До віри та релігії ставлення людей неоднозначне: з одного боку, церква на Різдво та Великдень — то святе. З іншого — мало чи не пережиток минулого, архаїка, далека від сучасного розуміння життя. Дивина, та 70 років гоніння не знищили ні християнство, як релігію, ні Церкву, як соціальний інститут.
Проста розмова про непрості речі зі священиком, настоятелем храму Святої Тройці, протоієреєм Євгенієм Сидоренко.
– Нещодавно проводила невеличке опитування, аби дізнатися, як люди розуміють поняття “священик”. Усереднено — це людина, що працює в церкві батюшкою. Отцю Євгенію, скажіть, наскільки таке визначення правильне?
Якщо людина виконує якусь діяльність вона вже працює. Але зі священиками все набагато цікавіше! Людина, яка обрала своєю професією роботу священика, насправді не просто працює — вона служить. Робітник працює за певним графіком, його роботу регламентує Кодекс законів про працю, а захищає Державна служба з питань праці. У священика нема графіка роботи, бо його робота — це люди, а з людьми не працюють — їм служать, незалежно від пори року і години дня, від настрою чи самопочуття.
– Тобто, можна сказати, що у священика не робота, а місія?
Можна сказати, що місія священика — відкривати людям Бога. Через служіння. Звісно, це молитва, проповідь, таїнства: вінчання, хрещення, покаяння, і, окрім того, готовність прийняти у будь-який час, відкритим серцем бути з людиною в її радощах і смутку.
А Богу я служу через людей, які оточують мене. Це те ж саме богослужіння: допомогти людині у скруті, нагодувати голодного, одягнути сироту, провідати хворого. Як вже давно ми кажемо у нашому храмі“В Бога немає інших рук, крім твоїх”.
Священиком СТАТИ просто, і зовсім інше — ним БУТИ
Ти все своє життя віддаєш на служіння Богу і людям. Цього року милістю Божою я відзначив 50-річчя життя і 30-річчя служіння.
– Хто допомагає Вам?
Те, що для священника є нормою його життя — служіння у всьому вищезгаданому, Євангеліє називає “духовним подвигом”. Бог так цінує піклування про його дітей, служіння їм, що покриває потреби священника. Манна з неба у прямому сенсі не падає, а метафорично саме так і відбувається. Наприклад, наша благодійна діяльність у соціальному служінні: спільні проекти з фондами «ЗАХИСТ», «СОФІЯ», «ГРОМАДСЬКИЙ СОЦІАЛЬНИЙ ЦЕНТР»…
Приходять люди, які своїми ресурсами (інтелектуальними, фізичними, фінансовими) сприяють вирішенню нагальних питань суспільства і окремих його членів. Наприклад, наш найболючіший проект — дитячий реабілітаційний центр онкохворих дітей при клінічній лікарні ім. Лучанського. А взагалі, людей, яким ми зуміли допомогти, вже більше тисячі. І це велика радість — бути причетним до такого служіння, бо воно є справжнім благословенням.
– Я запитувала про допомогу Вам, а Ви радієте, що через Вас допомагають іншим. Гаразд, а чого люди очікують від священика? Чого від Вас очікують Ваші прихожани?
Люди хочуть, щоб їх чули. Можна слухати і не чути. А кожен хоче бути почутим. Кожен хоче розуміння. І прийняття. Не так важко чути, розуміти і приймати, тримаючи у пам’яті слова Бога про кожного з нас:“Людське серце найлукавіше над все та невигойне, хто пізнає його?”
Жодного нема без гріха. Знімаєш корону величі, вдягаєш плащ смиренності, ототожнюєш себе з кожним, хто прийшов за втіхою чи порадою і щиро спілкуєшся, радіючи, що через тебе людини торкається Бог: хтось отримує зцілення від хвороб; у родинах, що вже зневірилися у можливості народити дитину, з’являються діти, парафіяни відкривають власні справи і ведуть успішний бізнес; одні беруть участь у соціальних проектах церкви, інші йдуть у політику і намагаються впливати на рішення, які мають зробити життя херсонців ліпшим.
– Представники влади, політики допомагають?
Нам допомагають християни і соціально активні люди з влади та інституту політики. У допомоги нема політичного забарвлення, має значення лише стан душі. І тут важливий аспект — відокремлення Церкви і влади. Я вважаю, що Церква не повинна втручатися у справи держави, а держава — у справи Церкви. Але є моменти, де їхня взаємодія не просто можлива, а навіть необхідна! Це соціальна робота, робота в окремих громадах та у суспільстві в цілому.
До речі, як кажуть — проблему краще попередити, ніж потім боротися з її наслідками, тож, аби попередити, ми займаємося просвітницькою діяльністю. Наш перший такий проект мав назву «Студія Християнських Програм», свого часу до нього долучилися чимало людей. Щоденно програми транслювалися на «Радіо Булава», «Радіо Таврія», «Радіо Європа плюс» і «Радіо Софія».
Інший проект «Слово про духовність. Перехрестя думок» ми запустили на телебаченні. Протягом семи років, щовихідних з екранів телевізорів жителі Херсонщини чули слова настанови, задавали питання телестудії, отримували на них відповіді. Це, власне, і є та соціальна робота, служіння, котре виходить за межі храму. А, можливо, навпаки — розширює його межі.
