Мабуть, немає такого українця, на життя якого не вплинула клята війна. Вона перекреслила купу планів, доль, життів, сподівань, позначилася на діяльності всіх сфер народного господарства і, звісно, знайшла свій відбиток у творчості. Дійсно, патріотичних пісень, які пробирають до мурах і «заходять» як ніколи, пишуть і співають тепер більше. Не залишилась осторонь цього процесу Анна Шеррі, рок-виконавиця і тренер вокалу з Херсона. Щоправда, нині вона вже називає себе чернігівкою, адже кілька місяців живе і творить у стародавньому місті над Десною.
Анно, що варто про Вас знати нашим читачам? Народилася я в Херсоні. Там здобувала музичну освіту. Закінчила школу за класом фортепіано і музичне училище за фахом хормейстер. Я – співачка, викладачка вокалу і тренер із вокалу. Цим і заробляю на життя. Завжди була прихильницею виступів у бенді, що з 17 років і робила. Потім потрапила вокалісткою до місцевого херсонського рок-гурту, тож була місцевою рокеркою. 10 років ми цей проєкт розробляли, 5 із них ми їздили містами України і давали концерти, презентували альбоми. А я була фронтвумен.
Торік, у 2021 році, я була учасницею 11-го сезону телепроєкту «Голос країни». Потрапила до команди Олега Винника. Мене часто багато рокерів питають: «Чому саме до нього?» Усе просто: бо Винник в 11-му сезоні відповідав за рокерів. Так треба було за планом. А взагалі на сліпих прослуховуваннях до мене повернулися двоє тренерів – Тіна Кароль і Олег Винник. До речі, Тіна Кароль тоді відповідала за попмузикантів.
І три етапи цього шоу я відспівала рок-пісні. Пройшла сліпі прослуховування, батли і нокаути відстояла. Взагалі, це більше шоу, ніж битва. Вважаю головним, що засвітилася, люди мене побачили.
Чи цінні для вас знайомства, які здобули на проєкті? Ще й як! Завдяки цьому проєкту познайомилася з іншими учасниками. До речі, учасниця з команди Тіни Кароль прихистила мене в себе у Вінниці, коли я тікала зі свого окупованого міста. Дякую, що є такі добрі люди в нашій країні. Також завдяки проєкту познайомилася з деякими фанатами з міста Мена, що на Чернігівщині. Вони звели мене з організаторами фестивалю LuMena. Тож приїжджали з гуртом туди виступати. До того ж, почали спілкуватися з одним чернігівським гуртом. Так до речі, познайомилася з моїм майбутнім чоловіком – почали листуватися, потім зустрілися. І отак кохання привело мене до Чернігова.
Як довго ви живете в Чернігові? І чим плануєте тут займатися? Недовго – майже два місяці. Взагалі мала переїхати до Чернігова за планом у червні, закінчивши звої справи у Херсоні. Але ж ніхто не думав, що ця війна клята почнеться…
Хоча ще до переїзду ми планували тут новий проєкт, об’єднати музикантів, виступати, будували творчі плани. Такий собі рок-н-рольний тур із байкерами в задумах. Я дуже хочу, щоб в Україні рок-культура вийшла на новий вищий рівень, щоб вона була не десь в андеграунді, а на рівні. Бо я побувала на «Голосі країни» і зрозуміла, що в рок-напрямі ніхто не тямить. Ні коучі вокальні, ні солісти. Для них рок – це начіпляти на себе якоїсь шкіри і кльопок. А посилу й духу рок-н-ролу й інших моментів ніхто не враховує. А це ж ціла культура і життя! Я ось така рокерка потрапила до Чернігова і хочу розвивати цю музику вже тут. Чи правильно розумію, що переїзд до Чернігова відбувся не лише за покликом серця, а й став порятунком від війни?
Так, фактично тікала від війни. Майже місяць чи півтора пробула в окупації. З Херсона ми виїхали в середині квітня, а окуповані ми були з 5 березня. Мені пощастило, що мама моєї учениці виїжджала і нам запропонували місця. І отак я зі своєю дочкою виїхала. Тобто чотири дівчини сиділи в машині і, ймовірно, саме через те, що жінки, автівку нашу випустили. Ми, слава Богу, проїхали нормально, щоправда, як літали ракети, бачили. Але до нас і після – по машинах стріляли. Дуже страшно. Моя подруга басист-барабанщиця чотири рази пробувала виїхати з міста, не вдалося. А нині вони взагалі без зв’язку й інтернету.
У квартирі в Херсоні я знімала квартиру неподалік Антонівського мосту. Саме через цей міст до Херсона і заїхали окупанти. Від вібрації від переміщення техніки аж стеля відпала у ванній кімнаті в мене. А після комендантської години в квартиру до мене лізли мародери. Великою каменюкою вибили вікно, а я жила на першому поверсі. Я підняла галас, на щастя, збіглися сусіди і прогнали мародерів. Дуже пощастило, бо поліцію на той момент викликати було неможливо. Взагалі ж все було як в усіх: використовували світломаскування, сиділи тихенько. Відкрито по нас так не стріляли, але люди в Херсоні пропадають. Виходили в магазин десь раз на чотири дні, всі старалися йти так, щоб не потрапляти окупантам на очі. Бо дуже страшно. Ти ж не знаєш, що в них у головах, особливо, як відкрилася правда про Бучу. То щойно з’явилася можливість, поїхали з дочкою з Херсона. Також у нас є кіт, якого забрали з собою і провезли через усю країну.
Тижня півтора пожили у Вінниці, а тепер – у Чернігові. До речі, які враження від Чернігова? Мені дуже подобається Чернігів, щирі люди, на жаль, кляті окупанти побили околиці і наробили біди. Раніше в мене все життя було в Херсоні, я була відома як співачка, тренер із вокалу, багато учнів було. А тепер будую життя в Чернігові. Розкажіть, як створювалася рок-версія «Ой, у лузі червона калина»? Хлопці, які зробили аранжування, самі з Миколаєва. Вони теж були під обстрілами. То басист писався у селі десь під Миколаєвом. Гітарист записував гітарне соло на даху, поки не лунала повітряна тривога. А наш чернігівський звукорежисер приїжджав до нас додому і в шафі ми робили міні-студію і я просто там співала свою вокальну партію. Отак вона записувалася.
Джерело
