На фото. Під час показу вистави у Житомирі
З 1 по 14 серпня Херсонський театр гастролював країною із документальною виставою «Лишатися (не) можна…». Тур пройшов у 7 містах країни в межах проєкту «Ми не хотіли виїжджати…», що реалізувався за підтримки Українського культурного фонду. Про гастролі та роботу театру Куліша ми говорили з директором установи, народним артистом України Олександром Книгою.
- Ваші враження від туру?
- Враження дуже позитивні, адже, по-перше, ми зустріли багато херсонців в різних містах України, по-друге, презентували свій театр і розповіли всім, що він попри будь-яку складну ситуацію працює і навіть організовує гастролі. У нас за літо це не перший тур: ми ось-ось повернулись зі Словаччини, куди возили «Кицьку на спогад про темінь», та із Грузії, де був показ «Юди». І зараз за підтримки Українського культурного фонду проїхали 7-ма містам країни і так вийшло, що зіграли 8 вистав! У Івано-Франківську було так багато бажаючих прийти, що ми змушені були влаштовувати два покази. Там велика херсонська діаспора, зокрема й колектив Херсонського державного університету, працює херсонський хаб…
- Приємно було спілкуватися після вистав – люди залишалися та розповідали свої історії. Херсонці намагалися обійняти кожного з нас, тому що ми для них символ рідного дому і надія на повернення. Всі говорили, що не розпаковують свої валізи і чекають, що скоро поїдуть додому. Але коли це буде?
- Уже півтора роки йде війна. Ми думали, що це місяць–два, нехай три, і все буде добре, але ворог без жалю кожного дня обстрілює лінію фронту. Усі міста страждають і, чесно кажучи, ми віримо, але не бачимо, що диво станеться завтра. Тому нам потрібно єднатися та тримати стрій. Ворог робить все для того, щоб нас зламати, щоб ми почали плакати, сказали, що вже досить, давайте все віддамо… Та як можна віддати наших рідних? Наші домівки? Цією виставою ми показуємо, що робив ворог, і мені дуже хотілось би, щоб міста, які дякуючи ЗСУ не потрапили в окупацію, зрозуміли, як це страшно… Коли ти невільний у власному домі, у своєму місті, ти не можеш безпечно пересуватись вулицями, говорити те, про що думаєш. Ти в тюрмі, і це дуже страшно.
- Яке місто запам’яталось найбільше та чим?
- Я не виділив якесь окреме місто, адже кожне було по-своєму особливим і ми це відчували. Як на мене, міста, розташовані далеко від фронту, потерпали менше, тому люди там не до кінця розуміють, про що ми говоримо. Бо усвідомлення приходить тільки тоді, коли ти переживаєш це самостійно. Якщо ж говорити не про показ, а про саме місто, то вразили Черкаси. Так сталося, що я багато разів їздив на Київ повз це місто, але ніколи в ньому не був. І коли нарешті потрапив, то був приємно здивований: все таке чисте, доглянуте… Пахне трояндами, довкола стрижені газони, які навіть попри спеку не пожовтіли, немає бур’яну. Там незвичні пам’ятки, будівлі і ця вулиця Хрещатик позаду обласної адміністрації… Місто дуже сподобалось, я навіть писав про це у соцмережах. Із посту у Facebook: …Хотів би написати оду міському очільнику Анатолію Бондаренку. Я точно знаю, що все і скрізь залежить від дбайливого господаря. Коли ти потрапляєш в якесь місто, і тебе зустрічають акуратні вулиці, стрижені газони, квітучі троянди, то розумієш, що воно в надійних руках. Тепер мріятиму про великі гастролі нашого театру в Черкасах – хочеться приїхати сюди надовго і надихатись його красою…
-
Показ вистави у Черкасах - Чому для театру цінна підтримка Українського культурного фонду?
- Взагалі, підтримка мистецтва в будь-який час, навіть мирний, була і продовжує бути цінною, адже ми знаємо, що бюджетного фінансування на культуру завжди обмаль. Ось я сорок років працюю в цій сфері і не можу згадати жодного сезону, щоб ми робили завдяки – все було наперекір. Тобто, ми вигадували, намагалися із нічого створити щось, та без фінансування отримати неймовірний результат дуже складно. І тому те, що в Україні з’явився Український культурний фонд, і те, що він підтримує різні мистецькі проєкти, просто геніально! А те, що сьогодні УКФ працює в умовах військового стану, коли фінансування взагалі урізане, то це в стократ збільшую його цінність. І я дуже вдячний Фонду та його працівникам за те, що вони є, що вони разом з нами, допомагають, підтримують, цікавляться нашою творчістю – приємно, що вони були на показі в Києві. Держава має виділяти ще більше коштів на підтримку Українського культурного фонду, аби, попри війну, ми не зупиняли дитинство, робили безліч мистецьких проєктів, в тому числі і для підростаючого покоління. Сьогодні всі потребують арттерапії та самовираження. І, взагалі, потрібно віддзеркалити і залишити в історії мистецтва час спротиву України агресії ворога безжалісного, страшного, некультурного. Наша держава стійка, потужна, у нас неймовірне мистецьке надбання та є чим гордитися.
- Що відчуваєте, переглядаючи цю виставу? Чи змінилось ставлення до пережитого після стількох переглядів?
- Це залежність! Я кожного разу плачу на виставі. Навіть, коли з’являються перші кадри і слово про Херсон… Ось я говорю зараз і в мене сльози на очах. Щоразу кажу, що не буду дивитись, що виступлю та піду, і все одно залишаюсь в залі, навіть якщо нема де сісти – стою. Я хочу бачити, як ми впливаємо на глядачів, як вони сприймають те, що нам так боліло. Кожен показ – це доторкання до рани, яка ще не загоїлась, і яка ще довго не загоїться. Я думаю, що навіть коли закінчиться війна, і ми будемо грати цю виставу, вона буде користуватися попитом.
- Чому на вашу думку люди мають подивитися цю виставу?
- Люди добрі, ходіть на мистецькі акції, дивіться кіно, вистави – сьогодні це дуже потрібно. Мене напружують політики, які не розвиваються, і при цьому намагаються щось говорити соціуму. Але як людина може бути лідером, якщо вона не читає книги, не слухає якісну музику, не ходить до театру? Ніяк! Тому, вдосконалюйте себе та розвивайте Україну! Автор матеріалу і фото – Альона Мовчан.
