Війна/Виклики долі
Історія успішного аграрія Петровича (ПІБ – змінено з безпекових питань.- ред.), який під час війни став волонтером, пройшов полон, вижив після тортур, роблячи все, аби наблизити звільнення рідної землі.
Петрович до повномасштабної війни займався агровиробництвом, любив спостерігати за першими сходами зернових, усвідомлюючи, яка сила в маленькому зернятці – і життя. Він з багатодітної родини не боявся праці, роботи тяжкої, до якої звик з дитинства. Навчався на відмінно, його успіхи помітили в одному агрохолдінгу, запросили очолити представництво на Бериславщині, так його доля зв’язала з цим південним краєм. Роботу в агрохолдігну він незабаром змінив на місцеве базове підприємство, продовжуючи займатися улюбленою справою. Всі плани на майбутнє змінила війна. З початку окупації Бериславщини він став волонтером, допомагаючи місцевих жителям з продуктами, а разом з цим допомагав і українській армії. Знаючи розташування ворожих позицій, не міг дивитися спокійно, як ворог топче його мирну землю.
ПЕРШІ ДНІ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ
Бериславщина у перші дні повномасштабної війни поринула в хаос, місцеві за години з магазинів викупили весь товар в очікуванні поганого.
Генетична пам’ять дала про себе знати. Бої йшли на Каховській греблі, згодом і вони затихли. Займаючись оганізацією вивозу тіл загиблих українських солдат, які до останнього стояли на Шиловій Балці, біля Каховської греблі, до Петровича прийшло усвідомлення рівня цинізму і жорстокості ворога. Одне з агропідприємств Бериславщини, на якому він колись працював, віддало частину свого зерна на переробку борошна та крупи для розвезення гуманітарної допомоги місцевим.
«Розвозити селами, де стояли російські солдати, було небезпечно, але люди благали про допомогу. Ми розуміли, що, окрім продовольчої допомоги ми давали моральну підтримку людям, аби вони розуміли, що голоду не буде – ми поруч і завжди допоможемо. Перший виїзд був тривожним, а потім, коли бачиш, що твоя допомога вкрай потрібна, робиш все на автоматі. Стараєшся не думати про ризики», – розповідає Петрович.
У Милівській громаді, у селі Нова Кам’янка, ворог зосередив чимало техніки і живої сили. У цей час загарбники показали своє справжнє обличчя – мародерили, забирали чоловіків на підвал, молодих дівчат гвалтували. Викрадали техніку сільгоспвиробників, автівки у місцевих. З ворожої техніки, яка була зосереджена в Новій Кам’янці, періодично відбувався обстріл населених пунктів Нововоронцовської, Великоолександрівської та Високопільської громад. Тут зосереджувалася і потужна РЕБ – техніка радіоелектронної боротьби, призначена для забезпечення заходів із завоювання панування в етері, захисту своїх стратегічних систем управління військами і зброєю від навмисних перешкод тощо.
Українські військові знали про її знаходження в цьому краї, але треба було вияснити точне місце перебування, з точністю до 50 метрів, адже важливо було не нашкодити місцевим жителям.
“Для цього нам треба було їхати вдруге з борошном в цей населений пункт, аби роздати допомогу. Поїздка була складною адже, коли ми вперше їхали до окупованої Нової Кам’янка, то стояли пару годин, аби нас пропустили. Розуміли, щоб проїхати туда вдруге будуть теж фільтраційні заходи. Будуть якісь підозри. Але їхати треба було”, – розповідає мій співрозмовник.
ЖИТТЯ В ОКУПОВАНИХ СЕЛАХ БЕРИСЛАВЩИНИ
У селах назрівала гуманітарна катастрофа, бо майже всі вони були заблоковані російськими солдатами.
Неможливо було пересуватися, добратися до Берислава, аби щось купити. Російські військові блокували український зв’язок, гривню. Почали призначати гауляйтерів, комендантів у населених пунктах, захоплювати агропідприємства.
У Новокаїрському старостинському окрузі з’явився комендант Мкртачан Сурен, до війни був полковником міліції на окупованій Донеччині, який відразу почав встановлювати свої жорсткі порядки, контролюючи всю життєдіяльність в населених пунктах Милівської та Новоолександрівської громад. Відразу під свій контроль взяв і АЗС біля села Милове, яку російські військові спочатку розграбували, а потім її почав використовувати для свого нелегального збагачення, скуповуючи за безцінь паливо у зс рф та перепродуючи місцевому населенню.
Жителі в сільській місцевості опинилися під повним контролем військових рф, не маючи ні захисту, ні можливості вибору щось купити, без ліків, продуктів.
А комендант Сурен все більше проявляв свавілля, у нього різко мінявся настрій, від спокою до дикої агресії. Це вже потім місцеві дізнаються при обшуку в нього, що він був хворим, наркотичнозалежним.
ГУМАНІТАРНИЙ ВАНТАЖ І ПОЛОН
російські військові не пропускали жодного офіційного гуманітарного вантажу на окуповану територію Бериславщини.
