Відкликання з посади голови Верховної Ради Дмитра Разумкова стало одним із ключових подій початку нового політичного сезону. Цей непересічний прецедент увійде в історію України, бо раніше відкликання голови ВРУ з посади було лише один-єдиний раз. Щоправда, двічі спікери йшли за власним бажанням.
Повідомляється на сайті ЧЕСНО
Індивідуальна гра Разумкова як політика, відсутність повної лояльності до ініціатив Офісу Президента і самого Зеленського, наприклад, показова неучасть спікера в опитуванні “5 питань Зеленського”, направлення законопроєкту “про олігархів” до Венеціанської комісії, апелювання голови Верховної Ради до процедур, а не пошук швидких рішень у такт політичній доцільності, призвело до критичного протистояння.
- Поглиблення конфлікту між спікером, першим заступником і виконавчою владою та президентом,
- політизація роботи Верховної Ради,
- відсутність чіткої програми пріоритетів у розгляді законопроєктів, спрямованість на ухвалення популістських законопроєктів, падіння авторитету ВРУ серед виборців
Усе це чудово вписується у теперішню ситуацію у парламенті з Разумковим, однак це перелік підстав першого відкликання голови ВРУ Олександра Ткаченка. Воно відбулось понад два десятиліття тому. Відкликання було не менш гучним та скандальним. І теж відбувалося із порушенням процедури, яку лобіював тогочасний президент Леонід Кучма.
Водночас нинішнє відкликання спікера ВРУ є унікальним. Адже йдеться не лише про голову парламенту, а про усунення одного з ключових гравців команди “слуг” та фактично — другу людину в державі. Однак це не перше гучне “розлучення” у команді Володимира Зеленського. До цього було звільнення низки важливих фігур — прем’єра Олексія Гончарука, генпрокурора Руслана Рябошапки, очільника Офісу президента Андрія Богдана, секретаря РНБО Олександра Данилюка.
Зустріч Зеленського з очільниками ключових держорганів після початку роботи нового скликання ВРУ, нового Кабміну, Офісу генпрокурора та силовиками. Ця картинка вже стала класикою, адже більшість із посадовців уже виключили з команди Зеленського
Слід наголосити, що саме Дмитро Разумков був головою партії та її першим номером у списку, він був одним з основних ідеологів парламентської виборчої кампанії, а на виборах президента України у 2019 році працював головним радником з політичних питань та речником штабу кандидата Володимира Зеленського.
Фото УНІАН
За призначення на посаду спікера Разумков отримав рекордний за час українського парламентаризму рівень підтримки — 382 голоси депутатів.
Але вже за два роки, на пленарному засіданні 5 жовтня, за його відсторонення від ведення сесії проголосувало 200 “слуг” і згодом 211 ексколег проголосували за включення до порядку денного питання про його відкликання.
Наостанок цієї політичної драми — показовий крок заступниці спікера Олени Кондратюк. Вона відмовилась вести засідання парламенту з розглядом питання про відкликання Дмитра Разумкова. Своєю чергою Руслан Стефанчук відмовився через конфлікт інтересів. Засідання 7 жовтня призначили вести голову Комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева.
Фракція “Слуги народу” дала 215 голосів “за” відкликання з посади голови Верховної Ради Дмитра Разумкова.
Рух ЧЕСНО вирішив зробити ретроспективу парламентаризму і нагадати, як раніше відкликали і звільняли з посади голів ВРУ, аби простежити еволюцію політичної культури, або її відсутність.
Ткаченко. Від “мрії президента” до політичного баласту
Із ім’ям Олександра Ткаченка пов’язано не лише виникнення особливого процесу пошуку та призначення голови парламенту, який отримав назву “спікеріада”, а й ініційована депутатами більшості перша відставка голови парламенту.
16 липня 1998, Верховна Рада дала згоду на призначення Михайла Потебенька Генпрокурором. У президії: перший заступник Адам Мартинюк, голова ВРУ Олександр Ткаченко та заступник Віктор Медведчук
У Верховній Раді ІІІ скликання через низку обставин та тогочасну політичну кон’юнктуру протягом кількох місяців тривав “марафон” обрання спікера і лише на 18-те голосування у липні 1998 року це вдалось зробити. Ним став Олександр Ткаченко, представник лівого виборчого блоку СПУ та Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!”. Цей блок був першим в історії незалежної України, якому вдалося подолати прохідний бар’єр у багатомандатному виборчому окрузі. Своєю чергою Олександр Ткаченко тоді пройшов як мажоритарник на Черкащині (округ №195).
