Ірина Підтабачна – головна інспекторка відділу запобігання надзвичайним ситуаціям ХРУ ГУ ДСНС України у Херсонській області. Ірина прийшла працювати у ДСНС ще в 2006 році у Голопристанський райвідділ. На службі вже 18 років.
«Професія була близька за покликом душі і дідусь мій працював начальником караулу в нашій частині, тому вирішила обрати саме цю професію – допомагати людям. У Голій Пристані працювала довго, дослужилася до заступниws начальника районного відділу, але сталася реорганізація служби, тому у 2021 році перейшла на роботу до Головного Управління ДСНС України у Херсонській області. Після повномасштабного вторгнення пробули в окупації до 10 квітня. До нас у пожежну частину вже два рази приїздили окупаційні військові, проводили фільтрацію, тому ми прийняли рішення виїжджати”, – розповідає рятувальниця.
Після виїзду на підконтрольну територію була прикомандирована до Білоцерківського районного управління ДСНС у Київської області: чергувала на пунктах незламності, брала участь у проведенні роз’яснювальної роботи з населенням, з учнями шкіл проводили навчання.
Після деокупації Київщини виїздили у складі інспекції на оформлення матеріалів про пожежі у Ірпінь, Бучу, Макарів.
“Там я зрозуміла, що нас чекає після повернення у Херсон, що ми там побачимо, що нічого «живого» там не залишиться… Але розуміла, що ця війна закінчиться та будемо все відбудовувати. Хай там що кажуть інші, але я налаштована на повернення у Голу Пристань після Перемоги”, – гооврить пані Ірина.
До Херсона повернулася одразу після деокупації міста, на другий день почала працювати у Пункті Незламності на Площі Свободи, організовували роботу наметів.
Були труднощі, адже у місті не було світла, газу, води, це було не життя, а виживання.
Я повернулася з дитиною та чоловіком, дитину не було куди діти, тому вони мені допомагали з організацією роботи у наметах. Я б сама не впоралася з цим. Ми вставали о 4 годині ранку, робили чай, гріли воду, щоб зустрічати людей, напоїти їх гарячим чаєм, адже, коли ми приїздили на Площу, там вже стояла черга – люди приходили заряджати мобільні телефони та просто зігрітися, бо тоді було дуже холодно. Потім додалося те, що почалися обстріли по ОДА, потім по Сільпо, морально було дуже важко. Загинули цивільні люди, з якими ми спілкувалися майже щодня протягом двох місяців”, – продовжує розповідь рятувальниця.
Зараз вона займається з людьми роз’яснювальною роботою по місту та Херсонському району, тому що правила мінної безпеки треба постійно нагадувати, адже різновиди обстрілів та засобів враження мирного населення ростуть та змінюються.
“Звичайно люди «все знають», але завжди слухають нас уважно, розповідають свої випадки, залишаються вдячними, бо знання такого напрямку зайвими бути не можуть.
Чоловік мій після роботи у наметах Пунктів Незламності поновився на роботі та служить зараз у Білозерці начальником караулу, там теж постійні обстріли: Кизомис, Станіслав, Широка Балка, сама Білозерка – на їхній території роботи та небезпеки зараз чимало.У нас з чоловіком є обов’язкове правило – завжди відповідати на дзвінки та попереджати про виїзди. Так спокійніше”, – каже рятувальниця.
Син зараз у безпеці – з бабусею та дідусем у Київській області, куди вони виїхали після підриву Каховської ГЕС та затоплення. Не залишилося від їх домівок нічого…
“Син сумує за нами, постійно телефонує, але розуміє, що така у нас робота. Він нас підтримує і дуже за нас хвилюється. Йому вже 13-й рік, вчиться на відмінно – це для нас велика втіха та гордість. Дуже радіє, коли ми приїздимо у відпустку. Якихось чітких планів на майбутнє ми зараз не маємо. Але впевнені, що, коли звільнять лівий берег, то ми обов’язково повернемося додому. Ми віримо у повернення та Перемогу. Мене питали, де б мені було жити краще? Але кращого міста, ніж Гола Пристань, для себе я не уявляю. Мрію про те, щоб усі жили разом, щоб родина знову об’єдналася», – каже пані Ірина.
