Вирізали ножем по тілу і гасили об нього недопалки — страшні подробиці знущань над мешканцем Голої Пристані

Йому на голову натягнули поліетиленовий пакет — такий рожевий, з життєрадісними сердечками — та повезли автівкою за місто. Дорогою знущалися — хапали через штані за геніталії, погрожували відрізати. Завадити він не міг — руки були міцно завʼязані за спиною. 

Вже у полі чоловіка поставили на коліна. Один із росіян приставив до голови пістолет і запитав:

— Ти готовий?

Врешті не вистрілив: пустив кулю у землю.

Григорій Головко, 41-річний підприємець із окупованої ворогом Голої Пристані на Херсонщині, у найменших деталях памʼятає події того страшного дня, коли росіяни позбавили його волі. Згадує, як усвідомлював, що може назавжди зникнути безвісти. Так само, як це сталося з багатьма іншими.

Однак Григорію пощастило (як взагалі може пощастити людині, яка потрапила у російський полон): за сім місяців і три дні незаконного утримання його відпустили.  Після цього разом із родиною чоловік виїхав на підконтрольну Україні територію.   

З першого дня повномасштабної війни мешканець Голої Пристані Григорій Головко долучився до руху спротиву окупантам. Допомагав Збройним силам як міг: корегував вогонь по ворогу, передавав телефоном інформацію, де розташовуються російські війська, в якому напрямку та яким складом пересуваються.

Коли ж ворог узяв місто під свій контроль, Григорій разом із дружиною Іриною почали думати про те, щоб виїхати і вивезти з окупованої території двох маленьких дітей. Утім із різних причин це рішення відкладалось. Тож чоловік продовжував ходити на роботу на місцевий ринок, де мав магазинчик із побутовою технікою.

— Ми з моїм партнером продавали товари, які у нас залишились, — згадує він. — Нам пропонували ввозити новий товар із Росії, але ми не хотіли, тому просто розпродавали залишки. Після цього вже думали виїхати на підконтрольну Україні територію.

Але все сталося не так, як планував Григорій. Вранці 13 жовтня до нього на ринку підійшли троє російських силовиків із автоматами. Свої обличчя вони ховала під балаклавами, видно було тільки видно, на формі — буква Z і прапор РФ.

Григорія попросили показати документи.

— Я так зрозумів, що вони знали, куди йдуть і по кого. Думаю, що та людина, яка мене здала, дала їм детальний опис, — припускає він.

Один із незнайомців, вочевидь старший за званням, показав на Григорія і наказав: “Цього забираємо”.

— Куди ви його везете та для чого? — втрутився бізнес-партнер Григорія.

— Поговоримо декілька годин і повернемо, — пролунало у відповідь.

Цей “командир”, як його називає сам Григорій, зайшов за прилавок і забрав усі гроші, які Головко тримав там.

— Це гроші мого дідуся, які він залишив мені у спадщину, — пояснює співрозмовник МІПЛ. — Я вирішив обміняти їх на долари, бо окупанти вже почали вводити рублі. От вони і забрали ці гроші, а також сумку з коштами, які були у мене на прожиток моєї сім’ї.

Кімната допитів

Григорія посадили в машину та повезли у місцевий поліцейський відділок, де облаштувались росіяни і колаборанти. Перед входом йому завʼязали руки за спиною пластиковими стяжками, на голову натягнули кофту, аби він нічого не бачив. Дорогою його постійно били обличчям об дверні косяки.

Чоловіка привели у кімнату для допитів. Григорій, з голови якого зняли кофту, побачив перед собою так званого “слідчого карного розшуку” — місцевого, який перейшов на бік росіян. Той звинуватив Головка, що через нього “загинули люди”, маючи на увазі російських військових.

Історія була наступна: незадовго до цих подій російські армійці заїхали на територію української компанії з виробництва мінеральних добрив “5 елемент”. У гаражах підприємства окупанти намагалися сховати власну техніку. Однак хтось із місцевих передав інформацію ЗСУ, і Сили оборони атакували “5 елемент” ракетами.

