Зазвичай о цій порі, до настання дощів, на унікальних озерах вже гуркоче старечим голосом комбайн, збираючи неоціненне багатство, віддане Чорним морем за турботу людську.
Нині ж така тиша, що чути, як дзижчать комарі на Кінбурзькій косі, як булькоче вода під рожевими цілющими панцерами.
А біля «мертвих озер» — гори солі, зібраної у попередні роки. Чиї це гори? І чому тисячі тонн цілющих кристалів нікому не потрібні? Хіба-таки ця сіль, яка вкрай необхідна людям, особливо тим, що постраждали від чорнобильської катастрофи, тільки й годиться для того, аби взимку посипати нею обледенілі дороги?..
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
У другій половині XVI століття на території сучасного села Геройського запорозькі козаки розпочали промисел з видобутку солі, у той час як турки постійно заважали їм. Видобуток вівся в прилеглих озерах піщаної Кінбурнської коси. Козаки збирали сіль, ловили в лимані й солили рибу, особливим чином переробляли і перевозили на правий берег Дніпра, у район Станіславського мису і Широкої балки. Звідти возами доставляли її в Січ, для своїх потреб і подальшого продажу в Московію, Польщу і Литву.
…Наприкінці минулорічних вересневих днів у «ведмежому кутку» Херсонщини — селі Геройському (колишні Прогної, Прогнойськ) сталася воістину історична подія. Тут в урочистій обстановці на храмі Казанської ікони Божої Матері встановили величний позолочений купол.
І «раптово» спалений у лихі 90-ті роки минулого століття храм, збудований за кошти власника місцевих соляних промислів, запорозького козака Григорія Капусти, зусиллями отця Андрія і сумлінної пастви народився вдруге. Тепер — як козацька церква Святого Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької січі.
На урочистостях, звісно, багато гарних слів мовлено, багато обіцянок виголошено.
«Якщо в селі немає церкви, то у нього немає майбутнього. Ми ж разом з небайдужими жителями Геройського та всієї області докладаємо зусиль, щоб село розвивалася», — привселюдно мовив тодішній очільник області.
«З появою діючого храму наше село розквітне», — висловила впевненість і надію сільський голова Геройського Віра Ципцук.
Аби ж то… Недарма ж говорять у народі: обітницям не радуйся!
Після тих соборних урочистостей Геройське, схоже, знову поринуло у звичну для села дрімоту, у якій чути, здається, як предковічними козацькими голосами озивається минуле: «Що ж ви, нащадки, наробили! Не вберегли, не порятували спадщини, нами залишеної…».
«Хлопці, що трапилося?» — запитую у знайомих робітників солепромислів. Мовчать і лише плечами знизують. Мовляв, запитання не до нас. Тоді до кого ж?
Міністерство аграрної політики, яке своєю бездіяльністю фактично «вграло» єдине в Україні підприємство, що виробляє морську сіль, фактично ліквідоване. Районній владі воно «нецікаве», бо не у її підпорядкуванні. Підприємці (зарубіжні у тім числі) не їдуть, бо солепромисел — державний, а державне, як відомо, що «гуртове — чортове».
Виходить, що так…
Маловідомий для широкого загалу (та й для вузького, схоже, теж), що ще у 2000 році Кабмін України відніс Геройське дослідно-промислове підприємство до переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. У цьому ж реєстрі, до слова, і Генічеський солезавод, що у селищі Приозерному. Був ще один солепромисел — Сакський, що в Криму.
На заводі у Приозерному, яким теж «опікувалося» Мінагрополітики України, поставлений капітальний дубовий хрест, а обладнання його майже все знищене. Сакський завод опинився на території окупованого Криму.
Виходить, що нині кухонну харчову осадочну сіль (не мертву шахтну!) Україна спроможна добувати лише тут, поблизу Геройського.
Пригадуються мені у цьому зв’язку розмова з колишнім заступником директора державного дослідно-промислового підприємства Миколою Цвєтковим, для якого Геройське — ще й мала батьківщина.
— Наша сіль — рідкісна, і з кам’яною її не порівняти, — не без гордості зауважував співрозмовник.
— А кримська? — запитую. Крим тоді ще не був під російською окупацією.
