Рівно за місяць до початку широкомасштабного вторгнення Олексій підписав контракт із ЗСУ і приєднався до окремої бригади територіальної оборони. Чому він, звичайний держслужбовець із Херсонщини, вирішив кардинально змінити своє життя? Певно, відчував, що незабаром все зміниться, і йому все одно доведеться змінити діловий костюм на військовий однострій…
— Справжнє усвідомлення того, що відбувається, прийшло не з першими сигналами тривоги — тоді все здавалося якимось «сюрром». Лише згодом, коли наш підрозділ змінював місце дислокації, а над нами, мов коршуни, проносилися ворожі літаки, зрозумів — це не жарти і далеко не навчальна тривога. Один з них пролітав так низько, що я розгледів пілота… Від того стало лячно, — пригадує військовий на псевдо «Бежик».
Олексій разом з побратимами приймали зброю та особовий склад — тоді за шість годин вони прийняли майже цілий батальйон… Все це під безперервними обстрілами рашистів. Потім військові повернулися до Херсона, щоб тримати оборону, однак вже 1 березня 2022 року, після оточення міста, росіяни почали заходити в обласний центр з кількох напрямків, їм довелося прийняти нерівний бій з переважаючими силами ворога.
— Бій був недовгий… Ми знали, що шансів мало, адже ми на той момент мали лише стрілецьку зброю, «важкого» нічого не було, тоді як у рашистів — повний арсенал. Проте ми робили все можливе, щоб боронити місто. На жаль, не вдалося, і частина з нас потрапила в окупацію, — розповідає Олексій.
Вийти з окупації та приєднатись до підрозділу — ось чим жив понад місяць «Бежик». Завдяки добрим знайомим, їхній хоробрості і кмітливості йому це вдалося.
— То був складний шлях. Довелося подолати багато кілометрів пішки і не менше шлюпкою. Схоже на шпигунський фільм, але той, де ти не знаєш, чи на тебе очікує хепі-енд. Знаєте, до війни я вважав себе атеїстом, але тоді все змінилося. Коли проїжджав ворожі блокпости, навіть молитви читав, — говорить військовий. — Передовсім, що зробив, коли дістався до наших, обійняв прикордонника, якого зустрів першим, чим добряче його спантеличив. Але мене такі емоції тоді «накрили», що годі й описати.
Коли Олексій знову опинився в строю, їхній підрозділ саме відновлювався.
— Деякі з побратимів раніше за мене вийшли з окупації, і вже об’єдналися. Завдяки командиру ми досить швидко у складі зведеної роти змогли виконувати чергові бойові завдання. Зокрема, тримали оборону в першому ешелоні Миколаєва. Це тривало аж до кінця липня. Потім було відновлення боєздатності в Одесі. Весь той час ми дуже чекали наказу прямувати на Херсон, але, на жаль, не судилося — нас відправили на схід. Чи хотів би я бути 11 листопада у числі тих, хто звільняв нашу рідну Херсонщину? Звісно, що так. Там же рідний дім, друзі, родичі… — з ноткою жалю в голосі говорить «Бежик».
Проте часу на такі роздуми було не так і багато, адже на сході нашої країни херсонські тероборонці теж мали чимало завдань із захисту державного кордону. Там мали і перші втрати…
— Різне траплялося: ворог намагався «прошити» нашу оборону, здійснював провокації, їхні ДРГ регулярно працювали. Особливо запам’яталося, як потрапили під ракетний обстріл. Ми тоді приїхали на нове місце дислокації вночі. Тільки перенесли речі до розташування, як я згадав, що дещо залишив у машині. Разом з другом вирішили сходити й забрати необхідне. Поки спускалися вулицею, почули, як працює зенітна установка. Миттєво лягли. Вибух прогримів за метрів 250–300, земля під нами дрижала. Здавалося, до автівки ми так і не дійдемо, але, на щастя, пронесло, — пригадує військовий.
На запитання, чи то був найстрашніший епізод за час його служби, Олексій впевнено відповідає, що ні.
— Коли я свого часу вирішив хай там що вирватися з окупації, дружину і доньку не став наражати на небезпеку. Але навіть уявити не міг, що їм доведеться пережити 9 місяців у суцільному кошмарі. Для мене це були найдовші місяці в моєму житті… Жоден ворожий обстріл поруч не стоїть з тими переживаннями. Відчувати власне безсилля і не знати, як допомогти найріднішим — ось що найстрашніше, — каже «Бежик».
До Херсона їхній підрозділ потрапив лише в грудні. Тоді, окрім захисту узбережжя, вони цілодобово працювали й над тим, щоб убезпечити вже звільнені території від ворожих мін та інших вибухонебезпечних предметів. І хоча вже минуло багато часу, але й досі чимало небезпечних знахідок лежить у землі та й не тільки.
Як каже Олексій, саме тоді він на власні очі побачив, що означає вислів «рідна земля сил додає».
— Певно, насправді важливо бути біля своїх витоків. Навіть не знаю, як пояснити, куди в такі моменти зникає втома і чому дихається легше. Але ми насправді немов черпали сили від самого перебування вдома. Сподіваюся, що незабаром таку ейфорію зможе відчути кожен українець, бо ми не плануємо зупинятися і гнатимемо окупантів з нашої землі, — наостанок додав «Бежик».
Фото Дмитра Завтонова
Наталія Задверняк
Кореспондент АрміяInform