— Вони хотіли все це на мене списати, — пояснює Григорій ситуацію, в якій опинився.

Він намагався заперечити звинувачення, та у ворожих “силовиків” на руках був його мобільний телефон. А там за недбалістю збереглася частина переписки Григорія з другом із підконтрольної Україні території, якому він пересилав дані про пересування російських військ.

— Чомусь у мене залишилась інформація про Лепетиху [селище Велика Лепетиха Каховського району за 153 км від Херсона]. Чи я її не видалив, чи вже не встиг видалити. От вони до неї і причепилися, — згадує він.

Розуміючи, що заперечити сам факт передачі інформації не вдасться, українець спробував применшити значимість даних, які пересилав. Він спробував пояснити, що розповідав на “той бік” лише про те, що десь помітив сліди від важкої техніки. Або ж що побачив російські окопи.

Однак це не спрацювало.

Григорія почали катувати потужним електрошокером, який прикладали до спини чи до рук (через сильний біль чоловік не зміг зафіксувати місце розрядів).

— Мені здавалося, що це триває вічність, хоча насправді, думаю, вони прикладали його на кілька хвилин, — розповідає Головко про тортури. — Усі м’язи починають реагувати на цей струм і тебе всього викручує.

Пізніше у приміщення зайшли два ефесбешники кавказької зовнішності. Про те, що ці люди з ФСБ, Головку пізніше скаже один із охоронців-колаборантів.

— Якщо ти не хочеш нічого розповідати, то ми можемо привезти твою дружину й твоїх дітей, — почав погрожувати українцю один із них. — І працюватимемо з ними, поки ти нам не розкажеш все, що ми хочемо почути.

— Не треба везти дружину і дітей. Скажіть, що ви хочете від мене, — вмовляв їх Григорій.

Кавказці спитали, яку саме інформацію він скидав телефоном. І чоловік знову говорив те, що й до цього: писав, що йдуть російські колони, або кількість важкої техніки, що проїхала дорогою.

Як зʼясувалось, окупанти у той день дійсно поїхали до будинку Головка, де була Ірина, двоє їхніх маленьких дітей і тесть. Вони переглянули їхні мобільні телефони, компʼютери — на щастя, жодної небезпечної інформації там не зберігалося.

Наймолодший син через стрес заснув на руках у дружини Григорія. Утім росіяни спитали, чи може вона на когось залишити малечу, аби поїхати з ними в дільницю. Вона сказала, що тесть із ними двома не впорається, а більше звернутися немає до кого. Врешті їй дозволили залишитися вдома.

Поле

Після того як з Григорієм поговорили ефесбешники, у кімнату допитів зайшло пʼятеро чоловіків у цивільному одязі і в балаклавах. Головко називає їх російськими військовими, хоча знаків розрізнення на них не було. Вони теж почали читати повідомлення у мобільному телефоні українця. Один із незнайомців витягнув Григорія з-за столу та наказав йому присідати.

— Я почав присідати. Він хотів ударити мене ногою в голову, але я різко встав і він попав мені у живіт, — розповідає колишній бранець.

Військовий не заспокоївся: він знову наказав Григорію присідати і на цей раз таки поцілив ногою у голову. Українець впав. Нападник продовжував гамселити його ногами.

Коли Григорія підняли з підлоги, то сказали, що час їхати. Куди і навіщо — він не знав. Чоловіку на голову натянули рожевий поліетиленовий пакет із сердечками, почали завʼязувати його мотузкою на шиї. Григорій відчув, як її зашморг стискається все сильніше й сильніше, аж поки він не почав задихатися.

Хтось із росіян сказав, що не треба аж так, бо задихнеться. У відповідь йому пролунало:

— Здохне швидше, нічого страшного.

Утім мотузку трохи послабили, а біля рота пакет розрізали, аби чоловік міг дихати.

