив нині завдання – позбавитися від російської літератури, якої забагато для українського освітнього закладу.
“На полицях багато книг Пушкіна та Толстого, їх ніхто не читає, але вони займають багато місця. Ми зараз це все прибираємо, думаючи, як оновити бібліотечний фонд, наповнити нашу бібліотеку творами українських авторів, процес цей вже запущено. Чимало творів, авторів росія привласнила – і про це треба розповідати сучасним дітям. До війни була толерантність до російської культури, але треба рішуче позбавляти чужого, просуваючи своє, займаючись національно-патріотичним вихованням, яке по-справжньому в нас розпочалося в незалежній Україні з 2014 року. Раніше це було лише на папірцях», – розповідає директор.
На фото. В Славича. Шкільна бібліотека.
На російсько-українській війні воює чимало випускників школи, загинув на фронті й співробітник закладу, окупація згуртувала людей, нині вони допомагають ЗСУ, наближаючи перемогу.
“Я мрію після перемоги створити монумент воїнам-односельцям, які своє життя віддали за незалежність України. Але він буде відрізнятися від тих, радянських, біля яких танцюють і співають. Хочу, аби це був справжній монумент скорботи – пам’яті про цю війну, про яку б пам’ятало не одне покоління українців”, – додав Василь Славич.
Фото В. Славича. Діти в шкільному укритті.
Авторка – Лідія Григор’єва.
