Цього року минає 140 років з часу заснування Українського жіночого руху, який дав старт змінам у тодішньому суспільстві, поступу до демократичних цінностей, крок за кроком змінюючи становище жінки, відкриваючи можливості доступу до освіти, літератури, професійного зростання. Біля витоків руху були Наталя Кобринська та Олена Пчілка, кожна яскрава особистість, з різнею долею, але прагненням змінити становище жінки у суспільстві.
Наталя Кобринська народилася в 1855 році – українська письменниця, активістка, засновниця першої в Україні жіночої організації «Товариство руських женщин» у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ) та заснувала альманах «Перший вінок» (1887) – першу антологію української жіночої літератури. Альманах об’єднав твори письменниць Галичини, Буковини та Наддніпрянщини й став важливим кроком у визнанні ролі жінок у літературному процесі.
«Говорячи про історію українського жіночого руху, треба мати на увазі те, що в час його заснування Україна не мала власної державності. І це зумовило національний характер українського жіночого руху. Жіноцтво було розділене, так само як була розділена імперська Україна на ту територію, що належала до Австро-Угорщини, і ту, що належала до Російської імперії. І тут відбулася така унікальна форма соборності саме через ідею жіночого руху, коли, як писав Іван Франко, голоси наддніпрянок і галичанок злилися в одну гармонію. Наталя Кобринська із заснуванням у 1884 році «Товариства руських женщин» ставила мету видавати перший жіночий альманах під назвою «Перший вінок». Ясна річ, що не всі представниці цієї організації підтримала ідею Наталі Кобринської. За ті гроші, які вони так ретельно збирали, організовуючи різні заходи, вечорниці, декламування поезії, частина жінок вирішила придбати подарунок для новопризначеного єпископа Станіславова – срібну тацю. Наталя Кобринська просто зробила демарш – і вийшла з цього товариства. І от тоді свою таку дружню руку з того боку – зі «Збруча» подала Олена Пчілка. Саме за порадою Івана Френка вона обізвалася до Наталії Кобринської, запропонувавши свою і фінансову, і інтелектуальну, і таку дуже важливу – людську допомогу в формуванні, в підтримці, в упорядкуванні цього часопису», – розповідає в інтерв’ю «Українському півдню» Алла Швець, докторка філологічних наук, заступниця директора з наукової роботи Інституту Івана Франка НАН України.
Активна публіцистична і літературна діяльність Наталі Кобринської сприяла формуванню нової суспільної свідомості щодо жіночих прав і можливостей. Вона писала оповідання та нариси, в яких порушувала питання рівноправності, освіти жінок та соціальної справедливості. Її зусилля мали вплив не лише на тогочасну українську громаду, а й залишили глибокий слід у розвитку феміністичного руху в Україні загалом.
«Якщо говорити про Наталю Кобринську в такому людському вияві, то дуже така драматична була її доля. Вона рано овдовіла – і батько Наталії Кобринської, який був послом державної ради, священником, взяв доньку до Відня, де Наталя Кобринська сформувалася як письменниця. Познайомившись з авторитетними студентами, українцями Віденського товариства «Січ», саме там вона написала свій перший твір. І в цьому товаристві він був прочитаний під псевдонімом, не оголошуючи ім’я Кобринської. Твір викликав фурор у Віденському товаристві, фактично Наталя Кобринська повернулася додому вже зрілою письменницею. Також у Відні вона переймається емансипаційними ідеями Європи й привозить їх в Галичину. Вже далі зорганізувала «Товариство руських женщин». Дуже часто викликають певні такі запитання, що означає «руський» в назві товариства, але етнонім «руський» аж ніяк не асоціюється з росіянами. Це такий типово наш етнонім в Галичині називали саме українцями, русинами, руськими, який абсолютно немає ніякого стосунку до російської імперії», – розповідає науковиця Алла Швець.
Доля невипадково поєднала Наталю Кобринську та Олену Пчілку. Вони активно виступали за права жінок, їхню освіту та емансипацію, підтримували національну ідею, культуру та мову, підкреслюючи значення ролі жінки у суспільстві. У 1880-х роках, коли в Європі вже активно розвивався жіночий рух, ОленаПчілка була однією з тих, хто організовував культурні зібрання, тому не випадково, що вона підтримала й видання україномовного жіночого збірника “Перший вінок”, який об’єднав навколо себе багатьох авторок, що підтримували національну та феміністичну ідеї.