Григорія вивели з дільниці та посадили в автівку. Дорогою хтось із супровідних продовжував читати переписки в його телефоні. Час від часу українцю ставили питання, а як відповідь не подобалась, били в груди або по голові.

— Не треба його бити. Нам потрібно, щоб він міг говорити, — прозвучало в салоні машини.

Григорій не бачив, хто саме це сказав, але припускає, що то була людина, яка до цього прорізала йому пакет.

Бити дійсно припинили, але знущання продовжили. Його хапали за соски, викручували їх, смикали. Потім полізли до статевих органів: теж стискали і крутили.

Григорій намагався зсунути коліна, але його вдарили. Кривдник погрожував, що ввечері полоненому відріжуть статевий член і яєчка.

Автівка заїхала в поле, де чоловіка витягли з салону і поставили на коліна. Коли з голови зняли пакет, він на подив побачив знайоме обличчя. Біля нього стояв хлопець, який влітку приніс йому записку від подруги з розташуванням російських солдатів.

Їх обох привезли сюди не дарма — окупантам було відомо про їхню зустріч.

Ще раніше у відділку один із тих, хто допитував Григорія, знайшов у мобільному телефоні контакти цього хлопця, показав затриманому і спитав:

— Це він тобі приносив інформацію?

Головко розумів, що опиратися немає сенсу, бо оскільки показують конкретне імʼя, все точно відомо. Тож він підтвердив.

Дорогою сюди у машині його теж питали про те, де цей хлопець живе. Однак Григорій сказав, що не знає і що бачились вони з ним лише на базарі.

На полі хлопця відвели трохи в бік і почали бити. Самого Григорія поставили на коліна. Один із росіян приставив йому до голови пістолет і запитав:

— Ти готовий?

Зрештою не застрелив: пустив кулю в землю.

Пізніше нападник вдарив його ногою у груди і чоловік повалився на землю. Його перевернули на живіт.

— Росіянин узяв мене за руки, зв’язані за спиною, і почав тягнути їх угору. Це вони називають “робити ласточку”. Він витягував руки до тих пір, поки я не почав кричати — так сильно боліло, — розповідає МІПЛ Григорій.

Після цього армієць у балаклаві сів на спину чоловікові, розрізав йому ножем штани і спідню білизну, оголив сідниці. Росіянин підпалював цигарки і гасив недопалки об голе тіло українця. Сліди від цих катувань — яскраві плями спаленої шкіри — залишились дотепер.

Раптом ворожі армійці заметушилися: на поле заїжджали кілька машин.

— Зателефонуй і зупини їх, щоб вони сюди не їхали, — гукнув хтось із них.

Вочевидь вони знали тих, хто їхав в автіках і це їх чомусь налякало. Вони швидко розсадили затриманих українців по машинах і рушили з поля.

Камера

Бранців знову привезли у поліцейський відділок у Голій Пристані. Григорія повели у кімнату допитів, де на нього чекали троє озброєних військових. На цей раз у формі, але їхні обличчя так само були закриті балаклавами.

Чоловіка без жодних питань почали лупцювати. Він впав на підлогу, але й після цього продовжував отримувати удари ногами по голові й тілу.

— Тримай його, — наказав один із нападників і став бити прикладом автомата по затиснутій руці. Бив, доки не зламав Григорію палець.

Попри шалений біль, українець стримувався.

— Чому ти не плачеш? — запитав його кат.

— А чому я повинен плакати? — вимовив змучений чоловік.

Головко залишався у розрізаних на полі штанях. До цього він підтримував їх руками, але під час жорстокого побиття шмаття злізло, знову оголивши тіло. Тоді один із росіян сів згори на знесиленого чоловіка та на правій сідниці вирізав йому ножем дві великі літери “РФ”.

— Він чи спочатку по тілу, чи вже потім по рані наводив ручкою, — пригадує співрозмовник МІПЛ. — Це було спеціально, аби залишився шрам.

