Найцікавіший коментар з приводу чергової ескалації конфлікту навколо Нагорного Карабаху дала спікерка МЗС РФ Захарова. За її словами, Росія виходить з того, що її «головним завданням стане забезпечення безпеки власних миротворців, і покладається у цьому на конфліктуючі сторони».
Тобто Захарова просить безпеки російським миротворцям, які, власне, й були розміщені у зоні конфлікту, щоб забезпечувати безпеку. На цьому можна поставити остаточну крапку в бажанні Москви та всього ОДКБ виконувати свої міжнародні й статутні зобов’язання.
Ще далі пішов експрезидент РФ Медведєв, який у притаманному йому стилі сформулював сучасну політику Росії стосовно навіть не Вірменії, а лише однієї людини.
НАСПРАВДІ, все чітко у кремлівському тренді: пріоритет особистого ставлення до будь-кого іншого. Путін просто відверто не любить Пашиняна. У Москві сподіваються, що події в Карабаху підштовхнуть його відставку, а до влади прийде місцевий «Медведчук». І знову все «стерпится-слюбится». Приблизно таку ж картину (за грузинськими лекалами) малювали Путіну й «українські стратеги». Але нічого не вийшло.
Цікавий і інший аспект. У Кремлі, здається, й досі не розуміють просту річ. Те, що відбувається в Нагорному Карабасі, фактично обнуляє статус російських завоювань. Не тільки в Україні, а й в Абхазії, Цхінвальському регіоні (Південній Осетії), Придністров’ї.
Адже Кремль мовчазно погоджується з тим, що будь-яка не визнана світом територія може (і має) бути повернена у будь-який спосіб в межі міжнародно визнаних кордонів відповідних держав. Що це, якщо не фіаско Путіна з його ідеями про «референдуми» та «республіки» на чолі з «медведчуками»?
