Роман Шварцман – колишній в’язень гетто та голова Асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто і концтаборів. Понад три з половиною роки він прожив під окупацією німецьких та румунських солдатів під час Другої світової війни. 70 останніх років Роман Шварцман живе в Одесі й зараз знову змушений бачити війну. Свою історію чоловік розповів журналістам Суспільного.
За паспортом Роману Шварцману 85 років, але свого справжнього віку він не пам’ятає. У німецько-румунській окупації він жив понад три з половиною роки. Зараз тримає вдома дорожню сумку в якості “тривожної валізки”. З нею щоразу долає десять поверхів вниз до бомбосховища під час повітряної тривоги.
Евакуюватись з Одеси, каже, не хоче. Пригадує, як 81 рік тому довелось поїхати з рідної Бершаді, що у Вінницькій області:
“Це була спека, вже липень місяць, колона біженців йшла в сторону сходу. Ми вже чули по гулу, німецькі літаки в польоті розстрілювали колони. Коли чи то бомбили, чи з кулеметами. На дорогах, на узбіччі, дуже багато трупів дітей було та старих людей, хто евакуювався. Потім стало відомо, що всі рухаються назад. Попереду – німецькі танки”.
Роману Шварцману тоді було менш як десять років. Точного віку не знає, адже під час евакуації їхній віз потрапив під бомбардування і документи втратили. За місяць Бершадь була окупована німецькими солдатами – на три з половиною роки.
“Оголошення було по рупору, вони оголосили, містечко маленьке, оголосили, щоб всі євреї прийшли на площу. На цій площі, коли ми зібрались, вже було дві шибениці”.
Сімейні фото Романа Швацмана
Роман Шварцман пригадує, що умови проживання в гетто були жахливими. Люди вмирали, а одну з його сестер зґвалтували окупанти.
“У нас там поряд була їдальня, де годували румунських солдатів, і ми вже так діти між собою встановили чергу, там викидали відходи від картоплі, яку чистили, від буряку, ми казали: сьогодні береш ти і ти, а завтра ти. Для приготування вони ж мили м’ясо, ми кажемо: не виливайте. Вони нам давали в каструлі, у відрі”.
Під час війни та окупації з дев’яти дітей сім’я Романа Шварцмана втратила двох: один загинув на фронті, іншого вбили румунські солдати:
“Міст був не огороджений, він підковзнувся і впав в річку. А румун, який їх охороняв, подумав, що він втікає. І він його застрелив. Прибігає товариш з цієї бригади, ми жили буквально біля мосту. Прибігає товариш і каже: тьотю Брано (так звали мою матір), тьотю Брано, Йосю вбили”.
Дітей в гетто змушували працювати з п’яти років. Після війни, розповідає, Німеччина визнала їх поколінням з втраченим дитинством. У війні, що триває нині, вбачає схожість з тією, що вже пережив:
“Це те ж саме, майже синонім слова, як у 1942 році в Берліні підписали акт про безумовне знищення, про остаточне розв’язання єврейського питання. Бачите, Одесу Гітлер не бомбив, не бомбив стільки Харків, Київ. Цей бомбить та знищує”.
У чоловіка є численні нагороди від Німеччини та України. У його квартирі поряд з українським прапором стоїть німецький. Каже: Німеччину він простив, Росії не вибачить ніколи.
“Ми євреї, ми себе не уособлюємо. Ми український народ усі. Я думаю, що пройдуть тисячоліття, український народ ніколи не пробачить ті злодіяння, котрі зараз вчиняються ні за що, вбивають, знищують. Це звірство”.