Блок “За правду, за народ, за Україну!” на виборах отримав третє місце (поступився КПУ та Народному руху) і завів 35 депутатів у парламент. Ткаченка обрали головою ВРУ із результатом 232 голоси “за”.
“Отже, здійснилося — лівого (умовно) спікера обрано. Причому, хоч би що доводили сьогодні НДПісти з рухівцями, рятуючи обличчя (один із них повідомив кор. «Дня», що Ткаченко — це і є мрія Президента), обраний саме за рахунок єдності у лівому блоці і розколу у правому. Президентові тепер є з ким розділити відповідальність, уряду є про що задуматися, Верховній Раді є чим займатися, враховуючи все, що сталося, поки вона обирала спікера…”, — так писала у 1998 році про обрання спікера Ткаченка газета “День”.
За кілька років на посаді спікер Ткаченко втратив підтримку більшості депутатів, які голосували за його призначення, представники більшості ініціювали відставку спікера, яку підтримали загалом одинадцять фракцій. Проте для зміни керівництва парламенту необхідно було зафіксувати кворум — дві третини депутатів, присутніх у залі засідань. Кожного разу, коли поставало питання про відкликання голови ВРУ, ліві партії не реєструвалися.
Однак 21 січня 2000 року на виїзному вечірньому засіданні в Українському домі 239 депутатів одноголосно проголосували за відкликання голови ВРУ Олександра Ткаченка та його першого заступника Адама Мартинюка. Це викликало гучний політичний скандал, адже ухвалення такого важливого рішення відбулося не у стінах парламенту. Президента Кучму та його Адміністрацію звинуватили у “ламанні парламенту через коліно”.
Одну з вирішальних ролей тоді зіграв Віктор Медведчук. На той час він був заступником спікера. Медведчук аргументував виїзне засідання Верховної Ради тим, що напередодні у парламенті відбулись зіткнення “у результаті порушення головуючим Регламенту, яке могло призвести до застосування фізичної сили”.
За словами Медведчука, “мудрість і розум більшості нардепів перемогли”, депутати не стали захоплювати трибуну президії ВРУ і вирішили провести засідання в Українському домі. Крім того, Медведчук окремо повідомив, що через ситуацію в парламенті вирішили звернутися до керівництва Російської Федерації (!) та до європейських структур. Для чого саме було повідомляти керівництво РФ про події в українському парламенті та до яких конкретно європейських структур зверталися, Медведчук не уточнив.
У своїй промові під час відкриття він заявив, що засідання увійде в історію незалежної України. “Наскільки і як воно увійде в історію, залежить від усіх нас, від рішень, прийнятих з тих питань, які пропонується сьогодні розглянути. Вони підготовлені Координаційною радою, до якої входять представники фракцій, які увійшли в парламентську більшість і забезпечили сьогодні явку народних депутатів саме в цьому залі”, — заявив Медведчук на засіданні в Українському домі.
Медведчук також повідомив, що напередодні виголосили проєкт Постанови ВРУ про відсторонення від ведення пленарних засідань 20-21 січня 2000 року голови парламенту Олександра Ткаченка та першого заступника Адама Мартинюка “у зв’язку з грубими та систематичними порушеннями регламенту Верховної Ради”.
У свою чергу представник “Народного руху” Геннадій Удовенко, який на той час був головою Комітету з питань прав людини, нацменшин і міжнаціональних відносин, заявив, що 21 січня варто проголосити Днем українського парламентаризму. За його словами, одинадцять фракцій у парламенті вимагають відкликання спікера Ткаченка та першого заступника Мартинюка у зв’язку з їхньою незадовільною роботою на цих посадах.
