Селище міського типу Біла Криниця ввійшло 2020 року до складу Великоолександрівської громади Бериславського району. Останні роки розвивалося, жителі втілювали новітні проєкти. У Вікіпедії можна знйти цікаві деталі: наприклад, на вулицях було встановлено ліхтарі з живленням від сонячних батарей. Через окупацію та обстріли російських військових інфраструктура населеного пункту постраждала. Білу Криницю звільнили від загарбників у квітні.
Коли потрапила в Білу Криницю, мене вразила тиша. Не чути було навіть гавкоту собак. Селище ніби образилося на місцевих, які покидають його.
Раптом – звук арти.
-
Якщо вдень немає 15-20 прильотів – це дивина,- говорить мій співрозмовник, місцевий житель Сергій Литвиненко. – Звикли вже. Вечорами збираємося на сходку, обговорюємо проблеми, питання, які треба вирішувати спільно. Самі хазяйнуємо, об’єдналися і працюємо. Старости нема на селі, виїхав.
Влітку селище міського типу Біла Криниця виглядає дуже гарно, зачаровує всіма яскравими фарбами.
Сади біля хат, палісадники – щоправда, зараз вони заросли бур’янами і на них лежать електродроти. Більшість господарів свої хати залишили. Після деокупації російські військові дошкуляють населеному пункту постійними обстрілами.
Особливо постраждав центр Білої Криниці. Холодом і пусткою віють розбиті вікна селищної ради.
Пошкоджено споруду місцевого будинку культури. У кімнаті з розбитими вікнами – народний музей. Тепер на підлозі лежать різні витвори декоративного мистецтва, горщики, обереги, фотографії, ляльки-мотанки. Ікони і світлини на стінах в припилених рушничках, в стелі проглядається дранка. А ще недавно сюди приходили діти вивчати історію рідного краю, селища.
Його було засновано під час першої світової війни на місці, де били з-під землі чисті джерельця, тому і назва – Біла Криниця. Але поступово вони зникли.
У центрі селища – стела пам’яті землякам, загиблим під час Другої світової війни. Тут проводили патріотичні заходи.
Але під час одного з ракетних обстрілів росіяни зруйнували і її.
Я милуюся заасфальтованим центром села і помічаю на дорозі глибокі вирви. Сумно, адже не одне покоління жителів Білої Криниці працювало над тутешнім затишком і комфортом.
Немає тут зараз притаманних полудню звичних звуків сільського життя: гомону бабусь і жіночок, сміху дітей, звуків моторів тракторця або мопеда, гулу вантажівок від працюючого поряд елеватора.
Його також зруйнували обстрілами російські загарбники. Елеватор був потужним базовим господарством для населеного пункту.
Тепер для його відродження потрібні будуть величезні інвестиції, бо в руїнах все: цехи, склади, двоповерхівки, де жили співробітники підприємства.
Долі скрізь лежать пошкоджені електродроти .
Ми спочатку ремонтувати електропостачання своїми силами, але то – марна справа. Щодня вранці та ввечері прильоти. На вибухи вже не звертаємо уваги. Так і живемо, – продовжує Сергій Литвиненко. – Але є інтернет – і 3G, і 4G. А електрика звідки? Я особисто заряджаюсь від аккумулятора, який підживлююю у сина у селі Заозерне, куди він виїхав з родиною на час бойових дій. Вистачає тижні на два. Я і сусідам даю скористатися, зарядитися. Дехто з людей купив собі генератори.
Яка найбільша на сьогодні проблема для тих, хто залишився й не планує виїздити?
Вода. Нема її в селі зовсім. Була у нас технічна через водонапірну башню, з Інгульця. А потім все пропало. А питну нам доставляла водовозка з Великої Олександрівки. Зараз це селище під окупантами, там бої йдуть, тож ми – без води. Я то собі привезу, у мене ще є запаси питної. А стареньким як бути? Дякуємо волонтерам, що доставляють гуманітарну допомогу, продукти харчування, бо магазини не працюють. Нещодавно благодійники помпу привезли на село, але це не вирішує проблему з водою. Отак і сидимо – без світла, води, газу, мережі постачання якого перебили ще на початку війни. Куди виїздити?
Росіяни були в Білій Криниці два дні, розповідає Сергій. Обійшли село, переглянули телефони – у кого забрали, у кого сімки поламали. І жили потім на елеваторі. А за два дні пішли до сусіднього села – Орлове.
-
От там страшне було, -каже чоловік. – Вони і гранати в підвал кидали, і людей на допити в школу зганяли , і машини місцевих розстрілювали. Бачили дорогою?
Я справді бачила на трасі декілька розстріляних і згорілих. Все думаю, якими треба бути нелюдами, щоб воювати з цивільним населенням…
-
А потім їх наші погнали з Орлового, Наталиного, Кочубеївки, – згадує Сергій. – Але лиха вони багато зараз роблять. Зима попереду, хати розбиті стоять, хто їх буде ремонтувати? Але головне – це перемога, а все – інше прийде.
Біла Криниця під обстрілами постійно, тому часу нам було на відвідування виділено зовсім мало. Виїжджаючи, помічаю поле, яке заросло бур’яном – через війну ніхто не не засівав. Згодом проїжджаємо і вигорілий степ, бо через обстріли стаються постійні пожежі.
І згадую, як на початку розмови Сергій Литвиненко говорив з гіркотою, що снаряд потрапив у його склад. Згорів врожай: 8 тон зерна, 4 тони соняшника, 6 тон селітри. А від будівлі одні стіни залишилися. Але він їх тримається, як і своєї домівки, яку зводив, в якій виросли його діти і на подвір’ї якої, щиро вірить, буде продовжувати бавити своїх внуків. Бо це наша українська земля.
Автор матеріалу і фото Лідія Григор’єва.
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю інформаційного ресурсу «Український південь» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
