Фото з фб-групи: ЖК “Львівський затишок”.
Родина Троцак-Цибульченко з Маріуполя, з того самого міста, яке стало однією з найболючіших ран України. Молоде подружжя Тетяни і Ігоря з донькою Варварою та батьками Еліною і Сергієм мешкали на лівому березі Маріуполя біля самісінького теплого Азовського моря.
Сім’я обожнювала своє місто, ремонтували та прикрашали житло, створювали затишок декором, обладнанням та меблями. Країна-агресор залишила цю родину без даху над головою. Вони пережили два місяці випробувань на заводі Азовсталь.
Тетяна згадує, як збирали воду спочатку мінеральну, потім із ржавчиною, як економили, розподіляли, розраховували на скільки днів вистачить, якщо кожен буде пити одну чашку чаю на добу. Варили суп, іноді без солі, розливали по банках півлітрових. На дні трішки макаронів, або каші , все решта – вода. Лягали спати на вологу ковдру на дисках, ходили у вологому одязі… Помити голову – це була велика розкіш, адже безцінної води було обмаль. У мирному житті Тетяна працювала енергетиком в ДЕТЕК, чоловік – інженером на металургійному заводі.
Коли ворог прийшов і оточив Маріуполь з усіх сторін, Ігор допомагав усім, хто перебував на Азовсталі з постачанням їжі, медичних препаратів, предметів першої необхідності ( ліхтарики, білизна, носки…).
Коли на заводі залишилося обмаль продуктів харчування, родина вирішила залишити підвали заводу, але солдати ВСУ не випускали, заради безпеки. Пояснювали, відмовляли, щоб люди не потрапили під російські снайперські обстріли, яким було однаково цивільні вийдуть чи військові… Довелося повернутися до бомбосховища.
В останній день квітня на вечір було призначено вихід в першу чергу тим людям, хто мав хронічні захворювання, в кого закінчилися ліки.
Тільки 1травня, вранці родина виїхала спочатку до села Безименне, а далі до Бердянська. Довелося їхати чотирнадцять годин через Тельманове, Старобешево за підтримки Червоного хреста і ООН.
“Третього травня, – розповідає Тетяна, – ми нарешті були в українському Запоріжжі. Коли стали на ваги, – продовжує вона, – то дізналися, що кожен з чотирьох членів родини втратили від 12 до 20 кг маси тіла.”
Далі від війни родина виїхала до Львова, Івано-Франківська, Києва.
І знову облаштовували (тепер вже чуже житло), платили за оренду, комунальні послуги і знову шукали нове помешкання, бо господарі говорили:
“Пробачте, але ми передумали…”
Заповнили анкету на проживання в Софієвській Борщагівці і диво таки трапилося – в день народження мами Еліни, 19 жовтня 2023 року родина отримала житло!
На часі Тетяна виховує десятимісячну доньку.
Щоденно дякуємо кожному захиснику і захисниці, усім, хто наближає нашу Перемогу!
Сім’я, яка пережила часи жахіття, споглядала на безчинства російського агресора – не зламалася, не втратила жагу до життя, не розгубила людяність та повагу до України.
Вони своїм прикладом продовжують заохочувати інших та прославляти й захищати свою країну.
Еліна завідує клубом ” Берегиня”, виявила бажання вивчати українську мову, відвідує гурток “Розмовляй українською”, Сергій працює у сусідньому житловому комплексі, допомагають молодим виховувати маленьку україночку Варю. Родина дякує усім добрим людям і вірить, що сонце України зійде!
Авторка – Ірина Доброволенко.
Читайте на сайті інформаційного видання “Український підень”:
