Фото Людмили Шумкової з Fb/сторінки.
Жінка і війна
Історія з життя Людмили Шумкової, яка з 2017 року виступала проти російської агресії, допомігши племіннику вийти з затінків кремля. ЇЇ перебування в окупації Херсона перетворилося на справжнє виживання, бо довелося весь переховуватися разом з батьками і побувати в катівні загарбників.
Початок повномасштабної війни
Із перших днів окупації, Людмила розуміла, що в їхню родину прийдуть загарбники, за місцем реєстрації її племінника – відомого проукраїнського активіста, учасника Майдану, члена Правого сектору, військовослужбовця ЗСУ Олександра Шумкова, який був бранцем кремля з 2017 по 2020 рік.
Зусиллями багатьох він був звільнений і повернутий в Україну. Родина залучила до визволення і міжнародну спільноту. Людмила активно висвітлювала цей процес, спілкувалася зі ЗМІ. Вороги таке не пробачають.
Федеральна служба покарань Росії через суд намагалася встановити адміністративний нагляд за її племінником на території України. Тоді їм здалося це дивним, яке має відношення інша країна до громадянина України? Все стало зрозумілим вранці 24 лютого 2022 року.
Бої на Антонівському мосту
Вона дивилася на Антонівський міст – і в серці жевріла надія, що не може ворог прийди до її дому. Його повинні були зупинити там, на мосту. Спочатку було несприйняття цієї реальності, але поступово прийшло усвідомлення, що треба переховуватися, бо арешт – це лише питання часу.
24 лютого 2022 року родиною – її батьки та сестра, мама Олександра, з квартири виїздили швидко. Друзі Олександра знайшли їм оселю в приватному секторі, де вони могли перебути якийсь час. Речей із собою не брали багато, бо все ж вірили, що це ненадовго. Сусідам сказали, що виїздять з міста. Поступово стихли бої біля Антонівського мосту.
«Було зрозуміло, що місто в оточенні. Березень у Херсоні завжди приносив потепління, але не цього року, – каже Людмила Шумкова. – Різко стало холодно, містом йшла ворожа техніка, ми бачили, як вороги заходять в Херсон, попереду була невідомість».
Переховування
Майже нікуди не виходили, лише коротким шляхом по продукти до Центрального ринку, аби не зустрічати перехожих, аби ніхто не пізнав. Із собою телефон не брали, бо російські військові відбирали їх у місцевих і перевіряли. Вона вже знала, що до їхньої квартири з обшуком приходили загарбники. Але треба було вирішувати з роботою, чи продовжувати відпустку, чи піти на простій.
Людмила працювала юристкою в Державній установі «Херсонський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров’я України», яка розташована недалеко від її тимчасового помешкання.
Вона розуміла, що треба прийти до керівництва, вирішити, як далі, змінити паролі на робочому комп’ютері, закрити входи до соціальних мереж та електронної пошти, забрати особисті речі. Прихід на роботу приніс тільки смуток.
Людмила дізналася, що деякі співробітники особисто знімали українську символіку, відверто підтримуючи окупантів, не змогла вона вирішити й питання, як далі працюватиме, бо не змогла потрапити до директора.
Швидко зайшла до свого кабінету, змінила паролі в комп’ютері, забрала речі – і пішла. Це все зайняло хвилин 10, але вже біля воріт зустріла військову автівку з буквою Z. Їй вдалося прошмигнути мимо непоміченою. У голові промайнула думка: «Хтось повідомив?!».
Потім, після звільнення Херсона, вона повернеться на своє робоче місце, але її комп’ютера вже не буде на столі, хтось рився і в паперах її стола.
Зрада колег
Вже незабаром Юрій Ромаскевич, очільник підприємства, де вона працює, зареєструє його за російським законодавством, за ним піде частина колективу.
«Вони повинні понести покарання, я про це відкрито кажу. Вони після звільнення не проходили ні фільтраційних заходів, не спілкувалися з СБУ. Люди, які працювали на рф – це потенційні коригувальники. Автівка нашого підприємства приїздила до катівні, де я сиділа в полоні. Співробітники-зрадники виконували розпорядження – взяти якісь аналізи в українських активістів-херсонців, які були незаконно ув’язненими. Це робили мої колеги, які залишаються працювати й після звільнення Херсона», – розповідає Людмила.
Виживати в окупації було складно
Зарплату Людмила не отримувала. Весь час допомагали друзі племінника, перераховуючи кошти на картку. У цей час в Херсоні обіг гривні зменшувався, окупанти переслідували тих, хто займалися обміном валюти, підприємців, які давали можливість городянам в магазинах розраховуватися карткою або готівкою-гривнею.
Непоміченою родина Шумкових залишалася до середини літа. Але вороги не припиняли їх шукати через інформаторів та вибиваючи покази в ув’язнених. Коло звужувалося. Вона це відчувала, бо слух загострився, весь час за парканом слухала, що відбувається. І одного разу вони прийшли.
Обшук будинку
Того дня батьків Людмили не було вдома. Вони ходили на ринок, повертаючись додому, вони помітили заблокований квартал російськими військовими, чимало ворожої техніки. Вони бачили, як їхніх дочок виводили із закритими очима з подвір’я будинку і садили в викрадений в когось з місцевих – позашляховик.
«26 липня 2022 року. Цю дату я запам’ятаю назавжди, коли подумки прощаєшся з життям. Цього дня до будинку, де ми мешкали, вдерлася велика кількість фсбшників. Ти п’єш каву, аж раптом чуєш гавкіт собаки у дворі, підіймаєшся і через вікно зустрічаєшся поглядом з очима людини в балаклаві й приходить розуміння того, що те, чого ти так боялася, зараз відбувається. Далі відчуття, як наче дивишся кіно і всі ці події відбуваються не з тобою. У будинок залітає якийсь кадировець і кричить іншим, що тут тільки жінки», – згадує Людмила.
Обшук тривав близько двох годин. Одні ефесбешники переривали весь дім, інші – обходили будинок навколо, копали город. Людмила встигла сховати телефон, а батьковий і сестри – забрали. Бачила, як викрадають гроші з сумочки, всю готівку, яка була знята в останні дні роботи ПриватБанку на вулиці Пилипа Орлика. У цей час у будинок заскочив так званий слідчий, як його називали інші, і поставив одне питання: «Де Олександр? ».
Людмила з сестрою – справді не знали, де знаходиться Олександр Шумков. Хоча навіть на відстані відчували його опіку і підтримку. Але місце знаходження не знали. Слідчий повірив.
Будинок належав людині, яка була дотична до Національного корпусу. Побратими Олександра згодилися переховувати родину проукраїнського активіста. Хоча знали, що – небезпечно. Тож, звісно, окупанти знайшли в гаражі багато плакатів, газет та іншої агітаційної друкованої продукції «Азова».
Всім цим трясли перед обличчям жінок, говорячи про те, що ми тут всі – нацисти. Також знайшли військову форму, яку залишив один із хлопців.
«Виявляється, що тримати форму ЗСУ в будинку в Україні, на їхню думку, це теж – – злочин. Потім нам наказали одягнутися в теплі речі. На обличчя нам з сестрою одягнули чорні в’язані шапки та запхали в один із позашляховиків. Їхали недовго, заїхали у ворота-купе. Ще трохи проїхалися по двору. Потім машина зупинилася, і нас по одній почали конвоювати кудись вниз. Надалі з’ясувалося, що то був підвал Головного Управління Національної поліції в Херсонській області, де тримали активістів міста», – розповідає моя співрозмовниця.
Поряд з камерою – кімната для тортур
Камера була маленька, без вікон, постійно горіла тьмяна лампочка. Навпроти камери, де тримали Людмилу, був такий собі імпровізований туалет, де навіть не було проточної води. Їжу давали один раз на добу, так ув’язнені рахували дні.
«Принесли їжу, значить наступив новий день. Зняли відбитки пальців, сфотографували анфас і профіль. Людмила з сестрою перебували в одній камері 10 днів. За стіною було чути крики від катувань, під які вони просто молилися. Бо це неможливо було слухати. Одного разу людина, яку допитували, довго несамовито кричала від болю, а потім затихло все. У камері всі зрозуміли, що когось вбили. Потім коридором тягнули щось важке», – згадує Людмила.
Думки були тривожні в цей час про стареньких батьків. Бо ті не знали, як виживати в окупації, як знайти готівку, сховатися від арешту. Людмила розуміла, що батькам просто небезпечно буде приходити в комендатуру й дізнаватися про долю дочок. Вона з сестрою молилася, аби Олександра не знайшли, бо якщо знайдуть племінника, то його будуть шантажувати ними. І тоді перед ним постане складний вибір.
Через 10 днів Людмилу Шумкову разом з сестрою перевели в катівню на вулиці Теплоенергетиків.
