“Херсон був перемогою і жертвою всіх – від рядового до генерала”. Наступ навесні – восени 2022 очима інженерної групи

Відсутність інформації про наступ Сил оборони на правобережжя Херсонщини може сформувати враження, що росіяни звідти просто пішли. Точніше пішли виключно під тиском американських “хаймарсів”, які рознесли ворожі склади та всі великі мости між двома берегами Херсонщини. 

Але це не так. 

Наступ на Херсонщину складався також із непростих наземних операцій, зокрема з форсування Інгульця (створення плацдарму на лівому березі річки).

Перейшовши цю відносно невелику річку, що тече на межі Миколаївської та Херсонської областей, Сили оборони змогли закріпитися на іншому березі й поступово відбивати окуповані населені пункти на півночі Херсонщини. 

“Питання (звільнення – УП) півдня було в декількох населених пунктах на Інгульці, які дали можливість відтиснути росіян і визволити Херсон. Це Благодатівка, Андріївка, Лозове, Велика та Мала Олександрівки, Давидів Брід, який був форпостом росіян, Біла Криниця. 
Ми мали ціле літо й півтора місяця осені, щоб створити цей плацдарм – без нього жодне просування не було б можливим”, – пояснював у нещодавньому інтерв’ю УП депутат і боєць ССО Роман Лозинський.

Щоб перейти на лівий берег Інгульця технікою, Силам оборони потрібні переправи. І, як пригадував Лозинський, їх робили “люди без фейсбуків, про яких мало хто знає”: понтонери, інженери, сапери, водії тощо. І цей текст – саме про них.

“Українська правда” поспілкувалася з групою інженерного забезпечення однієї з бригад Збройних сил України, щоби розповісти, як торік виглядав наступ на правобережжі Херсонщини. Від перших спроб сформувати плацдарм на лівому березі Інгульця – до дня звільнення Херсона.

Ця історія має трьох ключових героїв-добровольців, кожен із яких міг не йти на велику війну або ж давно демобілізуватися: 

• Батя – 55-річний тогочасний командир групи інженерного забезпечення, колишній кадровий військовий. Служив на Північному флоті СРСР та в Повітряних силах незалежної України. У 2013 році звільнився з армії за станом здоров’я. До повномасштабного вторгнення працював у порту. В одеський Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки поїхав 26 лютого 2022-го року з цвинтаря, де прощався з батьком. 
• Євгеній Мазуренко (“Мазур”) – 39-річний т.в.о. командира групи, колишній рятувальник. Багатодітний батько.
• Максим (“Фін”) – 36-річний водій-телефоніст, згодом головний сержант інженерно-саперного взводу. У цивільному житті був бізнесменом, багатодітний батько. На війну пішов разом із сімейним джек-расселом на кличку Арсі.

Група інженерного забезпечення, про яку йдеться в цьому тексті, зібралася в перші дні повномасштабного вторгнення в Одесі й налічувала разом із ротою хімічно-біологічного захисту 150 осіб.

4 березня 2022 року хлопці отримали зброю та вирушили під Южноукраїнськ на Миколаївщині, де розташована Південноукраїнська АЕС. Там зводили укріплення, блокпости та розставляли мінно-вибухові загородження.

Згодом, після того, як росіян відкинули від Вознесенська (росіяни обійшли Миколаїв зі сходу й пройшли 70 кілометрів на північ), інженери Баті працювали на звільнених і обстрілюваних росіянами територіях – знешкоджували протипіхотні та протитанкові міни, нерозірвані касетні боєприпаси, “Іскандери” тощо.

На Миколаївщині хлопці здобули свій перший реальний досвід роботи з вибухівкою. Навчанням опікувався єдиний професійний інженер у підрозділі, начальник інженерної служби – 51-річний Аркадій Муляр на позивний “Вікінг”.
Наприкінці травня групу перекинули на річку Інгулець.

Перший штурм

Точкою відліку в роботі на Інгульці для підрозділу Баті стало 27 травня 2022 року.

У цей день українські морпіхи з 35-ої та 36-ої бригад уперше пішли штурмом від Великого Артакового на окупований берег Інгульця. Їм треба було перейти річку, відтіснити росіян з лісу, як пригадує Батя, а також з найближчих окупованих населених пунктів – Лозового та Андріївки.

Понтонну переправу, яка здатна пропустити бронетехніку, для морпіхів зранку, ще до сходу сонця, звели військовослужбовці з 808-го понтонно-мостового полку. На все пішло близько 4-5 годин. Під час наведення, тобто ще до початку штурму, по переправі уже почали стріляти росіяни. 

Загалом окупанти мали вигідніше розташування відносно річки – їхній берег був вищим. Кожне українське авто, яке заїжджало у Велике Артакове, становило для них мішень, яку було добре видно.

Через постійні обстріли й повсюдні уламки військові використовували тільки вживані шини на авто.

Підрозділу Баті того дня, 27 травня, доручили організувати комендантську службу. Виставити пости від Великого Артакового і аж до окупованого берега включно, аби направляти техніку на штурм і стежити за відсутністю заторів на переправі.

Для його хлопців, зокрема для Фіна, який обслуговував переправу, це був перший досвід роботи в настільки екстремальних бойових умовах.

“Ми приїхали на переправу десь о пів на восьму ранку, був туман, тепло. А вже о дев’ятій почався жах – ми дістали з річки двох перших поранених. Я бачив, як дві Су-25 відпрацьовували по нашій колоні… 

Через нас за той день пройшло близько 30 поранених, яких вивозили на МТЛБ, і 4 загиблих. Коли ми складали загиблих, прилетів касетний снаряд і посік тіла. Я після того ще три дні ні з ким не говорив. Не знаю, як ми там вижили”, – ділиться Фін.

Його командир Батя, який провів той день біля радіостанції неподалік переправи, отримав контузію. Перебігаючи від переправи до станції, він почув звук наближення снаряду і чкурнув за паркан з черепашника. Від прильоту як паркан, так і будинок, який стояв за парканом, посипалися на самого Батю.

Певний час він приховував контузію через небажання залишати своїх хлопців.

Фін і МазурЗа спогадами героїв цього тексту, спроба штурму 27 травня була невдалою. Сили оборони заходили незначною кількістю важкої техніки, до 10 одиниць, і проводили радше розвідку боєм.

“Це було просто покласти молодих хлопців і все. Цієї ціни ніхто не розуміє”, – ділиться своїми роздумами Мазур.

“Працювала наша артилерія, придушувала їхні сили та засоби. Складність полягала в тому, що їхній берег був на висотах, вони все могли контролювати. А наша ділянка форсування була в лісі, де, зокрема, були їхні позиції. Морпіхи змогли посунути їх з лісу, а от з найближчих населених пунктів – ні”, – окреслює ситуацію Батя.

Близько шостої-сьомої вечора Батя отримав наказ відійти.

Він дочекався, поки морпіхів, які виходили з окупованого берега, вивезла БМП, що постійно курсувала. Та вийшли не всі, частина військових залишилася утримувати нові позиції. Батя викликав “течик” (мікробуc Volkswagen) для понтонерів, а потім разом із Фіном сів на посічене “касетами” авто, яке дивом пережило 27 травня. І навіть зберегло життя декому особливому.

“Я пішов дивитися на нашу машину, а в ній не було жодного скла! Зате вціліли колеса. А ще в машині була моя собака Арсі, я взяв її з собою на війну, бо не було з ким удома лишити. Так от Арсі була жива! Контужена, перелякана, але жива! Так ми і виїхали тією машиною”, – пригадує Фін.

Наступного ранку, 28 травня, на обох берегах Інгульця, а також на мілині, хлопці Баті знайшли поранених і загиблих морпіхів. Тіла ще частини загиблих знайшли у Великому Артаковому аж у кінці серпня. При всіх була зброя, тому їх вдалося ідентифікувати.

Перша переправа через Інгулець, яку військові назвали “Київ”, прожила не більше як два дні. Після 27-28 травня робота на річці практично зупинилася до середини липня. Друга хвиля наступу, зі спогадів Мазура, теж не була вдалою, зокрема через відсутність взаємодії між підрозділами, які заходили на штурм.

“Одна бригада загубилася. Хлопців з іншої я зустрів, як виїжджав з лісу (з окупованого берега – УП). Кажу: “Ви ж годину назад тільки туди їхали, як ви можете вже виходити?”. А вони: “Там всьо, там капець”. Кажу: “Ні-ні, хлопці, треба робити свою роботу, ви втекли”. Було й таке”.

Життя і смерть переправ

За п’ять із половиною місяців повзучого наступу на півдні підрозділ Баті обслуговував на Інгульці сім переправ. Хлопці пропускали техніку, латали понтони, шукали, підвозили і підсипали щебінь.

На початку операції, як пригадує Мазур, який опікувався всіма переправами, інженерної техніки в них не було взагалі. Головним інструментом у роботі часто була звичайна лопата, велике каміння носили руками. У воді працювали без бронежилетів, бо екіпірування тягнуло на дно. 

І все це під постійними обстрілами, адже переправа – надважлива ціль для ворога.

“Головною мотивацією була наша піхота, яка вже стояла в лісі (за Інгульцем – УП). Ми знали: хлопці голодні, поранені, їм треба БК, тому нас не лякало нічого”, – пояснює Мазур.

Слова “не лякало нічого” він вживає ледь не в буквальному значенні. Коли треба було викроїти час на прокладання або ремонт переправи, Мазур сідав у свій пікап Nissan Navara, проїжджав по болотах на окупований берег і ганяв на ньому перед російськими позиціями, щоб перемкнути вогонь на себе.

“Машина коштує три тисячі доларів, і я в ній їду один, а на річці в мене ІМР (інженерна машина розгородження – УП) працює за скількись мільйонів, з ним п’ять людей і ще три коменданти стоять. І таке було не раз. Це насправді продуманий вчинок, я хочу, щоб швидше була перемога”, – ділиться він.

Середній термін живучості понтонної переправи в її початковому вигляді складав усього 2-3 дні. Після цього її розносили російські керовані ракети, танки та артилерія.

Найдовше, з невеликим “пораненням”, простояла переправа “Чернігів” – 4 дні. Згодом по ній прилетіли перші “Шахеди” і за пару хвилин спалили чотири одиниці техніки, зокрема БРМ, який тягнув російський танк, ІМР і пікап розвідки. Найменше протрималася переправа в Білій Криниці – усього 20 хвилин, по ній навіть ніхто не встиг проїхати. Ім’я їй також не встигли присвоїти.

Після того, як понтонну переправу “розбирали” росіяни і вона вже не підлягала ремонту, зазвичай поверх неї робили насипну. Вздовж деяких переправ натягували канати, щоб пересуватися на човнах.

Особливо Мазур пишається своїми підводними переправами – вони були розташовані буквально під водою і могли пропустити гусеничну техніку на окупований берег, але лишалися непоміченими для ворожої аеророзвідки.

Кожна переправа мала два імені: Київ-Бориспіль, Тернопіль-Збараж, Львів-Дрогобич (переправа, яку зробила 35 бригада), Хмельницький-Чигирин, Чернігів-Тернівка, Вінниця-Умань і Севастополь-Джанкой. Перше ім’я давали “при народженні”, відповідно до рідного міста людини, яка працювала на переправі, друге – згодом, для маскування в радіоперехопленнях.

“Першою ми будували переправу “Київ-Бориспіль” – це у Великому Артаковому, а останньою – “Джанкой-Севастополь”, вона вела до Давидового Броду. Пам’ятаю, як ми поставили табличку “Севастополь”, і хлопці викладали з нею відео в Тік-Ток, мовляв – “Севастополь – наш!”, – з посмішкою розповідає Батя.

Попри просування Сил оборони по окупованому берегу, інтенсивність російських обстрілів по переправах не знижувалася. Бо, на жаль, Силам оборони не вдавалося відсунути російську артилерію.

Як пригадує Мазур, у середині серпня, 10-го числа, йому довелося відпустити своїх підлеглих з Великого Артакового, де була переправа “Київ-Вінниця”, через сильний обстріл. Сам він залишився пропускати машини, підкидати каміння та носити доски, бо мав домовленість з Батею: завершує роботу сьогодні – завтра може поїхати до сина, якому виповнюється десять років, на день народження.

“Якось я сказав, що не відправлятиму людей на роботу, бо зараз у певному місці сильний обстріл. Мені кажуть: “Покладеш цих – ми дамо тобі інших”. Я з ними сварився. 

Ще були завдання – поїхати пофотографувати місцевість. Я кажу: навіщо? У вас є дрон! Вам шкода дрона, дрон дорогий, а людей не шкода?”, – ділиться Мазур.

У середині вересня на роботу інженерів випало нове випробування – обстріл дамби Карачунівського водосховища, що розташоване північніше по течії Інгульця. Через підняття рівня води в річці до двох метрів переправи довелося підсипати.

Острів дорогою до Благодатівки та стратегічний “МакДональдз”

Слово-біль героїв цього тексту – острів. Крихітний клаптик суші посеред Інгульця, що розташований неподалік села Благодатівка й навіть не має свого імені на карті, став місцем перших втрат підрозділу.

Наступного дня роботу Маріо вирушив завершувати один із наймолодших бійців підрозділу – 21-річний Юрій Шерстюк з позивним “Малой”. Юрій зник безвісти, його розшукують донині.

Робота все ж була виконана. 

Для проходу техніки на острові від мін розчистили шестиметровий коридор. Перша БМП, що рухалася на Благодатівку, проїхала вільно, друга, через помилку водія, виїхала за межі коридору і підірвалася, але екіпаж, на щастя, вижив.

Переправу до острова згодом назвали “Вінниця” (пізніше – “Умань”).

Робота хлопців Баті й жертва декого з них дозволила їхнім побратимам зайти в окуповану Благодатівку і навіть зачистити її. Росіян, як пригадують хлопці, там було мінімум – вони вже відступали з населених пунктів у посадки.

“ССОшники, яких прислали на зачистку Благодатівки, були в шоці, казали: нащо ви нас сюди визвали, якщо тут піхота справилася? А все того, що в нас були вмотивовані люди, які пішли служити з початку війни. Це зараз прийшли ті, кого три місяці назад спіймало ТЦК”, – ділиться Мазур.

У спогадах Фіна є інший момент про взаємодію з ССОшниками. За кілька днів після звільнення Благодатівки спецпризначенці нібито сказали, що вже будуть виходити з села. На що хлопці Баті відповіли: “Ми без наказу не вийдемо”. За це ССОшники прозвали їх “crazy sappers” – божевільними саперами.

Новина про звільнення Благодатівки просочилася в медіа за понад тиждень після початку штурму – 29 серпня. Менш відомим був той факт, що за Благодатівкою Силам оборони вдалося зайняти стратегічну висоту – посадку в формі літери “М”, яку вони жартівливо прозвали “МакДональдз”.

“У нас був боєць “Доцент”, який після захоплення “Макдональдсу” сказав: “Ну все, у жовтні ми точно будемо в Херсоні! А в мене там удома є квашені кавуни, я всіх пригощу!”. Але, на жаль, він трохи не дожив до Херсона – 20 вересня у машину, якою він їхав, влучила авіаракета”, – пригадує Фін.

“У суспільстві є враження, ніби перемога – це щось швидке і таке, що легко дається, а насправді вона дається великою ціною”, – додає він.

Згодом нардеп, полковник СБУ Роман Костенко в інтерв’ю УП розповість, що відбиття Благодатівки, а також Сухого Ставка і дороги на Давидів Брід стало основою плацдарму на лівому березі Інгульця. Після їхнього звільнення Сили оборони на початку жовтня змогли повернути контроль ще над трьома селами, що на північ від Благодатівки: Давидовим Бродом, Малою та Великою Олександрівками.

Під’їзд для президента 

На відміну від цивільних, які до останнього не вірили у відступ росіян з правого берега Дніпра, герої цього тексту вже наприкінці вересня розуміли, що все йде до довгоочікуваного звільнення Херсона.

Саме в кінці вересня – на початку жовтня був найбільший наступ, який пам’ятають хлопці. На підмогу до морпіхів зайшло чимало бригад, а в інженерів Баті нарешті з’явилося вдосталь техніки. Підрозділи, які заходили на роботу, “скидалися” екскаваторами, бульдозерами, ІМР-ами.

Смуга відповідальності хлопців Баті пролягала не зовсім у напрямку Херсона, радше ближче до Козацького. Біля Снігурівки на Миколаївщині, яка була страшенно замінована і звільнення якої відкривало дорогу на Херсон, працювали інші підрозділи.

Саме звільнення Херсона, 11 листопада, хлопці застали на роботі. Батя, наприклад, у Благодатівці, де на той момент був центр управління переправами.

“Херсон – це була перемога і жертва всіх, від рядового до генерала”, – ділиться роздумами Фін. 

Напередодні 14 листопада, четвертого дня звільнення Херсона, Мазур отримав особливе завдання – розчистити шлях для приїзду президента.

“Друга година ночі, мені кажуть: треба негайно взяти кілька машин і зробити під’їзд до Херсона, буде великий дядько їхати!” Орки ж відходили, мости попідривали. То поїхали сапери, усе розмінували. Їде президент зі швидкістю 100 км/год, а попереду кладуть асфальт зі швидкістю 200 км/год! – сміючись пригадує військовий.

Після звільнення Херсона підрозділ Баті перекинули на Соледар на Донеччині, на який уже кілька місяців активно тиснула російська армія. Попри те, що хлопці були інженерами, їх відправили в піхоту. Ділячись професійними спостереженнями, один з героїв цього тексту зазначає, що на Соледарі не було належних оборонних укріплень.

У ніч з 30 на 31 грудня 2022 року під Соледаром загинув згаданий на початку тексту начальник інженерної служби підрозділу – Аркадій Муляр (Вікінг). Він сам пішов на складне завдання, зберігши життя особовому складу, зокрема хлопцям Фіна.

Мазур і Фін наразі продовжують службу в інженерному підрозділі, працюють на півночі країни. Батю ж перевели до Києва, де він займається науковою роботою.

Наступ на Херсонщині триває. Нинішня перешкода, Дніпро, в рази ширша та глибша за Інгулець.

Ольга Кириленко, УП