Жінка і війна
Наталя Холматова, директорка Херсонської дитячої музичної школи №3 за свою проукраїнську позицію пройшла через арешт, погрози, втечу з окупованого Херсона, аби на вільній території України запустити освітній процес в рідній музичній школі.
Від початку повномасштабної війни могла виїхати, але вона обрала шлях боротьби.
Окупація Херсона
«24 лютого – це день, якого ми чекали з нетерпінням, бо саме цього дня ми всі мали вийти на роботу, а діти на навчання в рідну школу після довготривалого періоду карантину через ковід. Але саме з цього дня наше життя розділилося на “до” та “після”. Був внутрішній спротив сприйняття того, що відбувалося, цих жахів. Але я не могла покинути колектив, у якому колись навчалася, а потім, у 2021 році, очолила. Я дивилася в очі своїм викладачам, співробітникам, з якими я працювала пліч-о-пліч стільки років. Їм була потрібна моя підтримка», – розповідає Наталя Геннадіївна.
Вона 24/7 була з колективом на зв’язку, щодня писала у вайбері слова підтримки, щиро вірячи в ЗСУ. Разом із чоловіком і сином вона періодично приходила до музичної школи, ніби оберігаючи її від деяких колег-зрадників, які проявили себе. Хоча вже з перших днів війни зрозуміла, що колишній директор музичної школи Ігор Полевіков разом з її заступницею Алефтиною Жарковою домовляються з окупаційною владою про співпрацю.
На вулиці Суворова щотижня зустрічалася представники управління культури Херсонської міської ради й керівники комунальних підприємств з проукраїнською позицією, аби обговорити плани, поділитися наболілим. Зустрічі були обережними, думали, як все ж починати новий навчальний рік дистанційно. На цих них була і Наталя Холматова. В період карантину вже в музичній школі відпрацювали систему дистанційного навчання через онлайн-ресурси, проведення різних виховних, патріотичних, методичних, культурних заходів та конкурсів.
«Але для музикантів важливе живе спілкування. Окрім цього, в цей час було важливо і підтримати дітей. В окупації викладачі намагалися проводити уроки і наживо, запрошуючи дітей або до себе додому, або приходячи на заняття до них в родину. Це було небезпечно, адже на початку літа окупаційна влада почала переслідувати освітян, які навчають дітей за українськими програмами», – розповідає Наталя Геннадіївна.
До споруди музичної школи приходити стало небезпечно. Вона стояла пусткою. Музична школа ніби втратила свій голос, без галасливих учнів і спокійно-вдумливих викладачів, мовчазних інструментів в класах.
«Школа була зачинена того окупаційного літа, ми збирались один раз на тиждень з тими, хто залишався ще в Херсоні, спілкувались, обговорювали подальші наші робочі плани. Відчуваючи, що ось-ось школу захоплять, нам вдалося одного дня, на світанку, вивезти з неї всі цінні речі, документацію, інструменти, костюми, техніку. Колектив після відпустки пішов за розпорядженням в простій. Через деякий час окупанти захопили заклад. Зрадники почали формувати новий педагогічний склад, набирати учнів, планувати роботу на новий навчальний рік. », – додає Наталя Геннадіївна.
Арешт
У Наталії Холматової з весни було якесь передчуття недоброго, вона хвилювалася за сина, який був поряд з нею. Разом з родиною на деякий час навіть змінили житло, але вже наприкінці червня повернулися додому. Вона і на той час не приховувала свою проукраїнську позицію. Особливо гостра дискусія виникла у неї з деякими колегами після подій в Бучі, які намагалися звинуватити Україну в вбивствах цивільного населення.
«Моя позиція була дуже чіткою. Про неї знали всі – друзі, колеги і, звичайно, всі зрадники. Я завжди відкрито висловлювала свою точку зору, згадуючи поіменно тих потвор, які працювали в управлінні культури Херсона при окупантах. До речі, і у нас в школі….За що потрапила у так звану групу в телеграм-кагалі “Нацики Херсона”. У цій групі були чоловіки атовці, тероборонівці й дві жінки – відома волонтерка і я. Мене так намагалися залякати», – продовжує розповідати Наталя Холматова.
За нею прийшли восьмеро російських солдат 17 серпня 2022 року. Гучний звук у двері. Вона відразу чоловікові сказала, що це прийшли за нею. Двоє залишилися у під’їзді на майданчику, а шестеро схопили чоловіка і утримували його. Їй дали 5 хвилин на збори, дозволили взяти з собою ліки, а потім затягнули в машину з пакетом на голові, з усіх боків притискаючи – і рушили в невідомому напрямку.
«Допит почався вже в машині. Мені повідомили, що будуть судити за статтею про екстремізм, а це – від 3 до 8 років тюрми. Далі нескінченний за відчуттями 9-годинний допит. Я, звичайно, чудово усвідомлювала, що колись настане момент, коли до мене прийдуть, чи то з пропозицією про співпрацю, чи то не по-доброму представники самопроголошеної влади. Я сама нікуди не виходила, зі мною завжди були чоловік і син. Потім з’ясувалося, що за кожним нашим кроком ретельно стежили. Це я дізналася вже під час допиту», – каже директорка школи.
Їй здавалося, що вони довго їдуть вулицями рідного міста. Вона згадувала в цей час, що 10 днів тому до їхньої квартири приходила окупаційна поліція з якоюсь перевіркою всіх жителів. Вони з чоловіком подумали, що це був фільтраційний захід. Лише нещодавно вона в розмові з сусідкою, якій допомагала, з’ясувала, що приходили лише до них. Солдати забрали ноути, флешки, телефони. В пам’яті телефона були відновлені всі повідомлення, вся інформація. Слідчий, перечитавши листування з колегами, сказав, що вона має вплив на них, а їм такі люди потрібні.
Але він знає й те, що завтра вона не візьме триколор у руки і не стане агітувати за рф. Він в це не повірить. Їй вдалося в цей час зняти пакет з голови, побачивши обличчя окупантів. Вона зрозуміла, як з ними далі розмовляти, щоб вийти з цієї катівні – і втекти.
“Я почала казати, що Полевіков, Жаркова, Кузьменко та інші не так за покликанням підтримують “нову владу”, як все своє життя живуть мріями про гроші та керівні посади. І, якщо вони зрадили Україну прийде час, коли вони відхрестяться й від окупаційної влади. Їм нема віри. Вони мене почали уважно слухати, я зрозуміла, що їх десь переграла», – говорить Наталя Геннадіївна.
Слідчий дав їй можливість подумати про співпрацю, надавши документ, в якому вона повинна була підписати, що прийде до них через два дні. При цьому, довго допитуючи її, який би вона хотіла мати псевдонім, бо в них так заведено. Наталя Геннадіївна сказала, що їй було це байдуже. Тож вона з підписом погодилася на якесь кодове ім’я, бо знала, що завтра в цьому місті її вже не буде.
«Взагалі, згадуючи те, що я дозволяла собі казати, мене тисне зараз такий страх, ще більший за той, який був тоді… Як я взагалі вийшла звідти?», – запитує Наталя Геннадіївна сама себе під час нашої зустрічі.
Втеча з окупованого Херсона
Її виїзд був тяжким, як і тисяч тих, хто їхав через Василівку, яку долали днями, а дехто і тижнями. Вони з родиною виїжджали з групою людей, загубившись в натовпі. Перевізника їм знайшли друзі.
«Ми виїжджали на автобусі, щоб хоч якось загубитися серед людей, бо я чудово розуміла, що можу бути в списках…В цих колонах люди народжувалися, в цих колонах люди помирали…. Це була дуже напружена дорога через Запоріжжя, яку ми пройшли з Божою допомогою, з молитвами, цілі та неушкоджені», – розповідає Наталя Геннадіївна.
Як відновлювався освітній процес в музичних школах Херсона
Першочерговою задачею після виїзду з окупації для Наталії Холматової стало – відновлення роботи рідного мистецького закладу та налагодження зв’язку з викладачами інших трьох музичних шкіл міста, де керівництво пішло на співпрацю з окупантами. Наталя Геннадіївна разом зі своїм заступником Костянтином Петровим працювали майже цілодобово після виїзду.
