У серпні Херсонський театр гастролював країною із документальною виставою «Лишатися (не) можна…». Тур пройшов у 7 містах країни в межах проєкту «Ми не хотіли виїжджати…», що реалізувався за підтримки Українського культурного фонду. Про гастролі та реакцію глядачів ми спілкувались із акторкою театру Оленою Пасько.
- Ваші враження від туру?
- Тур потужний. Велика дяка Українському культурному фонду та всім організаторам і працівникам театру, завдяки яким він відбувся. Дякую глядачам, які завітали і розділили з нами біль, відчай, надію, радість. Ми розповідали власні історії життя в окупації та виїзду на підконтрольну. На вистави приходило багато глядачів, з них великий відсоток переселенців.
- Яке місто запам’яталось найбільше та чим?
- На першій виставі в Миколаєві було чути, як плакала жіночка в залі… Емоції глядача, наші емоції, акторів, які що разу занурюються в пережиті події… Атмосфера була болісною. Серед всього цього відчувалося, що ми разом. Глядачі на обговореннях після вистав розповідали свої власні історії, як і коли вони виїздили з окупації, за цими історіями теж можна робити вистави. Говорилиґ6 те, що ми показуємо, дуже потрібно зараз, деякі люди плакали вперше з початку війни – саме вистава допомогла їм пережити заблоковані емоції.
Під час туру було багато тривог. У Миколаєві репетиції проходили в бомбосховищі, а вже на виставі сирену увімкнули під час монологу Жені і Руслана. Їм було складно, бо сповіщення спрацьовували в телефонах глядачів, і довелося трохи скоротити фінальний текст, який Римма Зюбіна дочитала на обговоренні в бомбосховищі.
Питали, чи складно акторам виходити з образів, якщо так можна сказати, бо кожен був сам собою, нічого не грав, ділився своїм досвідом, своїми почуттями… Всі відповіли, що важко навпаки входити в минулі події, переживати ті жахливі миті, знову все це відчувати.
У Кропивницькому довелося призупинити виставу, тому що почалася тривога – сталося це на монолозі Римми Зюбіної. А потім ми вже почали жартувати, що будемо кидати жереб: на чиєму монолозі увімкнуть сирену. Сказали, що наступна черга – моя. Так і сталося в Черкасах.
У Кропивницькому була вражена історією, яка відбувається в театрі. Там довгий час не було директора, і призначили на цю посаду до кінця війни Вандрашека В’ячеслава Павловича, який чимало зробив для театру. І, при цьому, йому багато разів пропонували добровільно написати заяву на звільнення, а тепер оголосили конкурс на посаду директора. Це незаконно. Та й на це витрачаються кошти, які можна було б спрямувати на дійсно необхідні під час війни речі.
Мене вражає, що коли зовнішній ворог приносить стільки горя, знаходяться недруги всередині країни, які нищать культуру, витрачають державні кошти на непотрібні саме зараз речі, тоді як люди донатять останні копійки. Вражає, коли люди сваряться одне з одним, залишаються байдужими, шкодять замість того, щоб підтримати, сказати добре слово, об’єднатися для боротьби…
У Києві в театрі Лесі Українки вистава пройшла без зупинок. Було багато спільних знайомих та друзів. На репетиції був Василій Андрійович Чорношкур, який багато років працював у нашому театрі та був задіяний у цій виставі раніше. Василь Андрійович дивився репетицію, говорив свої враження про те, як працюємо, як відшліфовуються наші монологи, хвалив режисера Євгенія Резніченка, який постійно удосконалює виставу. Євгенова постійна робота дає свої результати. Приміром, у мене у виставі трохи стендапівська подача монологу, що особисто для мене нове.
У Черкаському театрі імені Шевченка було багато глядачів з Бахмуту, Сєверодонецька, після вистави нас обіймали, ділилися своїми історіями, наголошували на тому, що виставу треба показувати, возити в інші міста, аби люди, які не зіткнулися з війно, могли це побачити, почути. Бо є ті, хто не усвідомлює, що відбувається в країні, не хоче нічого чути про війну….
У Черкасах була можливість покупатися в річці. У цьому місті дні у мене починалися та закінчувалися на природі. А у Львові я знімала стрес під час спілкування з котиками, які мешкають у спеціальному кафе.
Під час туру була трохи інша реакція глядачів, ніж на попередніх показах – менша реакція на гумор, яким ми намагалися трохи розрядити виставу. У Львові в театрі імені Заньковецької люди реагували під час сцен, які раніше сприймались менш емоційно.
В Івано–Франківському театрі ім. І. Франка в один день ми зіграли дві вистави, було багато сліз… Моя знайома, жителька цього міста, яка багато спілкувалась із переселенцями з Херсона і слухала їхні історії, теж була вражена виставою. Говорила, що складно все це уявити тим, хто не був в таких обставинах, і тому вона вважає, що виставу необхідно показувати, щоб якомога більше людей краще розуміли, що відбувається в країні.
- Чи є віддача від глядачів?
- Як вони реагують!!А ви почитайте їхні відгуки! Виставу треба бачити всім людям. Ви створюєте хорошу справу – дуже якісно відтворюєте і показуєте події, які пережили. Ми завжди з Вами! Обов’язково нам скажіть, як будуть ваші вистави ще. Може навіть і не у Франківську… Може у Львові…. Ми приїдемо…Ддуже сильна ця ваша вистава, але дуже важка… Дійсноґ. три дні від неї відходили. Але вистава дуже потрібна… Любимо вас!