— Кримська, як і наша, теж садочна, але за складом інша. Свого часу, коли підприємство збиралися приватизувати, нашу сіль відправили на аналіз у Швейцарію. Швейцарці були у захваті й готові були щомісяця купувати по 5 тисяч тонн геройської солі. До речі, серед мотлоху старих паперів ми знайшли також лист Міністерства охорони здоров’я колишнього СРСР, який рекомендував застосовувати ропу з наших озер для лікування…
Директорував тоді на солепромислах справжній патріот України, глибокий знавець козацької історії, а також давніх українських звичаїв Станіслав Гречуха. Власне він, прийшовши на обкрадене «папєрєдніками» і ними ж вбите підприємство, покликав у спільники досвідченого партійного і державного службовця Цвєткова. Разом і згуртували невеличкий (три десятки штиків), але дієздатний колектив солеварів.
Непросто довелося. Із техніки — старенький комбайн і орендовані трактори. Та ще мертва котельня, мертві транспортери, мертвий соляний млин… Не виробництво — кладовище! Мало того. Один безкарно хапкий депутат облради навісив на це «кладовище» мільйон гривень неіснуючого боргу. Він цей борг при нинішньому судочинстві таки вирвав!
Станіслав Гречуха зумів переконати людей, що зараз головне — не зарплати («Грошей ніколи не вистачає!»), а відродження занепалого виробництва. І люди, котрим небайдужа ні доля села, не предківська слава, взялися за важелі тракторів, за гайкові ключі, а більше — за звичайні лопати, без яких на солепромислі не обійтися, будь тут навіть космічне устаткування.
Директор Станіслав Гречуха, його заступник Микола Цвєтков, майстер-солевар Андрій Гущин, механізатор Олександр Ель, власне всі гуртом таки зуміли відродити унікальне виробництво, «приростивши» до старих нові садочні озера, відродивши цех розфасування солі.
Легко сказати: «зуміли». Не так то й усе просто давалося. Обласна влада самоусунулася від проблем солепромислу, районна вплинути на «кураторів» із Мінагрополітики тим паче не могла. Судді, як згадано, не завжди брали державну сторону. Тим не менш…
Вже у 2007 році ДП «Геройське державне дослідно-промислове підприємство» виробило понад 7 576 тонн продукції.
«Так, це поки що для нас рекорд, — говорив тоді Станіслав Гречуха. — Рекорд, але не межа…».
Як же він, досвідчений управлінець і ентузіаст унікальних промислів, помилявся!
З тих пір більше солі, ніж тоді, 12 років тому, у Геройському не добували. Ялове Мінагрополітики воліло і надалі у роботу підприємства не втручатися. А для видимості свого «кураторства» тільки й спромоглося на те, аби влаштовувати сумнівної якості конкурси на посаду директора державного підприємства.
І що з цього вийшло? Великий пшик!
«Що там зараз робиться — не знаю, — скрушно говорить один із колишніх фахівців солепромислів.— Люди розбіглися. А що робиться на озерах — самі бачите… В цю пору вже сіль збирали. Тепер не збирають, хоч уже пора. Може, нема вже й що збирати…».
ІЗ ПАСПОРТА ПІДПРИЄМСТВА
Операційний виробничий цикл з вирощування та видобування солі складає 12 місяців. Сіль видобувається раз на рік — у вересні-жовтні. За рахунок коштів, одержаних від реалізації видобутої солі, підприємством здійснюється його подальша господарська діяльність. Нормальна виробнича потужність підприємства складає 5—6 тис. тонн видобутої солі на рік.
Вже зараз неозброєним оком видно, що на «нормальну виробничу потужність» підприємство навряд чи вийде, навіть якщо й до нового року стоятиме тепла та суха погода. Бо не все від погоди залежить. Далеко не все!
У Геройському все ще сподіваються, що новий голова облдержадміністрації Юрій Гусєв, котрий енергійно взявся за відродження економіки краю, зокрема переробної промисловості, посприяє відродженню і ДП «Геройське державне дослідно-промислове підприємство». А почати потрібно з головного — з інвентаризації солепрому. Хоча б тому, що надто вже багато туману клубочиться і над задавненими горами «чомусь» нереалізованої солі, над усім унікальним у Європі і світі солепромислом.
Нарешті, можливо, Юрій Гусєв ознайомиться з перспективним планом розвитку геройського солепрому, розробленим його колишнім директором? На відміну від тепер вже колишніх голів облдержадміністрації…
Василь ПІДДУБНЯК, фото автора
“Новий День”
