«15 лютого в Україні вшановують учасників бойових дій на території інших держав. Ця дата пов’язана із закінченням війни в Афганістані та виведенням радянських військ з цієї країни.
Сьогодні у Білозерці також пройшов мітинг з вшанування памяті загиблих в Афганістані.
Через горнило Афганської війни пройшло більше 160 тисяч українців, з яких 3360 військових – загинули, 80 осіб зникло безвісти, 4 687 афганців повернулися додому інвалідами.
Серед учасників війни в Афганістані було 104 мешканці Білозерщини, 14 осіб отримали поранення, на чужині обірвалося життя Миколи Тихонюка із Розлива і Валерія Якуніна із Широкої Балки. З того часу минуло більше тридцяти років, проте у пам’ять воїнів-інтернаціоналістів навіки вкарбувалися події 1979-1989 рр.
Валерій Хороняк, с. Кізомис: «Восени 1986 року мене призвали до армії. Спочатку направили до військової частини у Туркменістані, а вже звідти – до Афганістану. Після першої бойової операції я вмить подорослішав. Найбільшим ударом для мене стала загибель ліпшого військового товариша. Бойову машину, в якій той знаходився разом з іншими членами екіпажу, підірвали таліби. Але це була не перша, і не остання смерть на моїх очах… Не витримуючи психологічного тиску, солдати спричиняли самі собі травми, аби їх комісували, а іноді накладали на себе руки.
Здавалося, що з чужоземцями воювали не лише таліби, смерть приносила сама природа: часто військовослужбовці гинули від укусів отруйних змій та комах. У травні 1987 року, під час чергової військової операції, я отримав серйозне ножове поранення у спину. І, мабуть, якби не рюкзак, додому живим не повернувся б.
Через ушкодження хребта опинився у військовому госпіталі, де відновлював сили протягом п’яти місяців. Вдруге потрапив до госпіталю через осколкове поранення вуха. Після одужання я знов повернувся на службу. В одному зі смертельних протистоянь мені вдалося врятувати пораненого командира, за що отримав медаль «За відвагу».
Таїсія Шевченко, с. Садове: «Я потрапила до Афганістану через кохання. У Гераті проходив військову службу мій майбутній чоловік. Я рік збирала документи, аби поїхати до нього. На чужині працювала бібліотекарем. Вертольотом, в якому також були лікар та листоноша, доставляла книжки в радіусі сімдесяти кілометрів. Пам’ятаю, як загинув мій добрий знайомий.
Чоловік хотів подарувати жінкам квіти на 8 березня. Розповів, що бачив у горах тюльпани дивовижної краси. Жінки так їх і не побачили, як і самого чоловіка… А скільки гинуло молодих солдат, яким не було і двадцяти років! Я і сама ледь не потрапила у біду. Якось на базарі задивилася на годинник і не помітила, як відстала від солдат, з якими йшла. Підняла очі – довкола одні душмани. Здавалося, зараз схоплять – і зойкнути не встигнеш. Злякавшись, вискочила на сувої тканини і щосили закричала. Після того випадку більше ніколи не втрачала пильності. Спільне життя з коханим, заради якого я поїхала на війну, не склалося».
Сергій Бунчак, с. Надеждівка: «Хлопців, яких відбирали до Афганістану, готували особливо ретельно. Навчали найкращі специ, частина яких уже була «за річкою». Я проходив навчання в центрі ЦВС вожатим мінно-пошукової служби, яка знаходилася в Підмосков’ї. Після закінчення УВС нас відправили до Афганістану, кордон якого я перетнув 20 квітня 1987 року. Служив у В/Ч 88870 – розвідувальному взводі в місті Чирікар, у 450 окремому інженерно-саперному полку. Особливо запам’яталась одна історія.
Це було увечері, ми з групою йшли у Хост (невеличке містечко в Афганістані), і тут я знайшов дві міни – ТС 2,5 і ТС 6,1. Був вечір, ми вже не мали часу їх діставати, тож полягали спати. Вранці прийшла ще одна група, де був солдат Дубас, який теж побачив ті міни. Проте виявилось, що їх було не 2, а 15, і вони з’єднані шнуром із дротом всередині. Міни витягли, тому що на перевалі підривати не можна. Дубасу за цей вчинок дали орден Червоної Зірки, а мені – медаль «За відвагу».