“У чому саме одинадцять фракцій вбачають незадовільну роботу? Насамперед у поглибленні конфлікту між Головою Верховної Ради, його Першим заступником і виконавчою владою та Президентом України. Політизація діяльності Верховної Ради, яку фактично заохочував її Голова, відсутність чіткої програми пріоритетів у розгляді законопроектів, спрямованість лівої частини парламенту на ухвалення популістських законопроектів (а цьому сприяв Голова Верховної Ради) — все це призвело до значного падіння авторитету Верховної Ради серед виборців та всього українського народу”, — заявив Удовенко.
Крім того, Удовенко зазначив, що ці питання можна було б не ставити, якби спікер та його перший заступник були об’єктивними, рахувалися з думкою більшості депутатів, жорстко дотримувалися Регламенту ВРУ, правил парламентської процедури та Конституції. Натомість, за словами Удовенка, процеси налагодження нормальної співпраці парламенту з президентом та урядом Ткаченко розцінював, як “догоджати президентові та уряду” та “дискредитація парламенту з Банкової”.
“Вершиною антидержавної політики Олександра Ткаченка стало проведення у стінах українського парламенту 10 червня 1999 року так званої міжпарламентської конференції, а по суті — конгресу лівих сил Росії, Білорусі та України. Проведення за розпорядженням Олександра Ткаченка цього заходу в сесійній залі Верховної Ради України стало оскверненням місця проголошення історичного Акта про державну незалежність України”, — заявив наостанок Удовенко.
Серед іншого рухівці критикували улесливі оди голови Верховної Ради у бік президента Білорусі у той час, коли він “здавав свою державу в лоно імперії”.
“Ми щиро раді тому, що хоча Білорусі приходиться непросто, вам усе-таки вистачило мудрості оговтатися, прислухатися до голосу розуму. Саме тому древко знамена істини, що похитнулось, швидко підхопили надійні руки президента, парламенту і уряду Республіки Білорусь. Ось чому ми з неослабною увагою та надією слідкуємо за зміцненням союзу Білорусі і Росії”, — цитував тоді Ткаченка Геннадій Удовенко.
Очевидно, що це були “червоні лінії” для “рухівців” на той час. Для них більшою загрозою видавались ідеологічні опоненти у керівництві Верховної Ради, які використовувало свої посади для загравання з Росією та Білоруссю і ностальгічна риторика за Радянським Союзом, ніж посилення ролі президента Кучми та його Адміністрації.
Швидше за все, з подібних політичних міркувань виходили й теперішні нардепи з інших фракцій, які підтримали відкликання з посади голови ВРУ Дмитра Разумкова.
Після голосування слово взяв Олександр Мороз, який попередив про порушення Регламенту і кінець парламентаризму, а також закликав депутатів переголосувати ці рішення у сесійній залі ВРУ:
“Не будемо думати про те, що отак воно й залишиться, як є сьогодні, назавжди. Так не буде, ви самі прекрасно це розумієте. I ви прекрасно розумієте, що всі рішення, які ви повинні приймати, взявши на себе відповідальність, повинні здійснюватися в межах Регламенту, в межах Конституції і в інтересах людей. Я розумію, що мої міркування сьогодні можуть здатися вам некоректними, неприйнятними, демагогічними абощо. Ні. Це якраз сьогодні починається розкол парламенту, кінець парламентаризму і кінець демократії в Україні”.
Для розслідування неоднозначної діяльності Олександра Ткаченка на посаді голови ВРУ створили тимчасову слідчу комісію парламенту. Однак ніяких суттєвих наслідків для Ткаченка це не мало. Він успішно переобирався нардепом від КПУ до Верховної Ради до наступних трьох скликань.
Як пішли Яценюк і Рибак
Після позачергових парламентських виборів до Верховної Ради VI скликання головою парламенту 227 голосами “за” від коаліційних фракцій НУНС та БЮТ обрали за результатами таємного голосування Арсенія Яценюка. Він став наймолодшим головою Верховної Ради і одним із наймолодших спікерів у світі (на час обрання йому було 33 роки).