Ув’язнення
Із часу арешту Людмила суттєво схудла. У камері інші жінки дали одяг переодягнутися, бо джинси просто спадали з неї, та й треба було просто переодягтися, допомогли з речами першої потреби. У камері з Людмилою були – активістки, волонтерки, поліціянтки, педагогиня. Їх із сестрою роз’єднали по камерам. На допити могли ув’язнених не викликати місяць, а потім повернути в камеру ледь живою.
«Одного дня була величезна злива. Нашу колежанку по камері, поліціянтку, рано-вранці забрали на допит. ЇЇ довго не було, а повернули аж ввечері мокрою і ледь живою. Її допитували електрострумом, весь час заливаючи водою. На обличчі були пухлини, бо їй тримали рот, а на голові була якась ганчірка. Вона після цього допиту тривалий час не могла пити воду. Іншу поліціянтку, що сиділа з нами, звинуватили, що вона коригувальниця. Її на допитах били. Поряд з нами сиділа і заступниця директора одного з навчальних закладів міста. Вона прийшла сфотографувати стан школи після захоплення окупантами, під виглядом матері, що хоче влаштувати дитину на навчання, але її схопили, звинувативши, що в неї була граната і вона могла підірвати заклад.
«Ми одна одну підтримували, страшно було слухати, як відкриваються двері в камеру, весь очікуєш, що тебе заберуть на допит», – розповідає Людмила.
Передачі Людмилі не носили – це було небезпечно. Речі першої потреби, білизну, рушники всім жінкам у камеру передав чоловік ув’язненої – заступниці директорки херсонської школи. Жінки намагалися стежити за гігієною, але в тих умовах було складно.
«Коли всіх, хто сиділи в камері, виводили іноді помитися – а це 7-6 жінок на декілька душових кранів без загородок, – то охоронці давали всім часу лише 5 хвилин. А треба ще встигнути й роздягнутися, і помити голову, і одягнутися. Рівно через 5 хвилин відкривалися двері – й заходили наглядачі», – пригадує Людмила.
Звільнення з полону
12 вересня 2022 року через вікно камери вона побачила, що у двір в’язниці в’їхала автівка з підприємства, де вона працювала. На ній виїздили співробітники для збору аналізів. Жінок по черзі почали кудись виводити із зав’язаними очима.Прийшла черга Людмили. Її привели в кімнату, до неї звернувся жіночий голос: «Я вам даю у праву руку паличку, якою ви повинні потерти внутрішній бік щоки, зробивши близько декілька рухів, а потім її повернути мені назад».
У голові промайнула думка, що, може, беруть аналіз ДНК, а що далі?
Далі була розмова з представником фсб, який сидів за столом, де стояли інструменти, якими катують людей струмом.Він сказав, що якщо вона збрехала і виходила з кимось на зв’язок, то її знову заберуть і говоритимуть по-іншому. Вона зрозуміла: якщо її вдруге схоплять з її схованим телефоном, то вона звідси не вийде.
Через деякий час Людмила стояла за воротами катівні без речей, грошей. Документи повернули, але вона не знала, куди йти й що робити.
До квартири за місцем реєстрації їй було страшно йти, купити телефон в окупації неможливо. Людмила вирішила йти пішки якомога далі від цього страшного місця.
Їй пощастило -– у місті вона зустріла колишнього директора свого підприємства, який допоміг дістатися додому – в квартиру, в яку неодноразово приходили з обшуком окупанти. Безлад царював в її затишній кімнаті. Голова ОСББ якось облаштував, аби вхідні двері замикалися. Їй треба було подумати, що робити далі. Бо сестра залишалася в катівні. Треба було дочекатися її повернення.
Об’єднання родини
Сусідки умали весь час, що вони виїхали з окупації. Одна з них, яка мешкала поруч, запросила її пожити у себе. З часом вона дізналася і про долю батьків, яких переховували й допомагали з побутом в окупацї весь час друзі Олександра. Тільки-но сестра повернулася з катівні, вони всі разом змінили місце проживання, дочекавшись звільнення Херсона. Через обстріли міста родина Шумкових виїхала до Одеси.
Людмила зараз працює дистанційно, з вересня 2022 року співробітників підприємства було переведено на простій, а потім відновлено на роботі.
«Ми відразу додому повернемося, коли припиняться обстріли міста. Я люблю Херсон, я вірила, що його звільнять від окупантів – і дочекалася. Віра дозволила мені подолати все, а наше рідне місто відновиться», – переконана Людмила Шумкова.
Авторка – Лідія Григор’єва.
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу.