Олена Пчілка
Олена Пчілка (справжнє ім’я – Ольга Косач) народилася 1849 року в Гадячі, Полтавської області. Вона походила зі славетного роду Драгоманових, відомого ще з часів Гетьманщини, що сприяло її інтересу до української культури та літератури.
Олена Пчілка бачила в жінках України потенціал для зміни суспільства, розуміючи, що вони можуть стати активними діячками у культурному та політичному житті країни.
«Олена Пчілка – письменниця, перекладачка, громадська діячка, фольклористка, етнографка, перша жінка-націоналістка, журналістка, видавчиня, академік. Прикро, що просто перелічуємо це все, не замислюючись, яку ж силу має це для України та нашого народу. Боляче, що в шкільних програмах немає місця для вивчення величі такої особистості, і Олена Пчілка знаходиться ніби в тіні своєї доньки – Лесі Українки. Насправді ж, ця унікальна жінка – стрижень нашої історії, яка взяла собі незвичайний псевдонім – Олена Пчілка. Про неї говорили, що вона і кусюча, як бджола, а Софія Русова називала її «мармуровою» жінкою, тому що Олена Пчілка була непохитною у своїх поглядах, ідеалах. Вивчаючи творчість Лесі Українки, обов’язково на уроках літератури знайомлю дітей з творчістю Олені Пчілки – це наш ген та наша сила», – розповідає в інтерв’ю «Українському півдню» Віра Баденко, вчителька української мови та літератури навчально-виховного комплексу «ШГП» Херсонської обласної ради.
Віра Миколаївна викладає українську мову і літературу з середини 80-х років, вивчаючи біографію письменника/ці, обов’язково акцентує учнів на впливі родини, а також внесок у розвиток суспільства, держави. Багатогранність талантів Олени Пчілки вражає, крім видавничої справи, дослідження і популяризації українського орнаменту, вона як письменниця працювала у всіх жанрах: оповідання, новела, вірші, повісті, драматургія, казки.
Олена Пчілка вивела новий образ жінки – жінку-воїна, жінку-інтелектуалку.
«Олена Пчілка говорила, що всі свої почуття та всю свою душу хоче в дітей своїх перелити. Їй це вдалося. Це вона дала псевдонім своїй дочці такий, який став символом нашої унікальної нації – Українка. Вийшло так, що ми вивищуємо доньку над нею, а наше завдання – поставити їх в один ряд і показати, як дивиться Леся в очі матері й бере з них силу – ідеологічну, інтелектуальну і моральну. З очей Олени Пчілки, сили її духу та переконань виросла велика українська письменниця Леся Українка та система її образів – людей-борців, лідерів, які борються за ідеї, а не змагаються за матерію, бо якщо будуть сильні ідеї, то матерія ляже нам до ніг, а не буде ідеї то і матерія розсиплеться. Олена Пчілка це дуже чудово розуміла, тому її Леся стала символом України», – говорить Віра Баденко.
Віра Баденко під час окупації Херсона продовжувала вчити дітей українській мові та літературі. Ніби історичні паралелі сприймалися події з життя Олени Пчілки й того, що відбувалося тоді в окупованому місті.
У 1920 році під час святкування дня народження Тараса Шевченка Олена Пчілка у Гадяцькій гімназії огорнула погруддя поета синьо-жовтим стягом. Більшовики їй цього не пробачили, її було заарештовано. Пройде сто років і на окупованій російськими загарбниками Херсонщині такі вчинки стануть символом спротиву, продовженням боротьби за незалежну Україну. Її образ у протистояння «русскому міру» близький херсонцям: у 2024 році, у 140 річницю Українського жіночого руху, одну з вулиць Херсона перейменували на честь Олени Пчілки, по-новому відкриваючи її творчість і біографічний шлях мужньої українки.
Жіночий альманах «Перший вінок – не просто поєднав двох особистостей зі стрижнем Наталю Кобринську та Олену Пчілку, він став провідником для багатьох талановитих жінок у відкриття своєї сутності, які продовжували творити на відродження української ідентичності та йти суспільству до незалежності України, яке відбулося майже через 100 років.
Авторка – Лідія Григор’єва.
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу.
