2 жовтня українські війська звільнили від російської окупації село Золота Балка Херсонської області. Протягом семи місяців його жителям довелося терпіти присутність і знущання військових РФ — без електрики, води і газу. Що допомогло вижити в окупації розповіла Суспільному 72-річна жителька Золотої Балки Світлана.
Наше село звільнили, слава Богу, але війна відійшла недалеко — Енергодар і Запоріжжя так обстрілюють, що нам дуже чутно. Мої діти в Херсоні, ще в окупації. Золота Балка з самого початку опинилася в окупації. А з квітня живемо без електрики та води, бо через обстріли пошкоджені мережі електропостачання. Там якась 25-ка, яка дуже дорого коштує, то нам її ніхто не ремонтував. Ось тільки вчора після звільнення до нас приїхали начальники з області, то сказали, що до холодів постараються щось зробити. Гроші треба знайти, щоб аж із Кривого Рогу ту лінію тягти.
Ці кляті військові все знищили, все попалили, розтяжки понаставляли. Це нелюди, гірші від фашистів.
Росіяни все нам тут поперебивали, таке натворили! Все замінували. Боїмось по селу ходити. За селом у нас ферма, то ті вояки там у складах ховалися. І теж усе замінували. Наші сапери, чотири молоді хлопці, підірвалися, ми так плакали всі. Тут роботи багато, до морозів хоч би основні шляхи розмінували.
А в нас же так гарно було — там, де берег, там криниця і пляж такий облаштували, столики і намети. То ці кляті військові все знищили, все попалили, розтяжки понаставляли. Це нелюди, гірші від фашистів.
Наше село не так сильно розбомбили, як сусідні Осокорівку та Хрещенівку.
Виживали, бо в людей якісь запаси були. Пенсію я з лютого не отримувала, бо в мене через карточку і щоб зняти, треба було їхати до Нововоронцовки. А хто отримував через пошту, то до квітня їм привезли пенсію. Довелося виживати — городи садили під бомбардуваннями. Вийшли на город — а тут бах! бах! Лягаємо, повземо, ховаємось у погріб. Стихло — далі йдемо працювати. Картоплю посадила, але засуха в нас була, то врожай не сильний. А дощ сильний ішов 2 жовтня — якраз коли нас визволяли. Наші солдатики-визволителі йшли, ми їх зустрічали, сушили, годували чим було, пиріжки пекли. Дуже вдячні їм.
Багато людей виїхали з села, особливо з дітьми, щоб у школу можна було ходити. А лишились в основному пенсіонери.
Село не газифіковане, люди купують газ у балонах. До червня їх неможливо було знайти. А потім почали їздити в Каховку чи Берислав. Один балон на 30 літрів коштував 1200 гривень, а до війни був 600-700 гривень. Мені пощастило, що моя подруга мала готівку — вона мені купляла два балони в борг, поки не зніму з картки гроші. Вона каже — до перемоги! Здорожчало все. Привозили продукти рашистські — цукор про 65-70 гривень, сіль по 35 за кіло, мило господарське по 35 за брусок. Це таке, що мусиш брати. Але в основному виживали за рахунок свого, місцевого. Поруч із нами елеватор, то нам давали борошно по 2 кілограми на людину тричі та літр олії. Фермери-одноосібники, які обробляли поля, допомагали.
Багато людей виїхали з села, особливо з дітьми, щоб у школу можна було ходити. А лишились в основному пенсіонери. Та ще багато прийшли біженців із Гаврилівки, Хрещенівки, бо там розбомбили все. Цим людям дозволили селитися в порожніх хатах, звідки господарі поїхали.
Хай там як, від голоду та без води в селі ще ніхто не помер, слава Богу.
Золоту Балку не сильно розбили, бо тут не було умов для росіян — світла та води. Нам воду дістають із артезіанських свердловин, пробивають. Ми скидалися на генератор для цього, щоб витягав воду. І завозять теж, не безплатно, звісно. Один куб води – 250 гривень. Хай там як, від голоду та без води в селі ще ніхто не помер, слава Богу. Добре, що літо було, а не зима. Свічки купляли для ночі – маленька коштує 30 гривень. Робили з олії лампадки, щоб присвітити.
Ми взагалі були відірвані від усіх, нікуди не можна було ходити. Сусідня Осокорівка була українська, а ми вважалися Росією – ну це вони так вважали.
В центрі села повісили свій прапор. Хто хотів іти в сусідні села — стріляли. Спочатку наші люди понад берегом виходили до Осокорівки, щоб із волонтерами звідти їхати до Кривого Рогу. Але коли в Інтернеті написали про цю “дорогу життя”, то росіяни заселилися угорі, якраз де над берегом іти, тоді вже ніхто не ризикував, не йшли. Щоб до лікарні їхати, треба було довідку від лікаря та паспорт, щоб пропускали. А були ж і онкохворі, яким тільки в Херсон треба було за ліками. То мали йти в їхній штаб, щоб отримати дозвіл.
Росіян було багато, машинами та БТРами їздили. В кожен дім заходили, паспорти перевіряли, щось шукали.
До мене аж на город двоє зі зброєю зайшли. Я якраз сміття виносила, питаю: «Що вам надо?». «Не бойтесь, не бойтесь, нужен паспорт». Питали, чи сама живу. А син якраз збирався евакуюватися, його вдома не було, то я сказала, що сама живу — і вони пішли.
Один раз привозили нам щось типу допомоги — але українськими гривнями, по 5 тисяч. Не знаємо, заради чого те було. А продукти не привозили – та ми б їхнє і не брали. Тепер ось третій день після звільнення нам привозять допомогу українську, і продукти, і миючі засоби.Обіцяють брикети паливні для плит привозити, бо ж топити немає чим. І записали нас для того, щоб отримати по 1200 гривень допомоги. Але ми вже раді тільки з того, що нас визволили.
Паспорти російські брати не примушували, принаймні, мене. Казали: приходити голосувати за Росію. Але ніхто в нас не ходив.
Хіба що під дулом автомата змусили б іти. Бо я так і сказала — я українка, живу в Україні. І мені добре було тут жити, поки ви не прийшли. Так вони зайшли в наші села — вони й не думали, що ми так добре живемо. В них, думаю, бідність страшна. А в нас же в хатах порядки, зручності практично в усіх, в мене парове опалення. Мені 72 роки, я живу в літній кухні. Це так називаю невеликий будиночок — кухня, спальня, веранда, ванна з туалетом. Просто велику хату важче обігріти. А в кухні тут і плита є, і котел із батареєю, тепленько. А вони такого й не бачили!
Все мародерили у Осокорівці та Хрещенівці, де будинки розбиті — холодильники, морозильні камери, телевізори, навіть унітази. Вони не знали, що таке унітаз! Оті буряти, чеченці — вони такі кляті тварі! Ті, хто з Донецька та Луганська, трохи скромніші. Спочатку нам казали: «Ми, мовляв, мучились із 2014 року». А я відповідаю: «Хіба це ми на Росію напали? Якби ви, шахтарі, були розумні, ви б їх одразу вигнали, а не кричали за Росію». То вони тоді з нами погоджувались. Але все одно ж своє робили…
А ми підтримували один одного, як могли. Рідні допомагали. Морально дуже тяжко було. Але ж вижили!