Віталій ГОЛІК, с. Кізомис: «Я приніс присягу в місті Келита, що в Туркменістані. Там же нам оголосили, що направляють до Афганістану для допомоги братньому народу. 2 лютого 1985 року я прибув на постійне місце служби: «перевал-салан» у війська дорожньо-комендантської служби. Став кулеметником на БТР (бронетранспортері). Його основним завданням було забезпечення безперешкодного руху транспорту через перевал-дорогу…
Ніколи не забуду своє перше бойове хрещення, коли наша група наразилась на засідку. На БТР я супроводжував невелику колону машин із провізією. Дорогу перегородила підбита палаюча вантажівка. Ось у цей час душмани і відкрили прицільний вогонь… У першу хвилину страху не відчув, було лише дивне відчуття нереальності того, що відбувається. Але коли душмани почали стріляти із гранатомета і снаряд упав спочатку попереду машини, а потім позаду, я зрозумів, що це і є сувора дійсність.
Третій постріл повинен був влучити. На щастя, вчасно підоспіла підмога. У цьому бою поранили нашого командира. Часто серед ночі ми піднімалися за сигналом тривоги і, хапаючи на ходу зброю, стрибали у БТР-и і летіли туди, де, притиснуті до землі або каміння, гинули наші бойові товариші. Користуючись тим, що дороги занадто вузькі для маневрування: праворуч – гори, ліворуч – прірва, душмани затискали колону з продуктами або пальним. Улучать момент: ударять спочатку по головній машині, потім – по замикаючій… Пастка закривається і проливний вогонь накриває техніку й людей…».
Олексій САМОЙЛЕНКО, с. Велетенське: «Коли на призивному пункті я дізнався, що нас відправляють до Сімферополя, дуже зрадів: все ж ближче до рідної домівки! Але радість виявилась передчасною. Відразу літаком нас доставили до учбового підрозділу в м.Теджен у пустелі Кара-Кум. Тут я прийняв присягу і прослужив півроку. Потім був Афганістан. Своє перше бойове хрещення я отримав по дорозі до місця призначення, коли нашу колону обстріляли душмани.
Спочатку потрапив у роту зв’язку – водієм БМП. Нашим завданням було охороняти від душманів дорогу і підступи до однієї з бойових точок радянських військ у горах. Але потім мені захотілося сьорбнути справжнього фронтового життя і я подав рапорт про переведення до діючої піхотної роти. Бойова машина стала моєю другою домівкою. Доводилось виїздити на завдання і вдень, і вночі, страшенно втомлювався, спав на ходу. Бойові операції виконували різні: ходили у розвідку, брали «язиків», знищували бойові точки душманів, звільняли із тюрем наших військовополонених.
Важко передати словами ті жахи, які нам довелось побачити і пережити: кров, насилля, смерть однополчан… Ніколи не забуду, як з поля бою на своїх плечах, під кулями душманів, виносив уже мертвого товариша, білоруса, з яким за півгодини до бою їли з одного казанка, пили чай та мріяли про мирне життя після демобілізації. Одного разу я сам опинився на межі між життям і смертю. Коли я їхав у колоні транспорту на бойове завдання, раптом почув страшний вибух.
Машина різко загальмувала. Ударною хвилею мене підкинуло догори і я вдарився головою об стелю кабіни. Відразу не зміг нічого зрозуміти. Пам’ятаю тільки гострий пронизливий біль у нозі. Втрачаючи свідомість, встиг побачити, як на допомогу прийшли бойові товариші. Згодом я дізнався, що моя машина підірвалась на міні, я дивом залишився живим. Після шпиталю – знову в бій… Страху не було. Кожен із нас знав, що може не повернутися із завдання. Війна є війна. А на ній до всього звикаєш, навіть до думки, що тебе можуть убити».
Досвід став у нагоді
На жаль, війна в Афганістані була не останнім випробуванням для наших військових. У зоні АТО воювали близько 12 тисяч воїнів-інтернаціоналістів. З Білозерського району були мобілізовані п’ять учасників бойових дій в Афганістані. Петро Іванович ПІСКУН був командиром навчальної роти в навчальному центрі Широкий Лан. Валерій Іванович ЧОС служив розвідником у 28-й окремій механізованій бригаді, брав участь в АТО в Донецькій області. При виконанні бойових завдань отримав два поранення, друге було тяжке і за станом здоров’я довелось демобілізуватися.
Костянтин Миколайович КОЗАК мобілізований у серпні 2014 року в 21-й Херсонський територіальний батальйон «Сармат». Брав участь в АТО в Донецькій області з грудня 2014 року по вересень 2015-го на посаді командира протитанкової батареї, був командиром військової частини, брав участь в Операції об’єднаних сил в Луганській області. Олександр Степанович ВОЛОШИН брав участь в АТО в Донецькій області, служив на посаді зв’язківця. Андрій Васильович МОКРОСНОП був мобілізований у серпні 2015 року в 406-ту окрему артилерійську бригаду Військово-морських сил ЗСУ на посаду зв’язківця, брав участь у стабілізаційних діях оперативно-тактичного угрупування «Південь»», – повідомляє інформаційне видання «Український Південь» з посиланням на інтернет-видання «bilozerka.info».