– У чому спокуса для священика? Чи, може, чим священик спокушається?
Священик така ж сама людина, а от спокус більше, адже на нього дивляться, як на приклад. Священик живе у постійній напрузі, усвідомлюючи, що, з одного боку, він має бути взірцем, а з іншого, як казав апостол Павло, “я перший серед грішних”.
Спокуса священника, як не дивно, виходить з його відповідальності: духовна особа, що за статусом має молитися, молитися і молитися, у той же час змушена бути адміністратором, будівельником, менеджером, підприємцем, кадровиком, писарем… Ким тільки не доводиться бути!..
Дякувати Богу, зараз у мене є пречудові помічники, за що їм величезна подяка, бо тримають мої руки, як Аарон Мойсею. Але так було не завжди. Будувати Церкву з першої цеглини — буквально і метафорично — це важка праця. Але Бог покликав, Бог дав можливість будувати, Бог дає можливість служити.
БУДІВНИЦТВО ХРАМУ
Отець Євгеній не просто служитель храму Святої Тройці, він його фундатор. На будівництво батюшку благословив Патріарх Філарет. Автор проекту фірма ФОРЕСТ, у співавторстві з отцем Євгенієм. Генерального спонсора не було, тож будували «всім миром». Один з основних поштовхів на підтримку будівництва — міжнародний рок-фестиваль «ВІДКРИТЕ НЕБО».
Кожен, хто хотів долучитися до доброї справи, міг придбати іменну цеглинку або фрагмент купола. Загалом, свою лепту у будівництво внесли 20 тисяч людей. За 10 років будівництво закінчилося, а віряни взялися облаштовувати сквер, який згодом отримав назву «Свято-Троїцький» — на честь храму. Сквер став культурним центром Корабельного району.
– Бог, а за тим і Церква, вчать прощати ворогів. Ви прощаєте?
У мене в житті ще не траплялося таких ситуацій, аби по відношенню до мене, чи з моїх вуст по відношенню до когось злітало “ворог”. Я нікому не є ворогом. І думаю, що й у мене нема ворогів. Є випадки непорозуміння, бувало, чинили по відношенню до мене — прямо чи опосередковано — не дуже гарно. Але так, я прощав і прощаю, бо, як йдеться у найзначнішій молитві до Бога Отця, даній нам Ісусом Христом, “прости нам провини наші, як і ми відпускаємо винуватцям нашим”. Тож, прощаю легко і з легким серцем йду далі, не беручи у полон своїм непрощенням душу іншої людини.
Тут ще ось у чому справа: непрощення — це величезний тягар на душі не тільки у того, проти кого завинили, а й у того, хто завинив. І, коли людина почувається винною, це її почуття породжує ненависть. Людина хоче забути свій негарний вчинок, її “гризе” совість, а щоб не відчувати огиду до себе, винуватець підсвідомо перекладає відповідальність за свої дії на того, кому вчинив зле.
Психологи кажуть, що на маніяків-вбивць перетворюються люди, в яких вселили думку про неможливість прощення. Чи варта провина по відношенню до мене таких наслідків? Якщо навіть не брати до уваги духовну складову — як Ви кажете “Бог і Церква вчить прощати”, — то замислитися над практичним, життєвим варто. Спитайте себе: не простивши у сьогоднішньому дні, чи готовий я до ненависті та агресії у завтрашньому?
– Чому Ви стали священиком? Це данина традиції чи Ви відчули покликання до священицького служіння?
Так, це покликання. І вважаю, що мені дуже пощастило! Ще у віці семи років служитель церкви Іван Дубовий єлеєм помазав мене на служіння. У сімнадцять Дух Святий відкрив, що я буду служителем православної церкви.
«Моя» перша церква з’явилася, ще коли був в армії — люди, які зі мною спілкувалися, шукали Бога і відкривали Йому свої серця. Тоді й була організована перша громада з 12 осіб, де ми спільно читали Біблію і молилися. Через деякий час до нашої церкви почали приходити цивільні, одна з яких — туркменка, згодом стала християнкою.
Але легко не було, ні. Мій шлях до служіння був тернистим. Знаєте, якби Бог мене не охороняв, ми б з Вами зараз не розмовляли. У моєму житті було багато смертельних випадків: ще в армії било струмом, два рази тонув, був у двох серйозних аваріях. Бог зберіг мені життя у тих випадках, береже й зараз.
– Як людині знайти своє покликання і реалізувати його у житті?
Дійсно, кожна людина має своє покликання, і дуже важливо його відчути. Адже воно стане основою, на якій будуватиметься життя, а відтак — якою людина себе відчуватиме, щасливою чи ні. Якщо людина не знає свого покликання, варто просити Бога, щоб Він його відкрив і вказав шлях, яким воно реалізуватиметься.
– Ви з матушкою Тетяною надзвичайно гармонійна пара. Поділіться своїми думками, як створити «одну і на все життя» сім’ю?
