Український Південь

Інформаційне видання

Херсонські гандболістки готуються до гри у складі збірної України

Херсон був зайняти російськими військами 1-го березні і відтоді перебуває в окупації. Майже всі гравчині херсонської “Дніпрняки” виїхали за кордон. Херсонський фаховий спортивний коледж (ХФСК) ще працював деякий час як притулок для спортсменів, але зрештою змушений був закритися. Тим не менш кілька гандболісток ще залишаються в Херсоні та області, а невдовзі вони мають зіграти у складі збірної України з пляжного гандболу. З Херсону їх повезуть на змагання головний тренер “Дніпрянки”, Заслужений тренер України, головний тренер юніорської збірної України з пляжного гандболу Борис МИЛОСЛАВСЬКИЙ та його батько, Заслужений тренер України, головний тренер з гандболу ХФСК Михайло МИЛОСЛАВСЬКИЙ, якому наприкінці березня виповнилось 74 роки.

Про Херсон, про гандбол, про тих, хто допомагає у цей важкий час, а що про майбутнє Михайло Милославський та Борис Милославський розповіли телефоном з Херсона в коментарі для сайту ФГУ.
Борис Милославський – про день 24 лютого
“День 24 лютого ми запам’ятаємо назавжди. Ми були в Херсоні, о четвертій ранку мені зателефонувала гравець нашої команди Олександра Чуприна, яка нещодавно перенесла операцію і на час реабілітації повернулась до себе додому у Харків. Саша зателефонувала, плаче і каже: “Борис Михайлович, почалась війна, нас бомблять, Харків бомблять”. Близько сьомої мені вже зателефонувати із Каланчака (селище Скадовського району Херсонської області) і сказали, що російські війська вже пройшли Каланчак і рухається до Херсона. Ми з Михайлом Борисовичем швидко зібралися і поїхали до коледжу (Херсонський фаховий спортивний коледж). Звичайно, спочатку там була паніка, почали телефонувати батьки, щоб якнайшвидше забрати дітей. Ми почали відправляти дітей рейсовий автобусами, за кимось батьки приїжджали на машинах. 24-го лютого потрібно було якомога більше дітей відправити з Херсона по домівках, але в цілому день був спокійний. Натомість 25-го числа стало справді небезпечно. Ми живемо біля моста і його почали штурмувати: стрільба, літаки, бомби…”
Борис Милославський – про Херсон після початку окупації
“Зрозуміло, що з кожним днем в місті ставало все складніше – менше продуктів, менше медикаментів. Херсон не покинув мер Ігор Колихаєв і завдяки йому в місті тримався порядок. Недарма президент України нагородив нашого мера. (Ігор Колихаєв був нагороджений орденом Мужності в числі мерів міст, які найбільше відзначились в обороні своїх громад з часу вторгнення Росії в Україну).
Зараз після 15-ї години місто вимирає, вулиці порожні. Близько половини мешканців вже виїхали. Морально переключитися від цього безумства допомагає те, що зараз весна, місто квітне, поряд – річка… Що буде далі, мені важко коментувати… На сьогодні виїзду з області майже немає, ситуація важка”.
Борис Милославський – про Херсонський фаховий спортивний коледж
“Хочу відразу сказати, що коледж працював і після 24-го лютого. Працював для дітей, які не змогли виїхати. Вони жили в коледжі, тричі на день їх годували, вдень вони жили в кімнатах, коли була можливість, тренувались, а вночі спускались у підвал. Діти не були покинуті. Це завдяки керівництву коледжу та його директору Валентину Васильовичу Суху.
Ми проводили сумісні тренування для всіх відділень: веслувальники, боксери, легкоатлети, гандболістки, тренувались разом, ми намагались відволікти дітей. Разом з цим ми продовжували потрохи відправляти наших вихованців у більш безпечні регіони.