Після цього Григорія відправили до камери. З розсіченої прикладом автомата руки постійно текла кров. Чоловік обмотав її своїми ж розрізаними трусами, аби хоч якось спинити кровотечу.

Тим часом у поліцейський відділок прийшла його мати, якій повідомили, що Григорія забрали. Вона принесла синові змінний одяг і їжу. Так чоловік нарешті переодягнувся.

Із ним у камері була ще одна людина — російський військовий Дмитрій, який підписав контракт зі Збройними силами РФ. Однак коли його направили на Херсонищину, то він, за його власною розповіддю, відмовився воювати. Керівництво сказало солдатові, що він може пішки дійти до окупованого Скадовська, а звідти його вже відправлять у Росію. Утім дорогою його перехопив російський патруль: військового звинуватили у дезертирстві та зачинили у голопристанській поліцейській дільниці.

Пізніше до цієї ж камери потрапив місцевий літній чоловік. Удвох із Головком вони спілкувалися українською, що конче не подобалося їх російському сусідові. Настільки, що Дмитрій попросився до іншої камери — і його дійсно перевели. Пізніше його взагалі випустили, він почав працювати прибиральником у цьому ж відділку.

Наступного дня, 14 жовтня, Григорія з камери вивели знову. Це були ефесбешники-кавказці, які спілкувалися з ним учора відразу після затримання. Сьогодні ж вони збиралися везти його на поліграф, але помітили, що в бранця повністю закривавлена рука.

— Що у тебе з рукою? — запитали вони.

— Напевно, вибили палець або зламали, я не знаю, — відповів той.

Григорія вивели з дільниці і посадили в автівку. Його сильно нудило, він майже втрачав свідомість.

— Ти що, спиш? — питали його ефесбешники.

— Ні, мені зле.

Він розповів їм про вчорашні тортури: як його били, як об нього гасили недопалки та різали тіло. Після цього вони викликали до себе так званого “начальника ізолятора тимчасового тримання та почали показово на нього кричати:

— Навіщо ми тебе сюди взагалі поставили? У тебе тут людей лупцюють, а ти нічого не знаєш!

Ефесбешники наказали надати Головку всю необхідну медичну допомогу, тож наступного дня його повезли у місцеву лікарню. На той момент у Григорія почалося запалення — зламаний палець набряк і почервонів. Лікар оглянув чоловіка, виписав антибіотики та поставив лангету, аби зафіксувати перелом. “Начальник” так званого ізолятора купив прописані медикаменти і Григорію в дільниці прокололи курс антибіотиків.

Каланчак

30 жовтня Головка з іще трьома затриманими українцями посадили в машину та повезли у селище Каланчак за 84 км від Херсона.

Перед тим як розмістити цивільних полонених по камерах, їх вишикували під стіною місцевого відділку поліції. Хтось із військових мотнув головою у бік Григорія:

— А через цю падлюку три людини померло.

До нього відразу підійшло кілька людей у синій поліцейській формі. Один із них спробував загасити недопалок цигарки, засунувши його чоловікові в вухо. Головко різко відсмикнув голову, за що отримав удари кулаками по нирках.

Григорія відправили у тримісну камеру: на той момент він був там сьомим. Шістьох його співкамерників привезли тиждень тому з Херсона.

У наступні місяці у цій тісній камері розміром 2,5 м на 5,5 метри постійно перебувало 10 — 12 людей, одного разу кількість увʼзянених досягла 14. Люди спали хто де міг. Четверо розміщувались на нарах валетами, решта лягала на підлогу — в проході, під столом, під стільцями.

Окрім нар, у камері був туалет, умивальник, стіл і три маленьких стільці. Лампочка, що ледь жевріла, майже не освітлювала приміщення, тож весь час було темно.

Всіх новоприбулих українців змушували вчити гімн РФ. За декілька днів Григорія та інших полонених, що їх доставили в Каланчак, вивели опівночі з камер — до світанку вони мали співати російський гімн. 

Всього тут було пʼять камер, де до початку 2023 року перебували понад 50 бранців. Утім після новорічних свят частину полонених вивезли, тож у Каланчаку залишилось приблизно 36 людей.

У новому році змінився і персонал. До цього українців охороняли російські військові, які під натиском ЗСУ вимушено залишили Херсон. Свою злість вони зганяли на бранцях.

— Ставилися до нас, мов до собак, взагалі не вважали нас за людей, — каже Григорій. — Їх дуже дратувало, якщо говориш до них українською мовою, вони прям злилися через це.

На початку 2023-го охороняти цивільних полонених приїхали російські патрульні поліцейські. Вони поводились з українцями трохи краще, рідше били через надумані причини. Бранців навіть почали водити у душ. До цього вони могли митися тільки у камері над умивальником, воду в пляшках клали на батареї і так її гріли. 

Найстаршому за цей час увʼязненому, за словами Головка, було 65 — 67 років. І навіть його тут побили так, що чоловік був весь синій.

— Його привезли за те, що знайшли у нього вдома військову форму, — розповідає Григорій. — У нього син служить у ЗСУ, тож він віддав батькові свою стару форму, щоб дід у ній вдома працював. Росіяни його за це забрали, відлупцювали та все запитували, де син і чим займається.

Самого Головка на допити в Каланчаку жодного разу не забирали.

Якось до чоловіків у камеру привели молоду жінку. Таким чином росіяни хотіли на неї натиснути та вибити інформацію про якогось українського військового.

— Нас тоді було 12 чоловік, — пригадує Григорій. — Звичайно, дівчина була дуже сильно налякана та розгублена. Ми дійсно нічого не збиралися робити з нею, просто тихенько поспілкувалися.

Українка розповіла, що в неї маленька дитина, яку довелося залишити вдома саму. Весь цей час окупанти стояли за дверима камери і слухали, що відбувається. Пізніше жінку забрали. Ще деякий час, як пригадує Головко, вона ще провела у дільниці, а потім її відвезли геть.

Бранці в Каланчаку могли отримувати передачі від рідних. Та іноді росіяни погрожували, що заборонять їх. Зазвичай це траплялося, коли хтось із новоприбулих не міг швидко вивчити гімн Росії. Тоді охоронці обіцяли покарати усіх полонених. При цьому увʼязнені нерідко бачили, як охорона нишпорить у їхніх передачах і забирає звідти цигарки і частину їжі.

Якось один із хлопців вирішив висказати росіянам все, що про це думає. Його моментально вивели з камери та побили, зокрема електрошокером. Решту вʼязнів покарали на кілька днів — заборонили передачі від рідних, хоч ті були дуже важливі, оскільки в них наловчились передавати та отримувати записки. Офіційне листування було заборонено, тож у таких умовах клаптики паперу, замотані в труси чи шкарпетки, дуже рятували. Саме так українці дізнавалися новини і чи все гаразд із їхніми родинами.

Гола Пристань на той час була під постійними обстрілами, Головко дуже переймався за дружину Ірину та дітей. З однієї з таких записок він дізнався, що вони переїхали у село за 50 км від міста, тож перебувають у відносній безпеці.

На волі

Григорія випустили 16 травня 2023 року. У незаконному увʼязненні він пробув сім місяців і три дні. За час його утримання в Каланчаку туди кілька разів приїжджали російські перевірки. Якесь високе керівництво навіть викликало Головка для бесід:

— За що сидиш? Коли взяли? Коли привезли?

Григорію казали, що по документах його, як і інших полонених, тут нібито не існує, а окупований відділ поліції офіційно вважається таким, що не функціонує.

— На жодному папері вас немає, — чув Головко від заїжджих росіян.

Навесні 2023-го бранців почали випускати — по дві-три людини за раз.

16 травня викликали Григорія. Він памʼятає, що спілкувався з двома чоловіками у цивільному одязі. Вони його вкотре спитали про переписку з другом у мобільному телефоні, за яку його і взяли пів року тому. Головко повторив те, що неодноразово казав кривдникам.