Однак вже через рік, 17 вересня 2008, Арсеній Яценюк подав у відставку у зв’язку із припиненням існування правлячої демократичної коаліції. Згідно з коаліційною угодою, яку уклали НУНС та БЮТ восени 2007 року, передбачалося, що у разі розпаду демократичної коаліції, спікер та прем’єр разом подають у відставку. Хоча цей документ не мав юридичної сили, Арсеній Яценюк свою обіцянку виконав, натомість лідерка БЮТ Юлія Тимошенко відмовилась подавати у відставку з поста прем’єр-міністра. За її словами, “коаліція не розпалася, а з неї в односторонньому порядку вийшов президент із частиною своєї команди, яка зрадила демократичну коаліцію”.
11 листопада відбулося таємне голосування з приводу прийняття відставки Арсенія Яценюка. Однак це голосування визнали недійсним, бо у ньому взяли участь лише 109 депутатів при необхідних 226. 12 листопада народні депутати Верховної Ради України змінили процес прийняття відставки голови парламенту — таємне голосування замінили відкритим. За відставку проголосували 233 депутати і таким чином рішення було прийнято.
Яценюк став першим спікером, який за власним бажанням подав у відставку. Після його відставки обов’язки голови виконував перший віцеспікер Олександр Лавринович.
Спікер Арсенія Яценюк та перший заступник Олександр Лавринович
Згодом Партія регіонів запропонувала його і як кандидата на посаду голови Верховної Ради, але ця пропозиція не знайшла підтримки. Парламент очолив Володимир Литвин, за якого проголосували 244 нардепи. Наступного дня після обрання Литвина головою ВР він повідомив про відновлення демократичної коаліції, до якої також приєднався і “Блок Литвина”.
Своєю чергою Арсеній Яценюк став членом Комітету ВРУ з питань охорони здоров’я.
Натомість найстаршим головою Верховної Ради був 10-й голова Володимир Рибак. Він очолив парламент у віці 66 років. Саме за час його піврічної роботи вдруге за історію українського парламентаризму відбулося виїзне засідання Верховної Ради на Банковій, однак цього разу воно відбулося за участю самого спікера.
У квітні 2013 року відбулось скандальне засідання ВРУ в приміщенні парламенту на Банковій. За це підняттям рук проголосували тоді 244 депутати. В президії засідання були голова ВРУ Володимир Рибак, його перший заступник Ігор Калєтнік, голова фракції Партії регіонів Олександр Єфремов і голова фракції КПУ Петро Симоненко.
Спікер Володимир Рибак та перший заступник Ігор Калєтнік
До такого кроку більшість вдалася після блокування сесійної зали Верховної Ради опозицією, яка вимагала призначити вибори в Києві, скасувати пенсійну реформу та відправити уряд у відставку. Тоді лідер фракції “Батьківщина” Арсеній Яценюк заявив, що за фотографіями, які вони зробили з прямої трансляції на каналі “Рада”, на Банковій були присутні лише 182 депутати, тоді як для ухвалення рішень Радою потрібні щонайменше 226 голосів.
Після перемоги Революції Гідності 22 лютого 2014 року Володимир Рибак подав у відставку. Його заява начебто була пов’язана із хворобою та лікуванням. Верховна Рада 326 голосами підтримала відкликання спікера, така ж кількість нардепів підтримала і відставку Ігоря Калєтніка з посади першого заступника спікера ВР.
Згодом Рибак заявив, що, після передачі влади в Україні в.о. президента Турчинову у 2014 році, він пішов на політичну пенсію.
Обидва відкликання голови ВРУ з посади викликало резонанс не лише у політикумі, але й у суспільстві. У 2000 році для відкликання спікера організували виїзне засідання. Тоді рішення ухвалювали поза стінами парламенту, без звіту голови про свою роботу та підняттям рук.
Через двадцять років відкликання відбулось із ноткою іронії, адже відставку екслідера партії ініціювали найближчі колеги. Звіт Рахункової палати та голови ВРУ, згідно з Регламентом, має бути роздано нардепам за два дні до розгляду, але в цьому випадку це зробили лише напередодні голосування. Надшвидкий темп.
Символічно, що Дмитро Разумков розпочав ІХ скликання парламенту з турборежиму, у цьому ж режимі партія “Слуга народу” зняла його з посади.
Які б не були обставини, але відкликання голови законодавчого органу і другої людини в державі має відбуватись згідно з визначеними процедурами, без поспіху, прозоро та з детальним звітом.
