Історик Віталій Андрєєв: 20 років життя у Херсоні були найкращим періодом мого життя
В інтерв’ю інформаційного виданню “Український Південь” науковець розповів про херсонські степи, чумацтво та споконвічну українську волелюбність, а також про свою викладацьку роботу та участь в обороні Києва у лавах ТРО на початку повномасштабного вторгнення у лютому 2024 року.
Доктор історичних наук, професор Віталій Миколайович Андрєєв, котрий зараз живе у Києві та працює в університеті імені Бориса Грінченка, у грудні цього року презентував у столиці книгу «Чумаки. Студії з історії та історіографії», у якій також розповідається про степи Херсонщини та їх роль у такому економічному та соціо-культурному явищі в історії України як чумацтво.
Власне, Херсонщина відіграли велику роль і в житті самого Андрєєва. Він народився в Запоріжжі та переїхав до Херсона у 1998 році для продовження наукового та викладацького шляху.
«Херсон був чудовим періодом мого життя, – згадує він. – Мене запросили на новостворений історичний факультет Херсонського державного університету очолити кафедру всесвітньої історії та історіографії».
У місті Андрєєв прожив 20 років і каже, що найяскравіші спогади про ці часи – це щастя буття. Виховував разом з дружиною сина Богдана, створив наукову школу, реалізувався як викладач і вчений – тоді, згадує він, виходило майже все за що брався. Саме в ті часи у нього виник задум перевидати «Чумаків», перше видання яких датоване 1931 роком.
На фото – ХДУ, зі студентами.
Шлях у науці
Коло наукових інтересів Віталія Андрєєва – історіографія та інтелектуальна історія, а центральна постать, якій він присвятив свою докторську дисертацію, – Віктора Петров, відомий також під псевдонімом Віктор Домонтович. Це визначний український історик, ідеолог, етнограф, літературознавець, дослідник стародавніх мов, археолог, філософ – багатогранна особистість. Досліджуючи інтелектуальну біографію Петрова, Віталій Миколайович відкрив для себе діяльність Етнографічної комісії при Всеукраїнській академії наук, в якій працював Петров. Вона функціонувала з 1920-го по 1933 рік, і Андрєєв був вражений масштабними результатами її роботи.
«20-ті роки ХХ-го століття – золотий вік української гуманітаристики, сплеск та розвиток історичної науки. Вона ще не стала радянською, залишалася українською за суттю. І вже наприкінці 1920-х починаються репресії, ідеологічний тиск», – розповідає Андрєєв.
Тож у 2012 році, під час своєї роботи в ХДУ, він підготував до перевидання одне з досліджень комісії під назвою «Дніпровський лоцман. Студії з історії та історіографії» 1929 р., присвячений історії українського Півдня. Книгу видала Херсонська морська академія.
Наступне археографічне видання про чумаків, яке теж належить до здобутків Етнографічної комісії, Андрєєву вдалося перевидати вже у Києві, куди він переїхав за кілька років до повномасштабного вторгнення. Книга присвячена пам’яті викладача історичного факультету Запорізького університету Анатолію Васильовичу Бойку, який був блискучим знавцем історії українського півдня.
Чумаки та Херсонщина
Черкащина, Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, розповідає професор, були найбільшим центрами чумацтва в Україні. Та головний шлях чумаків на Крим пролягав через Херсонщину та Бериславську переправу. З Донбасу возили вугілля, з центральних районів возили цукор в порти – Херсон, Одесу, Бердянськ, Миколаїв. Потім на Перекопі чумаки завантажувались сіллю, прянощами, тому Перекоп також називався Чумацька брама.
На фото – презентація книги «Чумаки. Студії з історії та історіографії».
На Херсонщині в селах мешканці теж займалися чумакуванням, а ще на цих землях інші чумаки залишалися з волами з осені до весни. Та й самих волів вони часто купували у Фальцфейнів.
Бували вдома не так часто, адже чумацтво стало новітнім способом козакування, пояснює Андрєєв.
Коли ліквідували Січ, козаки стали селянами, багато з них були покріпачені. Тому вони вдавалися до цього промислу, щоб стати економічно та соціально незалежними. Кріпаки починали чумакувати іноді навіть без дозволу, накопичували гроші та викупалися у пана на волю.
«У чумацтві втілилась волелюбність українців, прагнення до незалежності – особистої та економічної, така собі «ідея фікс» нашого народу – бути вільним, незалежним від будь-кого», – резюмує Віталій Андрєєв. І додає: це був час творення історичної пам’яті. Серед чумаків було багато колишніх козаків, і сивочолі діди, котрі пам’ятали Січ ще наприкінці ХVIII століття, передавали молодому поколінню цю ідею свободи, розповідали про події минулого, виконуючи важливу функцію збереження національної пам’яті.
На фото – презентація книги «Чумаки. Студії з історії та історіографії».
Допомагати ЗСУ
Самому Віталію Андрєєву є теж про що розповісти молодому поколінню, адже на початку повномасштабного вторгнення він брав участь в обороні Києва зі зброєю в руках у складі ТРО (204 батальйон, 112 бригада).
«Війна не стала для мене несподіванкою, я розумів, що це буде. – згадує Віталій Миколайович. – Коли 24 лютого 2022 року почали бомбардувати Київ, я прокинувся, зайшла дружина і сказала, що почалась війна. Я ж відповів, що ще трішки посплю. Знав, що син піде воювати, і я піду. Я поспав ще години три, прокинувся, випив кави, ми зустрілися з сином і разом пішли до військкомату.
Андрєєв пробув у лавах ТРО десь півтора місяці, а потім повернувся до викладацької роботи. Науковець каже, що під час захисту Києва йому допоміг досвід строкової служби в армії в молоді роки, адже він умів поводитися зі зброєю, а також хороша фізична підготовка завдяки постійним заняттям спорту.
Також він вважає себе доволі стійкою у психологічному плані людиною, і ця якість також дуже допомагає йому підтримувати своїх теперішніх студентів, багато з яких перебувають у стані стресу через війну. Зараз він професор кафедри історії України і відзначає, що попри війну та навчання онлайн у молоді великий інтерес до історичної науки. Сучасних студентів, уточнює він, найбільше цікавлять ключові періоди української історії: козацтво, державотворення на початку ХХ ст., ОУН і УПА, спротив радянській владі.
«Я маю щасливу наукову долю, бо викладаю те, чим займаюсь у науці», – резюмує Віталій Андрєєв. І додає: як у викладача та науковця у нього багато планів та ідей, та одне з найголовніших завдань зараз – допомагати ЗСУ, хлопцям з якими він служив, наближати нашу спільну перемогу.
На фото – В. Андрєєв з сином на початку повномасштабної війни. ТРо, 2022 рік.
Авторка – Наталія Рудніченко.
Фото – з архіву та фб-сторінки Віталія Андреєва.
Матеріал створено у межах програми “Голоси України” в рамках ініціативи Ганни Арендт, яка реалізується Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним офісом міністерства закордонних справ Німеччини. Грантодавець не впливає на контент редакції, а також не несе за нього відповідальності.