У березні Ірина Верещук, віцепрем’єр-міністерка — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, публічно повідомила про гуманітарний рейс з 15 вантажівок, який повинен був проїхатися з Кривого Рогу через Нововоронцовську, Бериславську громади до Херсону.
Водіїв вантажівок, які їхали з підконтрольної частини України, доїхавши до блокпоста на «кавуні» в Осокорівці зупинили військові рф. Проїзд далі заборонили.
«Попередньо ми розписали кожну машину даного гумконвою на кожну громаду Бериславського району включно з лікарнею до самого Херсону, свої дії узгоджували напряму з губернатором області. Всі чекали на цю допомогу. І тут стає відомо, що гуманітарний вантаж зупинили. Поспілкувавшись з керівництвом області, було прийнято рішення спробувати вмовити військових рф пропустити продукти та ліки, на які ми всі так очікували. Приїхавши на блокпост «кавуна» я пояснив, що я – місцевий житель з Милівської громади і нам дуже потрібні ліки та продукти харчування які знаходилися в даних вантажівках. Після чого військові рф, обшукавши мене заарештували. Вже потім я дізнався, що рейс гуманітарний розвернули. Автівку, на якій я приїхав на «кавун», – викрали. У колоні три вантажівки їхали для жителів Милівської та Новорайської громад, три до Берислава інші в Херсон. Більше спроб української влади з гуманітарним рейсом на Бериславщину не було,”- розповідає Петрович
А далі були обшуки вдома в Новокаїрах, де знайшли схему розташування військових в Новій Кам’янці, тортури.
“Мене забрали до села Любимівка Нововоронцовської громади. Там був штаб російських військових. Як проходили дні пам’ятаю, як в тумані. Мене час від часу били, я втрачав свідомість, відливали водою. Одне пам’ятаю чітко, коли під час тортур зайшов якись військовий звернувшись до мого ката: дивись нирки йому не повідбивай – я зрозумів, що мене не вб’ють. Періодично вивозили в поле. Разів 4 так було. Я потім зрозумів, коли до російських солдат доходила інформація, що буде обстріл їхніх позицій, то вони пакували речі, вантажили в автівки саджали полонених і в полі перечікували, доки не закінчиться обстріл. Хтось можливо зливав інформацію росіянам. Весь час думав про родину, що з нею адже вони залишилися в будинку де проводили обшук. Вже потім я дізнався, що комендант Сурен вигнав з хати на вулицю мою дружину з малолітніми дітьми”, – говорить Петрович.
СІМ’Я
Родину Петровича побратимам вдалося швидко сховати. Її спершу переховували в Новокаїрах, а пізніше вивезли в Новоолександрівську громаду, провезти через блокпост «кавун» до неокупованої Нововоронцовки було небезпечно, адже Сурен чомусь почав шукати дітей волонтера.
Поселили їх у однієї місцевої молодої жіночки. Саме ця жіночка, як і багато інших молодих дівчат, сподобалася Сурену. Він ґвалтував, її погрожуючи розстріляти її чоловіка. Тільки місцевим було відомо про чотири подібних випадки ґвалтування дівчат. Жіночки поміркували, аби це припинити, то треба було йти в комендатуру, їхати до Берислава – і писати заяву на гвалтівника. Друзі Петровича допомогли дівчині дібратися до Берислава та пожалітися на ґвалтівника.
В той же день коменданта Сурена забрали свої ж, російські військові. Співробітники ФСБ провели обшуки у нього, вилучивши 15 тисяч доларів, у його тимчасових друзів, із місцевих, які він назбирав з торгівлі наркотичних засобів, продаючи російським солдатам і нелегального продажу палива, яку йоому зливали з ворожої техніки. Більше про нього ніхто не чув на селі.
ВИЙТИ З ПОЛОНУ
Через тиждень тортур Петровича вивезли до сусіднього населеного пункта та викинули з автівки десь біля дороги.
З трьома зламаними ребрами, пробитою легенею, зламаним носом та струском мозку йому допомогли дібратися люди до лікарні Херсона.
“Три ребра були переламані, щодня треба було викачувати воду з легень. Окупанти, мабуть, вирішили, що все, – і викинули мене з температурою 40 на вулицю. Я нічого не розумів, що робити далі. Бо йти не міг, рухатися не міг. У цей час проїздив знайомий, забравши мене доставив до лікарні”, – розповідає Петрович.
Друзі знайшли лікаря, який майже три тижні виходжував його, повертав до життя, а потім він повернувся до справи – передавати ЗСУ дані по пересуванню загарбників по Новій Каховці.
Відразу після звільнення правобережжя Херсонщини він виїхав через Крим, Грузію, Молдову й повернувся до Бериславщини.
“Роботи на землі зараз дуже багато, але треба спочатку розмінувати, аби працювати на ній. Тільки російських військових відгонять з лівого берега, відразу візьмемося до справи”, – сказав з оптимізмом мій співрозмовник Петрович, щиро вірячи, що відродиться його Бериславщина.
Автор – команда інформаційного видання «Український Південь».
