І, нарешті, фінальне інтерв’ю за підсумками туру Херсонського театру Куліша «Ми не хотіли виїжджати…». Нагадаємо, що гастролі відбувалися з 1 по 14 серпня за підтримки Українського культурного фонду. Виставу «Лишатися (не) можна…» показали у 7 містах 8 разів!
До Вашої уваги – розмова із відомою акторкою театру та кіно Риммою Зюбіною, яка восени 2022-го підтримала херсонських артистів та долучилася до вистави «Лишатися (не) можна…». У ній пані Римма розповідає історію директорки розпорядниці театру Юлії Бунчак.
- Ваші враження від туру?
- Таких вистав зараз мало і з ними взагалі не гастролюють Україною, тому я вважаю, що організація цього туру – неймовірно важлива робота. Я хочу висловити подяку всім, хто до неї долучився, адже ми не можемо бути відірваними від того, що відбувається в будь-якому куточку України. Нам зараз разом жити в цій війні, нам потім відновлювати країну, тому болями один одного треба перейматися, треба співчувати, треба не закриватися і не казати, що ми втомилися від війни… Емпатія дає нам можливість об’єднуватися і разом іти до перемоги, і разом долати наші спільні болі.
- Чим запамʼятались міста, у яких були покази?
- Майже в кожному місті, а особливо в першій частині туру, під час вистави лунала повітряна тривога. Миколаїв – це було на останньому монолозі. У Кропивницькому – в середині вистави. Потім у нас уже з’явився чорний гумор: на чиєму монолозі буде тривога цього разу? У Житомирі закінчилась повітряна тривога перед початком і почалась вона після закінчення, тобто, ми встигли.
У кожному місті був дуже теплий прийом. Після вистав ми робили обговорення, що було особливо важливим. І, навіть, якщо в якихось містах глядачі були більш стриманими, то потім вони дописували нам в соцмережах свої враження. Люди дійсно перебували під впливом емоцій, і треба було подолати це все, переосмислити, і тільки тоді вони могли говорити.
Зараз не той час, мирний, і глядач може реагувати стримано, але сприймати набагато емоційніше, ніж той глядач, який начебто тобі аплодує після кожного монологу. Мені найбільше, можливо, по спілкуванню, була важлива аудиторія в Черкасах, адже 80% присутніх складали внутрішньо переміщені особи, зокрема й ті, які ще 14-го року залишили свої домівки на Донбасі. І для мене дивно, що приходять саме такі глядачі, тому що у них болю й так вистачає. Але це якась, напевно, психотерапевтична історія, – людям треба відчути і прорефлексувати свій біль.
Черкаси і Львів для мене були найвідчутнішими. Я не можу виокремити когось, це дуже важко, але от саме в цих містах і вистава пішла, і глядач був з нами в унісон. Вони дихали і відчували дуже-дуже-дуже тонко. І обговорення були в Черкасах найпотужнішим. Ми, напевно, довше говорили, ніж грали виставу. У Львові так само.
- Що відчуваєте, розповідаючи зі сцени свою історію?
- Я виконую свою акторську роботу, тому що я єдина актриса, яка розповідає не власну історію. У мене монолог на десять сторінок, мені важливо не переплутати текст, не переграти, але у той же час – досягнути емоційного градусу, який мені потрібен, який ми з режисером Євгенієм Резніченком намітили.
- Ви задіяні у виставі вже близько року. Скажіть, чи змінилось сприйняття історії/пережитого?
- Моє власне сприйняття історії не змінилося. На жаль, я щодня дізнаюсь про якісь подібні історії, які й зараз відбуваються на тимчасово окупованих територіях України. Я все більше дізнаюсь про звірства та переосмислюю. Але це та робота, яка залишається за кадром, за моєю присутністю на сцені. Щодо історії, у нас є один абзац, який в тексті я дозволила собі сказати лише на прем’єрній виставі, після чого Юлія Бунчак, історію якої я розповідаю, дуже попросила про це не говорити. І, напевно, тільки після перемоги ми зможемо оприлюднити інформацію, тому що вона пов’язана з безпекою, з тим, де зараз перебувають рідні Юлії.
Переосмислені наші діалоги за кулісами, розмови з акторами в автобусі під час туру… Вони неймовірно важливі, адже зблизили мене з артистами Херсонського театру, зробили ще ріднішими моїх колег, яких я і так називаю сусідами.
Для мене гастролі – це такий лакмусовий папірець, він розкриває і характер кожного, і особливості кожного, і особистість кожного. І я для себе не просто не розчарувалась, а відкрила ще фантастичніших людей, ніж я їх знала в день прем’єри.
- Як сприймали виставу глядачі? Чи були серед них ВПО? Про що запитували/чим ділились під час обговорень після показів?
- Квитки не продавалися, була відкрита реєстрація і люди там вказували інформацію про себе. Було багато херсонців, багато внутрішньо переміщених осіб. І в Черкасах, як я вже говорила, 80% глядачів були саме ВПО. Мене вразило, що одна жінка встала і сказала, що в управлінні культури в Слов’янську у неї в кабінеті досі висить горлиця, яку я їй подарувала під час туру з прем’єрою фільму «Гніздо горлиці».
Так, ми робили обговорення саме для того, щоб запитати, як глядачі сприймають нашу виставу. Ми створили сторінку в Facebook «Лишатися не можна», куди люди також писали відгуки. Ми були дуже відкриті для діалогів, і люди розповідали свої історії. У Львові та Черкасах було розказано на ще одну виставу очима глядачів. Це дуже цінно, що ми не лише зіграли, зібрали свої речі та поїхали, а, що люди відкривались. Не після кожної вистави і не кожному актору ти хочеш розповісти своє, і те, що ми викликали таку довіру, є важливим. Значить, ми були дуже чесними на сцені.
- Чому на Вашу думку люди мають подивитися цю виставу?
- На мій погляд, потрібно ще проїхати обов’язково такими областями, як Закарпатська, де жодного дня не було комендантської години, Чернівецька, тобто тими, які, слава Богу, живуть без війни, які не чули вибухів, які не знають, що це таке. І в цих областях, я сміливо можу говорити, бо я із Закарпаття, це ніякі не наклепи, є люди, відсторонені від війни. Не всі, звісно. Воюють закарпатці, багато хлопців вже загиблих, але здебільшого люди таки відсторонені. Я по собі знаю, що, перебуваючи в Ужгороді, за кілька днів усе віддаляється…
Я знаю також, що на цю виставу не піде 100% населення. На неї підуть ті, кому це болить, хто пережив цей біль, або ті, які хочуть підтримати акторів Херсонського театру. Випадкового глядача на таких виставах не буває. Але, звісно, я вважаю, що виставу варто подивитися, бо це форма документального театру, який в Україні не дуже розповсюджений. Це форма оголеного актора, оголеного нерву, яка теж не всім українським акторам притаманна. Легше ховатися за чийсь образ, навіть якщо це Шекспір, але це якийсь далекий Гамлет, ніж отак виходити і розповідати власну історію. Це такий момент психоаналізу. Це важко як актору, так і глядачеві. Але наш тур показав, що це необхідно. У деяких містах реєстрація на виставу закривалась за 15 хвилин з моменту опублікування форми! І люди мені телефонували, писали: «Будь ласка, допоможіть пройти». Це говорить про те, що цікавість є. Дійсно, добре було б залучитися підтримкою УКФ та проїхатися ще Закарпатською та Чернівецькою областями.
Авторка- Альона Мовчан.
