До річниці визволення Херсона від російських загарбників розмова з генеральним директором КНП «Херсонська міська клінічна лікарня ім.Є.Є.Карабелеша» Малицькою Аллою Павлівною.
- 11 листопада 2022 року в Херсон зайшли Збройні сили України. Це була неймовірна радість і настав відносний спокій. Адже в окупації було важко психологічно – на кожного херсонця давило те, що постійно ти бачиш навколо купу озброєних людей, які по факту є твоїм ворогом. До того ж, місто поступово порожніло, люди продовжували виїжджати, медики у тому числі. Пересуватись вулицями, особливо у деяких районах, стало важко і небезпечно. Скрізь блокпости та озброєні військові,- розповідає Алла Павлівна.- Крім того, Херсон поступово опинився в інформаційному вакуумі. Спочатку окупаційна влада позбавила людей українського телебачення та радіо, а наприкінці травня повністю зник український мобільний зв’язок та доступ до інтернету. Це позначалося і на роботі лікарні».
Повідомлення про звільнення Херсона Малицька Алла отримала на лівому березі. Але, щоб бути у вирі подій лікарні, стояти пліч-о-пліч з колективом, вдалася до досить складного переїзду з лівого берега в Херсон через Крим. Адже вона жодної хвилини не сумнівалася, що Херсон – це Україна. Смілива жінка і вірна своєму покликанню людина.
-
Алло Павлівно, окупація – це повна ізоляція від зовнішнього світу. Прямих та офіційних поставок не було, а лікарня і поліклініки працювали. Що допомагало триматися на плаву?
- По-перше, трохи були запаси, а по-друге, тісна взаємодія з благодійниками зі сторони і це давало можливість працювати у штатному режимі. Допомагали і волонтери, благодійники, і звичайні херсонці. Та ми все це тримали у таємниці, щоб рашисти не прийшли і не забрали наш крам. Але вдячні всім, хто забезпечив нам запас медикаментів, засобів догляду за хворими, дезинфікуючими засобами для працівників лікарні, медичним обладнанням і дав можливість надавати медичну допомогу за сучасними стандартами.
-
Кажуть, окупація страшніша за обстріли, як Ви вважаєте?
- Воля – це найкраще. Але небезпека чатує на людей в обох випадках. Наші лікарі як і в окупації, так і зараз під обстрілами стоять на своєму бойовому посту. Перебираючи в пам’яті різні події року на свободі, хочу подякувати ВСЬОМУ колективу лікарні, який пройшов іспит на міцність. Зараз особливо гостро відчувається потреба в тому, що треба берегти один одного, бо тільки разом ми сильні, мудрі та успішні.
Я пишаюся своїм колективом, дякую кожному з живих і бажаю всім здоров’я, яке не купиш за гроші. І шаную пам’ять, як і всі співробітники та херсонці, тих лікарів, яких вже немає серед нас, але вони виявляли тверду позицію і високий професіоналізм у житті. Серед таких: колишній завідувач хірургічного відділення Землянкін Олександр Олексійович, лікарі терапевти поліклініки № 1 – Артем’єва Наталія Іванівна, Новік Василь Кузьмич, наш ветеран – отоларинголог Семенова Олена Василівна, яка останнім часом займалася питаннями ветеранів медичної служби. Не можу не згадати теплим словом наймолодшого нашого колегу, який загинув під час обстрілу у свій перший день роботи – отоларинголога Білого Дмитра Миколайовича. Його смерть є свідченням недолугості війни, в якій травмуються і гинуть цивільні і беззахисні люди.
-
Якщо пригадати події року з часу визволення, що найбільше запам’яталося?
- Почну з хорошого. Ми і далі розвиваємося. У нас як було 12 стаціонарних відділень, як були “вузькі” фахівці у поліклініках за своїми напрямами — так і залишились.
Міський інсультний центр є гордістю нашого медичного закладу, який у довоєнний час обслуговував понад 300 тисяч пацієнтів. У зв’язку з воєнним станом у підрозділу і нині неабияке навантаження. І медики гідно з ним справляються. Для надання сучасної медичної допомоги у нас розпочало роботу реабілітаційне відділення, яке виконує завдання по відновленню здоров’я пацієнтів. Також законтрактувалися на пакет медичних послуг по супроводу й лікуванню пацієнтів із психічними розладами на первинному рівні медичної допомоги. Окупація і нинішня ситуація сильно вплинули на стан здоров’я людей. Кажуть, тому, хто пережив окупацію і живе зараз у стресі, додається 10, а то й 15 років до фізіологічного віку.
Тепер дуже часто звертаються люди з уламковими пораненнями. Ми намагаємось їх вирішувати в умовах нашої лікарні, використовуємо наші потужності та можливості.
Останнім часом завдяки акції Укрпошти отримали новий монітор для ендоскопічної стійки, пересувний безтіньовий світильник, дефібрилятор із функцією синхронізації, хірургічний аспіратор, дезінфекційні засоби. Монітор є дуже цінним набутком і важливим у роботі, а він був розбитий під час обстрілу лікарні. Чимало допомоги надходить із-за кордону. Зокрема, від сім’ї Євгена Євгеновича Карабелеша з Німеччини ми отримали медичне обладнання. Підтримували і допомагають колеги з різних регіонів України. До того ж, ми постійно отримували підтримку з боку органів місцевого самоврядування, зокрема, Херсонської міської військової адміністрації, Департаменту здоров’я облдержадміністрації, управління охорони здоров’я Херсонської міськради.
Тепер про сумне. Після звільнення Херсона будівля стаціонару потерпала від обстрілів тричі. Спершу розбили ЛОР і хірургічне відділення, потім знищили морг, «травмували» приймальне відділення, був приліт на дах стаціонару. Ми знаходимося у середмісті і це дається взнаки.
Хочу сказати, що ще в окупації будівля стаціонару була пошкоджена вибухом і близько 100 вікон ми самотужки ремонтували, у тому числі завдяки фінансовій допомозі містян. Бо на той час і звернутися було ні до кого. Та ми й не афішували, що таке сталося. Доводилося більше мовчати.
-
Але ж у Вас продумано все з безпекою і для пацієнтів, і для медичних працівників?
- Обладнали сховище на 150 місць за всіма сучасними вимогами. Багато не скажу, бо на сьогодні це ще є небезпечним. Але у разі повітряних тривог медичний персонал знає свої обов’язки і спускають у сховище пацієнтів, і самі залишаються там. Але в основному лікарі, медсестри та молодший медичний персонал, працівники лікарні знаходяться на своїх робочих місцях. Попри те, що деякі лікарі повернулися, відчувається кадровий голод, а це – неабияке навантаження на тих мужніх людей, які не виїхали і не залишили без медичної допомоги своїх пацієнтів. Серед них як аксакали своєї справи, так і молоді співробітники, на долю яких випали такі неймовірно тяжкі випробування.
Лікар завжди на лінії зіткнення, інакше не могло й бути. Безумовно, ми всі були не готові до таких випробувань, але, на мою думку, якщо ми обрали професію медичного працівника, то маємо бути з пацієнтами до останнього.
Річниця звільнення Херсона – це стан душі кожного херсонця і не тільки. Усім серцем вірю, що дуже скоро закінчаться жахіття, які щодня відбуваються в Херсоні, настане мир і всі будуть здоровими. А ми зі свого боку допоможемо, бо в нас є для цього потенціал і професіоналізм.
Читайте на сайті інформаційного видання “Український Південь”:
