Галина Іванівна Горбунова у прифронтовому Херсоні вирощує квіти в садочку та піклується про тваринок, які залишилися покинутими своїми господарями. Це останні роки стало її основним заняттям, яке наповнює її життя у прифронтовому Херсоні. Як це жити під обстрілами та створювати навколо себе красу, – в розповіді журналістів інформаційного видання «Український Південь» в проєкті “Жінка і війна”.
Зараз у садочку Галини Іванівни квітнуть лілії та троянди – це справжня оаза. У садку квітне майже цілий рік. Спочатку у неї у лютому на подвір’ї з’являються проліски, потім нарциси, тюльпани, піони, лілії, – все сплановано так, аби краса квітів була весь час на очах.
Фото – “Український південь”.
«Піклування про рослини дає життєву енергію і мотивацію. Коли займаєшся квітами, то забуваєш про війну й обстріли. Такої краси у садочку, як цього року давно не було, все квітне. Все радує, особливо троянди. Я їх від душі заливаю водою у ці спекотні дні й навіть не економлю на воді, на кущах квіти одна за одну красивіша. Єдине засмучує, що російські військові не перестають гатити по Херсону. Вночі неможливо спати, немає можливості вільно і по вулиці пройтися, весь час думаєш, щоб снаряд не поцілив, а ще все прибувають до мого двору бездомні тварини. Це ще почалося під час окупації, коли люди змушені були виїздити, а тварин залишали», – розповідає Галина Іванівна.
Вже 19 місяців, як Херсон деокуповано, але він і досі залишається під обстрілами російських військових, на лінії вогню. За цей час, чимало населення виїхало, в місті більшість – це пенсіонери, які повинні знайти харчі, воду, якщо немає, ліки. Деякі райони менше обстрілюється, а ось Галина Іванівна живе в тій частині прифронтового міста, де тролейбуси давно не ходять, аптеки і магазини поблизу зачинилися.
«Але сміття вивозять, на сусідніх вулицях навіть траву покосили», – говорить моя співрозмовниця.
Вона народилася на Донеччині в 1949 році, після навчання приїхала до Херсона, працювала на хлопчато-бавовняному комбінаті, який в час незалежності перестав працювати, а зараз взагалі стоїть понівечений після обстрілів. Тривалий час працювала в стінах обласної телерадіокомпанії, які її підтримують Сусіди допомагають.
«Ми живемо дружно з сусідами, нас мало тут залишилося, але тримаємося разом, стараємося один одному допомагати. Залишилися в місті тільки ті, хто через певні причини не може виїхати. Часто колеги з роботи заходять, то продукти занесуть, то щось відремонтують, бо майстри теж всі повиїжджали. Тепер у мене по телевізору показують декілька телеканалів, а це вже веселіше, і новини я знаю, а раніше по радіо лише слухала», – розповідає херсонка.
Про окупацію неохоче говорить, бо складно було, морально тяжко. Майже щодня вона вранці вдивлялася в телевежу, сподіваючись що ось-ось на ній з’явиться український прапор. Він таки з’являвся періодично, коли місцеві сміливці, його вивішували вночі. Тоді раділо її серце і давало надію, що українська влада ось-ось повернеться. Вона розповідає, що важким був період, коли окупаційна влада закрила всі українські банківські установи, захопила пошту. У місті складно стало з готівкою, з гривнею, російські військові переслідували підприємців, які не переходили на розрахунок на російські рублі. Добре, що в одному з магазинів біля її будинку обережно продавчиня відпускала їй товар через термінал, так і вижила.
“Якби затягнулася б окупація, то навіть і не представляє, як жила б далі”, – каже Гаоина Іванівна.
Фото – “Український Південь”.
З відходом на лівобережжя Херсонщини російські військові зруйнували телевізійну вежу, знищили електрообладнання, яке живило місто, аби жителі міста були без світла, інформації, без зв’язку, не знали, що відбувається. ЇЇ серце зраділо, коли вона побачила на вулиці нарешті українських військових. Військові проходили вулицею, а серце стискувалося від радості.
“В окупації я весь час боялася, бо не могла на вулицю вийти, нею їздили вулицею російські військові на танках, грабували сусідні будинки. У цей час я перестала сплачувати за комунальні послуги, бо не було змоги. За час окупації зовсім стало погано з ногами, тому далеко зараз ходити не можу», – розповідає пенсіонерка.
Згадує, як нещодавно сусідка погодилася з нею поїхати до банку, допомогти отримати пенсію та розібратися з комунальними послугами. На сусідній вулиці ходить транспорт, потихеньку дійшли до нього – і майже доїхали через пів міста до установи. Але через обстріл довелося повернутися.
«Раптово поряд почалися вибухи, Обстріл того району був такий великий, що нам довелося просто бігти, шукати, де сховатися, а з моїми ногами – це надзвичайно складно. Ледве дібралася я додому. Після цього я майже з двору не виходжу, бо – небезпечно, постійні обстріли, летить через хату. А вночі – ще страшніше. Я знайшла закуток, біля двох товстих стін, обіймаю кішку, яку називаю «доча», і так лежу до 4 ранку, не сплю. Лише під ранок пару годин можу поспати. Це рідко, коли вночі не стріляють. Страшно, весь час страшно потрапити під випадковий обстріл, – розповідає Галина Іванівна.
Фото – “Український Південь”.
Вранці вона виходить оглядає квіточки, дерева, які цього року щедро родять в Херсоні. Багато черешні, вишні, абрикос. Дозріває і груша на дереві, яку вона до повномасштабного вторгнення купувала на агровиставці біля Палацу молоді й студентства, де зараз безлюдно і небезпечно. Годує котів і кішечок. Минулого року їй допомагали волонтери – і корм привозили, і стерилізували тваринок, а цього року – ні. Надходить гуманітарна допомога з продуктовими наборами тільки через квартальних на вулиці.
«Але це теж суттєва підтримка зараз. Бо пенсія мінімальна, а тварини в очі дивляться – і просять їсти. Кинули ж їх господарі. Але таке життя. Мені допомагають, я допомагаю»”, – каже пенсіонерка.
Галина Іванівна пам’ятає післявоєнне дитинство, скруту, батьків, які весь час працювали, а тепер вже третій рік сама живе на лінії фронту, розуміючи ризик і усвідомлюючи цінність кожної хвилини життя.
Кличуть її жити до себе рідний брат і племінниця, які живуть на Донеччині, в Покровському районі, у Мирнограді, там, де народилася Галина Іванівна.
«Але обстріли й «прильоти» й в цьому є містіи вже є з так гарною назвою «Мирноград». Назва складається з двох протилежних значень мир і град», – посміхається херсонка.
Вона добре знає значення другого слова, російські військові навчили. Бо градами часто ворог накриває прифронтове місто, руйнуючи цілі житлові квартали.
«Тільки жити почали вільно, тільки почали дихати вільно після окупації, а тут новина – підвищення тарифів. Як сплачувати борги за комунальні послуги, купувати продукти, годувати цих бездомних тваринок за мінімальну пенсію? Як ми добре жили раніше. Про що мрію? Хочеться встати піти, не поспішаючи своєю вулицею, не боячись, що потрапиш під обстріл, – і дихати свіжим повітрям. Адже в нашому районі після обстрілів весь час забруднене повітря. Так хочеться простих речей для життя – ходити вулицею, дихати повітрям. Але вірю, що все повернеться!», – каже Галина Іванівна.
Автор – команда інформаційного видання «Український південь».
Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу.