«Нам треба було знайти викладачів трьох музичних шкіл, які не пішли на співпрацю з окупантами. Все це ми робили спільно з управлінням культури Херсонської міської ради. Ми робили все, аби не втратити жодного учня, викладача, які залишалися вірні Україні. Ми працювали в шаленому ритмі, бо вже був початок року, треба було запустити освітній процес у всіх музичних школах Херсона якнайшвидше. Бо окупанти теж паралельно працювали над цим. І ми це зробили. Нам доводилося шукати кандидатів на посади керівників кожної музичної школи, обіцяючи, що ми їх будемо супроводжувати, ділитися досвідом. Так поступово з жовтня 2022 року ми відновили освітній процес у всіх музичних школах. Найскладніше було з закладом, де очільницею була Олена Кузьменко, яка восени, заднім числом, звільнила тих, хто не пішов на співпрацю. А її заступниця, зрозумівши, що нестиме відповідальність разом з нею, втекла на лівий берег. Колектив цієї школи відновив свою роботу лише з січня 2023 року. Але контингент дітей і викладачів не був втрачений. Це – головне”, – розповідає директорка.
Наталя Холматова в соцмережах на сторінках Херсонської дитячої музичної школи №3 часто викладає дипломи і подяки вихованців та викладачів, які не тільки не призупинили навчальний процес, але і досягли значних успіхів.
«Наша школа за цей навчальний рік, найскладніший для всіх, може стати взірцем того, як не тільки не опустити руки, а як здобувати нові знання, знайомитися з новими формами роботи. Ми провели безліч онлайн-концертів, лекцій, майстер-класів, відеопроєктів. Наша викладачка Тетяна Князєва організувала Всеукраїнський фестиваль-конкурс «Живи, Херсон! Живи!» на підтримку рідного міста. Наша концертна діяльність була більш ніж насиченою! Діти активно брали участь в конкурсах різних рівнів. Науково-методична робота була цікава та різноманітна й насичена.», – розповідає директорка музичної школи.
Колектив школи згуртувався, став однією великою родиною з вихованцями та батьками, доєднавшись і до волонтерського руху.
«Ми донатимо, плетемо сітки, в’яжемо шкарпетки, збираємо ліки та засоби безпеки на фронт і багато-багато чого ще робимо і будемо робити за для Перемоги!!!», – каже Наталя Геннадіївна.
Бути ВПО
Наталія Холматова сьогодні проживає в Житомирській області, в Звягелі – місті, яке відвідував Тарас Шевченко, де народилася Леся Українка та наш сучасник – Валерій Залужний. Подолавши сотні кілометрів з окупованого Херсона, вони з родиною обрали для себе прихисток саме тут.
Місцеві жителі Наталю Холматову знають у Звягелі. Вона стала активною містянкою, доєдналася до роботи місцевого волонтерського центру, бере участь у різних заходах і обов’язково розповідає про рідний Херсон, незламних городян.
Така активна позиція попри те, що її родина теж зіткнулася і з різними побутовими проблемами, і пошуком роботи чоловіка. Вже вп’яте за рік її родина змінила житло, починаючи створювати домашній затишок кожен раз з початку.
«Війна загострила мої материнські почуття. Ми разом з родиною проходимо через всі труднощі разом. Доля переміщеної особи не може бути простою. Це дуже велике випробування, де б ти не був, чи за кордоном, чи в Україні, в дуже відносній безпеці. П’ять переїздів пережила моя родина з різних причин. Але я познайомилася з чудовими людьми, як у своїй культурній галузі, так і з волонтерами, з багатьма іншими, які залишили слід в моєму серці назавжди. Недарма мене доля привела жити після окупації в місто Звягель, яке має славну історію», – каже моя співрозмовниця.
Вона вірить у звільнення лівого берега, відновлення Херсона, який пройшов через величезне очищення. Каже, що не зможе працювати з тими, то зрадив Україну. А на питання, чи, пройшовши через ці всі випробування, зробила б інший вибір, відповіла так:
«За мною колектив, який мені повірив. Тому знову пройшла б цей шлях. Я пишаюся кожною людиною, з якою працюю. Дуже вдячна, що вони не зрадили мене і школу. Хоча розумію, через що вони пройшли. Кожного дня на зв’язку, надихаємо та підтримуємо один одного із вірою у Перемогу», – сказала Наталя Холматова.
Авторка – Лідія Григор’єва.
Матеріал створено за сприяння Волинського пресклубу.