— Ти усвідомив свою провину? — не вгавали вони.

— Яку провину? Я ні в чому не винен, — наполягав українець.

Щоб вийти на волю, Головко погодився на камеру сказати, що підтримує Росію, так звану “СВО” та ненавидить “київський режим”. 

— Звісно, я все це сказав, — зізнається Григорій, — тому що через сім місяців полону ти ладен на все, тільки б звідти вийти.

Після цього Головку віддали паспорт і відпустили. Грошей у нього не було, але колишній співкамерник жив саме в Каланчаку — він залишив адресу решті бранців, аби ті після звільнення могли зупинитися в нього. Тож Григорій подався туди, а вже звідти його забрали на машині і відвезли додому.

Ірина з дітьми все ще була у селі, Головко ж хотів деякий час побути у Голій Пристані, допомогти матері з господарством. Утім саме тоді — в ніч із 5 на 6 червня — росіяни підірвали Каховську ГЕС, затопивши чималу територію Херсонської області. Вода дійшла до Голої Пристані надвечір 6 червня, розповідає Григорій. У місті зникло світло. Він побачив, як почало підтоплювати центральну вулицю. На світанку наступного дня вода дійшла до його подвірʼя. Вона прибувала так швидко, що він ледь встиг зібратися. 

Чоловік схопив заготовлений заздалегідь пакет із речами та документами, взяв у сусідів гумовий човен і поплив до знайомих, які жили трохи на височині, так що вода до них не доходила. Всього там розмістилося 15 людей.

Там Григорій жив до 11 червня. Коли вода почала спадати, він доплив на човні до матері і бабусі. Чоловік знайшов транспорт і всі разом вони виїхали в село до його дружини і дітей.

За два місяці, 3 серпня, Григорій із родиною залишили Херсонську область, аби дістатися підконтрольних Україні території. Виїжджали через Крим: тоді російські волонтери організували автобуси, щоб вивезти з окупованої та затопленої частини Херсонищи місцевих жителів.

На контрольному пункті в Армянську почалися проблеми. Російські силовики впродовж чотирьох годин допитували Ірину Головко. Ще на початку великої війни вона підписалася на низку українських Telegram-каналів. Пізніше всі їх видалила з  телефону, але росіяни їх відновили. Жінка намагалася якось виправдатися:

— Ну, ви ж розумієте, це було на початку війни. Ми були сильно розлючені, що ви так вчинили.

Росіяни через спеціальні програми також знайшли в телефоні видалені нею деякі контакти людей. Почали питати і про те, хто ці люди і чому вона видалила їхні номери? Врешті жінку змусили написати розписку, щоб вона усвідомлює свій “проступок” і жаліє про нього. Тільки після цього всю родину відпустили.

З території окупованого Криму сімʼя Головків виїхала в Росію. Там вони дісталися пункту пропуску “Колотилівка” на кордоні з Україною. Російські волонтери попереджали їх, що можуть виникнути проблеми, утім проїхати на територію України родина змогла без перешкод.

— Я поспілкувалися з нашими хлопцями [українськими прикордонниками], розповів їм, де був, бо до цього значився у списках зниклих безвісти, — пригадує Григорій свої перші години на рідній землі.

Після повернення на підконтрольну Україні територію він деякий час почувався непогано. З родиною він опинився у Харкові, де їм допомагали волонтери, чоловік працював із психологами.

Але з часом він став гірше спати. Зараз, коли Григорій нарешті засинає, то бачить один і той самий сон: як його забирають у полон і він намагається втекти. Просинається чоловік у холодному поту і відчуває, як швидко бʼється серце у грудях.

Навіть діти помітили, що батько став агресивним і може без причини кричати на них. Аби дати раду зі своїм станом, Григорій записався до лікаря і сподівається, що йому допоможуть.

Підтримано грантом від Open Society Foundations

Авторки: Євгенія Корольова, журналістка МІПЛ; Марина Кулініч, журналістка/ Медійна ініціатива за права людини