У біографії сержанта Василя Осиповича ми не знайдемо карколомних злетів та падінь, він – один з мільйонів простих чесних трударів, про яких не пишуть книжок та не знімають фільмів. Проте саме він й такі, як він – це сіль землі, той незламний стрижень, який з покоління у покоління тримає та творить українську націю.
Історія військовослужбовця розповіли в 124 окремій бригаді територіальної оборони, яка стоїть на захисті Херсонщини.
Лише школу-восьмирічку довелося пройти хлопцю у рідному селі Болозів, що на Львівщині. Закінчував середню освіту на Кіровоградщині, куди вже раніше переїхала мати, так село Мар’янівка Новоукраїнського району стало його другою батьківщиною. Василя вабила техніка, тож перед армією закінчив школу ДТСААФ, отримавши спеціальність водія, звісно строкову службу проходив за цим напрямком, там й отримав сержантські погони. Ось вже мало не 40 років Осипович крутить «баранку», освоївши геть усі види автомобільної техніки. За цей час, працюючи на житловому будівництві по всій Україні, пан Василь перевіз десятки тисяч тонн вантажів: вважайте, цілому місту був колискою кузов його машини!
Отак тихо-мирно плинуло життя, найдорожчими складовими якого були мила серцю дружина Світлана, син Денис – нині студент-технолог харчової промисловості та любі онуки. Плекав сад та пасіку, вона була справжньою пристрастю й гордістю та налічувала аж 60 вуликів, що тішили око кольорами українського прапора. Свого часу меду вистачало, як на родину, так й на родичів-друзів, а здаючи надлишок, мав чималий «приварок» до родинного бюджету. Сам Василь стверджує, що найліпший мед – акацієвий, але він буває лише раз на п’ять років.
Аж ось нахабно у тихий мед мирного життя хлюпнув вогненний дьоготь великої війни. Осипович не вагався й хвилини, пішов виганяти нечисть зі свого дому, яким називає всю Україну.
У військкоматі добровольця не відразу взяли, звеліли чекати, тож навіть знайомих довелося залучати, щоб швидше потрапити до війська.
“Відразу зарахували в підрозділ нашої бригади, звісно на посаду водія взводу матеріально-технічного забезпечення. Спокійний, надійний, тямущий, «Осипович», як з повагою та приязню прозвали його побратими, опинився абсолютно на своєму місці.
«Прагну надалі робити усе, що від мене залежить, для прискорення перемоги. Навіть якщо отримаю таку можливість, не звільнюся, доки останній ворог не буде знищений або вигнаний з нашої землі». А що після? Мрії сержанта прості, теплі та земні: повернутися до сім’ї та відродити пасіку в кольорах переможного українського прапора”, – зазначили в пресслужбі 124 оремої бригади територіальної оборони.