На сьогодні коледж вже зачинений, але ми і надалі працюємо з херсонськими дітьми. З нами два гандбольні тренери Анна Леонідівна Яковлева та Лариса Анатоліївна Косенко та гравчині Настя Ткач, Наталя Панченко, Настя Кальченко, Таня Чорнявська. Інші вже виїхали”.
Борис Милославський – про гравчинь «Дніпрянки»
“З 18-ти гравчинь «Дніпрянки» 15-ть виїхали за кордон у країни Європи. Ми бажаємо, щоб у них склалась доля, щоб вони зростали далі, виступали за збірну України і були корисні своїй країні.
“Дніпрянка” (Херсон) – це завжди була українська команда. Завжди наші люди були у складі збірних України. Цього сезону ми завоювали срібло чемпіонату Суперліги, а в пляжному гандболі ми домінуємо вже 17 років. Тому зараз дуже боляче, адже ми всі не в тій ситуації, у якій хотілось би бути”.
Борис Милославський – про тих, хто допомогає “Дніпрянці”, Херсонському спортивному коледжу та херсонському гандболу
“Упродовж усього часу і до сьогодні до нас телефонував і цікавився нашими справами президент Федерація гандболу України Андрій Анатолійович Мельник. І не просто телефонував, а реально допомагав і морально, і матеріально. Адже ми були у важкій ситуації: з першого січня команда не фінансувалась міською радою. На 24 лютого наша заборгованість становилась 209 тисяч гривень. І єдина людина, яка нам надала фінансову допомогу це президент ФГУ. За рахунок цього ми змогли когось з дівчат відправити на “материк”, когось залишили у себе. Андрій Анатолійович і до сьогодні запрошує приїхати до нього, каже, що завжди зустріне, завжди прийме. У нас були різні стосунки в минулому, але коли прийшла біда, він перший, хто підставив нам своє плече. Дійсно, в темний час видно світлих людей.
Хочу також подякувати своєму другу, людині, яка з першого дня працювала у Червоному хресті, допомагала людям в Херсоні та області. Це віце-президент Федерації гандболу Херсонської області Вадим Калдарарь. Він допомагав продуктами дівчатам з команди, допомагав нам з Михайлом Борисовичем, привозив продукти до коледжу.
Нам завжди йде назустріч в усіх питаннях Олександр Олександрович Гладун (генеральний секретар ФГУ). Дуже багато наших гравчинь були вимушені виїхати за кордон. І все це проходить через генерального секретаря федерації гандболу.
Ми також завжди на зв’язку з Євгеном Івановичем Петрушевським, віце-президентом ФГУ. Він нас консультує щодо питань, як нам далі працювати, як рухатись у роботі спортивного коледжу. Ми вдячні всім тим людям, які нас не покинули”.
Борис Милославський – про юніорську збірну України з пляжного гандболу
“Зараз ми будуємо плани, щоб виїхати і гідно представляти Україну на чемпіонаті світу (чемпіонат світу з пляжного гандболу серед юніорських збірних U-18 пройде на грецькому острові Кріт 14-19 червня).
Ми з Михайлом Борисовичем на сьогодні залишаємось у Херсоні, думаємо, як вивести залишки людей і потренуватися на піску у Скадовську. Директором там є віце-президент Федерації гандболу Херсонської області Анатолій Іванович Керекелиця, який нам теж допомагає в плані учбово-тренувального збору. Далі ми маємо вирватись спочатку до Одеси, а далі вже з усією збірною – до Болгарії на міжнародний підготовчий турнір в місті Несебир 2 – 5 червня. Федерація гандболу України допомагає з дорогою, а в Несебирі все повністю забезпечують наші друзі з Болгарії. Після турніру – виїжджаємо на чемпіонат світу”.
Михайло Милославський – про Херсон, про минуле і майбутнє херсонського гандболу
“Зараз мені надзвичайно важко говорити, але я вірю, що все стабілізується. Український Херсон буде знову грати в українській Суперлізі. У нас буде команда, будуть наші спортсмени, які гратимуть у складі збірної України. Я думаю, що буде так.
