Війна прийшла у його дім, коли хлопцю виповнилось лише вісімнадцять. “Сатір” — військовослужбовець 124 окрема бригада територіальної оборони ЗСУ. Родом з Херсонщини.
— У мене дуже патріотична сім’я. Батько захищає країну на Запорізькому напрямку. Дід партизанив, і ні за яких обставин не захотів знімати український прапор, що провесів у хаті увесь час окупації.
В той злополучний день збирався, як і зазвичай, на навчання в політехнічний коледж. Саме через вибухи на Чорнобаївському летовищі та стовпи диму біля озера, прийшло усвідомлення того, що почалась ця жахлива війна.
Нікуди не пішов, залишився вдома. Зробивши каву, сів, та старався зібрати до купи різні думки, що хаотично говталися в моїй голові. Тим часом дід уже кудись збирався, то й мене взяв із собою.
До військкомату приїхали вдвох, я і мій дід. Обоє Валентини. Діда не взяли, сказали, що не підходе за віком. Але він не розгубився. Там було багато людей, панував хаос. Поспілкувавшись з нами, представник військкомату запитав у натовпі людей, чи є у кого машина. Один із бажаючих втрапити до війська зразу ж відгукнувся. Поспіхом сіли в автомобіль та поїхали до військової частини, що вже палала вогнем. Звідти, з диму та вогню, не в змозі розібратися, витягували з підвалу все, на що натрапляли: зброю, боєприпаси.
Через декілька днів, розуміючи, що вже не вибратись з Хесонщини, і м@скалі уже повсюди, почав в голові розробляти план дій, щоб хоч чимось допомогти нашим військовим нищити ворога. Попри постійну загрозу ми партизани, закладали вибухівку, відстрілювали патрулі, переховували в своїй доміках бійців, що не в змозі були вибратися. Серед них і наш “Капелан”, який з того часу почав називати мене сином. Не можна передати словами той адреналін, що вирував в крові від виконаної справи. Якщо чесно, того відчуття зараз дуже не вистачає! Постійно киплять мізки, прораховуться в голові кожний рух, просто якийсь азарт, от і все,— посміхається.
—А далі полон. Додому приїхали семеро @рків на бронетранспортері, зайшли додому. Рили, переривали все. Боявся за схованку, але дякувати Богу її не знайшли. А мене все ж таки забрали. На щастя, через два дні відпустили. Допитували, били, але я зміг трохи “закосити”, тому вони мене сприйняли за недоумкуватого. Через те, мабуть, і відпустили.
— За цей час є що згадати. Зараз радий би знову щось утнути, але уже зовсім інший підхід до справи, я — військовослужбовець, який готовий виконати наказ командира і не підвести, бо вже відповідальність один за одного, та за обрану справу.
— Знаю, що ми здолаємо ворога. Зовсім скоро зустріну своїх друзів і прогуляємось ми Херсонщиною з ними, так, як це було до війни!
