17-річна Катерина Асланова разом з мамою та сестрою виїжджала з окупованого селища Мангуш, що біля Маріуполя. Її тато та хлопець наразі у російському полоні. Останньому загрожує страта.
Студентка правового факультету Міжнародного гуманітарного університету Катерина Асланова розповіла, що 24 лютого замість того, аби вийти на навчання, через початок повномасштабної війни вимушена була повернутися додому. А в березні її рідне селище Мангуш зазнало обстрілів.
“Це селище, воно взагалі саме під Маріуполем і через нього із запорізького напрямку йшли на Маріуполь. І 2 березня селище було обстріляне, це була центральна вулиця. На жаль, були загиблі, діти загиблі були. Обстріляли навіть пентагон слави – це загиблим Другої світової. Але руйнування були і взагалі нічого не відновили”, — поділилася з Суспільним Катерина.
Довгий час родина Асланових не хотіла виїжджати через батька, який служить у прикордонному загоні. Катерина розповіла, що наразі її тато та хлопець в російському полоні й місце утримання останнього не відоме. Дівчина знає лише, що його засудили до смертної кари.
30 липня Катерина з сестрою Світланою та мамою Оленою виїхали з окупації. Поділилися, як російські військові допитували їх у фільтраційному таборі на блокпосту:
“Був огляд речей. Кожну валізу діставали, відкривали. Ти стоїш там поруч, а біля тебе військовий сам дістає речі, витрушує, розглядає усе, абсолютно все. Мені було страшно в той момент, коли дивилися мій телефон і знайшли документи, наші листи, в яких ми писали про тата, як про військовополоненого. … Допити: “Чи є у вас знайомі військові, чи знали ви, що ви всі тут нацисти, ви тут “укропи”, ви чого взагалі їдете, тут таке хороше життя, коли вас чекати, що ви повернетесь?”, — розповіла Катерина Асланова.
Жінкам дозволили вивезти дві валізи з речами. Катерина розповіла, що найстрашніше було провозити вишиванку та військові нагороди батька:
“Вишиванка моєї сестри, моя вишиванка і вишиванка моєї мами, я її вишивала поки ми сиділи в Мангуші під обстрілами Маріуполя. Ми їх ховали, ховали не дуже надійно та молилися, щоб їх не знайшли, в підкладці в середині валізи. Ну і найважливішим, що ми з собою вивезли – це були військові медалі нашого тата. Також дуже дивна історія як ми їх ховали, у нас із собою були пиріжки з вишнею і, щоб їх не знайшли, ми засовували їх в пиріжки з вишнею, щоб ці військові їх не познаходили… Слава Богу, ми доїхали живі та здорові, тепер головне – дочекатися тата. Дочекаємося і будемо щасливі”.