Херсон – це моє місто. Тут я народився і тут виріс. Звідки пішов в армію, служив у ракетних військах стратегічного призначення. Після армії навчався у Миколаєві. У 1975-му році повернувся додому в Херсон…
Я завжди буду в Херсоні, тут поховані мої батьки. Мій батько, дід Бориса, Борис Лазаревич Милославський пройшов всю війну з першого до останнього дня. Він кадровий військовий і завжди був мені прикладом в усьому.
Я люблю гандбол, я віддав йому життя і все, що пов’язано із жіночим гандболом, для мене є дуже дорогим. Я не був великим гравцем, але став тренером і став тим, ким я є. Херсон має трьох призерок Олімпійських ігор у складі збірної України. Одна з них – моя вихованка, яку я за руку привів у гандбол, Настя Бородіна.
У 1990-му році я вивів команду Херсона “Текстильщик” у класс “А” Першої ліги СРСР, де грали команди тільки столиць республік та найбільших міст. У це ніхто не вірив, але ми це зробили.
Після розвалу Союзу ми утримали команду, адже завжди покладались на своїх вихованок. Ми самі готували собі резерв. Ще у 1988 році гандбол увійшов до херсонської школи-інтернату спортивного профілю, який зараз має назву Херсонський фаховий спортивний коледж. Херсонський гандбол розвивався завдяки роботі наших тренерів, таких як Юрій Васильович Здвижко, який дав українському гандболу бронзову призерку Олімпійських ігор Марину Вергилюк, завдяки Валентині Михайлівна Березиній, яка виховала видатного воротаря Ірина Гончарову також призерку Афінської Олімпіади.
Те, що відбувається зараз це удар по самим нашим витокам. Всі тікають від війни, від прямої війни – на нашу територію зайшла Росія…
Ми сподіваємось, що ми зіграємо на чемпіонаті світу (з пляжного гандболу), сподіваюсь люди, повз яких ми будемо їхати, нас пропустять.
На жаль місто запустило нас у великі борги, але нас підтримала одна людина – Андрій Мельник. Дякуємо йому”.
Михайло Милославський – про те, як вивозили гравчинь до Одеси після початку окупації Херсона
На той час коледж вже закрився: харчування немає, проживання немає. Настю Ткач, дівчину з Конотопа, ми забрали з коледжу до себе. Зараз вона живе у нашому домі, харчуємось разом, тримаємось.
Нам зателефонували батьки ще двох наших дівчат вихованок коледжу 2005 року народження Саши Нікішиної із Зінькова Полтавської області та Соні Серикової з Харкова і спитали, чи можемо ми їх вивести з Херсона до Одеси. Ми сказали: спробуємо.
Борис Михайлович сів за кермо, я – штурман, на задньому сидінні – дві дівчинки. І ми поїхали по дорозі життя: проїхали 37 блокпостів по окупованій території, інше – по території, що знаходиться під українським контролем. Ми бачили Миколаїв, який захищається, бачили машини, які беруть воду з Південного Бугу. Дорогу, що раніше займала максимум п’ять годин, тепер ми проїхали за 11 годин. Передали дівчат батькам, побули в Одесі два дні, тому що там живуть наші рідні та поїхали у зворотній бік – до Херсона. Потрапляли під обстріли, стояли на переправах, але доїхали. Тепер нам потрібно вивести дівчат-збірниць. У нас тут Настя Ткач, Анжела Садова, Валерія Морозова. Всі вони в Херсоні або в районах області на території окупованій росіянами
Ми сподіваюємось і віримо в найкраще, що все буде так, як було до 24 лютого».
Поділитись публікацією
Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на email
Поділитися на telegram
Поділитися на linkedin

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*

code

Гарячі новини

Відео дня