Як священик, скажу, що все в руках Бога. Це дійсно так. Але Бог не прокидається поряд з вашим чоловіком/дружиною невдоволеним, Бог не кричить, не викручується, не докоряє, не зраджує. Потрібні компроміси. Всі мають недоліки, і, якщо не сприймати сонце без плям — щасливою людина не буде ніколи.
Я знаю недоліки моєї дружини, вона знає мої, обоє ми прощаємо один одному незручності і акцентуємося на тому прекрасному, що у нас є, і якими ми є по відношенню одне до одного.
За свою майбутню сім’ю я молився ще з восьмого класу. І в 1990 році Бог дав мені у дружини прекрасну жінку, з якою у нас народилося четверо дітей: двоє синів і дві доньки. Зараз вже радіємо чотирьом онукам.
– Ви дотримувались якихось певних правил виховання? Чим керувалися, виховуючи дітей?
Я мріяв мати міцну родину і бути хорошим сім’янином, який правильно виховує своїх дітей. Моїм головним завданням було щоб діти не пошкодували, що вони виховувалися в родині священика. Християнство не насаджувалося «вогнем і мечем». Процес виховання проходив у м’якій, захоплюючій, ігровій формі, щоб дітям було цікаво: ми вирушали у походи, відвідували культурні заходи. І такий підхід виявився результативним — наші діти ходять до церкви і є християнами.
Інше правило, яке стосується абсолютно всіх людей, незалежно від віросповідання і світогляду, полягає в тому, що батьки, які хочуть врятувати дітей від шкідливого впливу, мають давати власний хороший приклад. Не хочете, щоб діти пили — не пийте, не хочете, щоб діти курили — не куріть, не хочете, щоб обманювали — не обманюйте самі. Потрібно бути авторитетом у власній родині. І авторитетність не завойовується агресивним “Я сказав!”, авторитет досягається власним позитивним прикладом.
Маю сказати, шо моєю великою радістю є й інші молоді люди, що бачать своє покликання у священицтві, яких я наставляю у дусі Євангельської істини і готую до служіння. Багато з тих, хто вибрав мене у якості свого духовного наставника, вже стали успішними служителями у Церкві Христовій. І вони теж мої діти — духовні.
– Що скажете про суспільство? Що нам допоможе чути один одного і не наступати один одному на мозолі?
Ідеальний варіант — закони любові. Адже любов милосердствує, не заздрить, не поводиться не чемно, не гнівається, не думає лихого, не радіє неправді — ідеальний закон для життя! Продуманий закон, адже в ньому зберігаються межі особистого, комфорт і безпека людини, громади. В очікуванні побудови такого ідеального суспільства, добре було б керуватися іншими законами — світськими, що гарантуватимуть безпечну життєдіяльність.
І вони є, але їх, по-перше, мало, по-друге, вони не досить продумані, і, по-третє, їх не бояться порушувати. Наприклад, авто здорової людини стоїть у місці, відведеному для паркування людей з інвалідністю. Водій не має милосердя і не боїться порушити правило, а людина з інвалідністю фактично постраждала двічі. Що вона відчуває? Чи відчуває вона захищеність? І що відчуває водій, які порушив її права? Що він зробить наступного разу?
Нам потрібно більше мудрості, впроваджуючи реформи, приймаючи закони. Мудрості і продуманості.
– Якби була можливість за життя віч-на віч зустрітися з Богом, якими були б Ваші перші слова? Що саме зараз виринає з підсвідомості?
Боже, дякую тобі за все!
– Декілька головних тез у побажання херсонцям. І Вашим парафіянам.
Є так звана “Теорія розбитих вікон”: якщо у будівлі не замінити розбите вікно — згодом полетить ще одна шибка, а далі вандалізм ростиме у геометричній прогресії, дійде до мародерства. “Теорія розбитих вікон” — це метафора, суть якої полягає у тому, що розруха навколо людей спонукає їх нехтувати морально-етичними нормами.
Це психологія мас, приклад, який ми даємо один одному: викидання обгорток на асфальт, чи порожньої пачки з-під цигарок з вікна автомобіля, чи паркування того самого автомобіля у не відведеному для цього місці…
Обов’язково знайдуться охочі стати поруч, мовляв, якщо одним можна, то й я стану. Але люди, які сіють навколо розруху — руйнують власне життя, вони самі житимуть у розрусі. І життя таких людей буде як та будівля з розбитими вікнами. Кожна людина, яка щось руйнує — руйнує своє життя.
Парафіянам храму Святої Тройці, усім християнам бажаю пам’ятати і втілювати у життя слова Серафима Саровського: «Стяжи мирний дух, і тисячі навколо тебе спасуться!»
Мирний дух, смирення, миролюбність — це той приклад, хороший приклад, який спонукає інших будувати. Ви матимете мирний дух, я, оточуючі нас люди, громада. Зміни в одній родині, її позитивний приклад… ось що дасть поштовх для впровадження іншої теорії – теорії добробуту: одного під’їзду, будинку, вулиці, міста, держави.
Стяжіть мирний дух, і тисячі навколо вас спасуться!
Спілкувалася Елла СТЕФАНОВА
Радио Херсон FM
