Напевно, багато хто з нас полюбляє читати історії про життя чудових людей. Про тих, чиє світло або слід – яскравіший, голосніший і незвичайніший. Але як часто ми не помічаємо особливе світло в людях звичайних? У купі їхньої роботи, мужності, яка переважує слабкість, природності, яка підкорює, жалості, ніжності… у їхніх щирих і великих серцях? І якщо вдивитись у таку людину, то обов’язково побачиш уламок сонця – щось просте та найголовніше, то, на чому тримаються сенси.
Совість – жива і болюча, праця – віддана іншим людям, відповідальність – взята за життя інших, внутрішня сила – яка збільшується від віддачі та участі, любов – яка дозріває у покликанні чи просто від народження, хоча і те, й інше – від Бога.
Продовжуючи серію статей рубрики «На прикладі», ми зустрілися з Олегом Дундичем, лікарем-хірургом відділення гнійної хірургії діабетичної стопи, яке за час пандемії коронавірусної інфекції здебільшого працювало та продовжує працювати у статусі інфекційного, надаючи допомогу хворим із COVID-19.
ПРО СІМ’Ю. ПРО ПРОФЕСІЮ
– Олеже Васильовичу, розкажіть про те, як Ви прийшли в медицину, в хірургію та в «Тропінку»?
– У 2003 році я закінчив Дніпропетровську державну медичну академію і, потрапивши на практику в нашу лікарню, продовжив тут працювати, і це мені насправді подобається. Взагалі медицина в моєму випадку була не стільки вибором, скільки життям моїх батьків, атмосферою в сім’ї, в яку я згодом просто поринув, навіть не замислюючись про якусь іншу професію.
– Скільки лікарів у Вашій родині?
– Поки що нас п’ятеро (сміється…): батько і я – хірурги, мама – терапевт, брат – уролог, дружина брата – лікар УЗД. А от якщо ще й у третьому поколінні будуть лікарі – думаю, що, примноживши наш досвід, вони стануть кращими за нас. Але якщо серйозно, то династія – це не лише взаєморозуміння та підтримка, це і взаємовідповідальність, яка, до речі, досить добре мотивує.
– Народитися лікарем та стати лікарем – є в цьому якась різниця?
– Напевно, є. Хоча б судячи з того, що більше половини випускників медичних ВУЗів лікарями не стають і в медицині не залишаються. Нашій професії потрібне покликання, і хірургії – особливо. В який момент це народжується – я не знаю, але, гадаю, складно це придбати, його потрібно відчути в собі. Потрібно, щоб медицина була значущою для тебе. Це твої думки, твоє ставлення до людей, твоє бажання бути потрібним та мати можливість допомагати. І взагалі, хірургія – не є професія… це спосіб життя.
– Коли Ви вперше по-справжньому відчули себе лікарем?
– Складне запитання. В нашій роботі таких відміток немає. Лікар повинен постійно зростати, удосконалюватися, вчитися. Медицина сьогодні настільки бурхливо розвивається, і треба намагатися рухатися у її темпі. Це не лише цікаво – це потрібно, бо врешті це твій професіоналізм. Крім того, про себе судити важко – наскільки ти «справжній»… Це можна побачити лише в очах людей, які йдуть до тебе, довіряють, дякують тобі.
ПРО БАТЬКА. ПРО ОРІЄНТИРИ
– Працюючи з батьком в одній спеціальності та в одній лікарні, чи важко Вам було відбутися професійно? Його авторитет та вплив Вам більше допомагав чи заважав?
– Ні, ніколи не заважав. Хоча була з його боку і строгість, і вимогливість – і, напевно, цього було до мене трохи більше, ніж до інших молодих фахівців. Однак саме це допомагало, я відчував відповідальність і завжди підтримку від батька, за що я йому вдячний сьогодні. Трохи складно було працювати в одному відділенні – у тому сенсі, що батько завжди хвилювався не лише за своїх, але і за моїх пацієнтів. Зараз наші відносини в роботі є ближчими до рівних, ближчими до того, щоб відчувати себе колегами.
– Чи були на початку Вашого шляху лікарі, які стали для Вас прикладом чи орієнтиром?
– Ну звичайно. Уся стара гвардія. (Усміхається…). Дундич Василь Васильович, Ляшенко Олександр Захарович, Силкін Олександр Ілліч, Гандзюк Віктор Михайлович… Вони формували моє хірургічне чуття і мою впевненість… бо якщо немає впевненості – не можна заходити до операційної. Це дуже важливо – коли ти відчуваєш за собою «спину», коли старші колеги діляться своїм досвідом і завжди готові допомогти.
– А пам’ятаєте операцію, яка була, можливо, поворотною чи особливою для Вас, яка запам’яталася?
– Чомусь одразу згадав пацієнта, який потрапив до нас після раптової втрати свідомості. У нього була клініка внутрішньої кровотечі, і треба було приймати рішення одразу. Ми провели йому лапаротомію, був розрив печінкової вени. Нам пощастило врятувати цього хлопця, а могли реально втратити. Це було понад 15 років тому, але бачу його, як зараз. Ось в такі момент и відчуваєш сенс своєї роботи. А він такий простий… Коли просто людина йде з відділення і каже тобі «дякую». От заради цього – все.
ПРО РОБОТУ У КОВІДІ
– Як Ви сприйняли необхідність перекваліфікуватися та працювати з коронавірусними пацієнтами?
– Спокійно. Лікар – це завжди передова. У будь-якій надзвичайній ситуації ти маєш прийняти обставини, взяти під козирок і йти надавати допомогу. А як по-іншому? Коли лікарню перепрофілювали на інфекційний госпіталь, усі хірурги, як і лікарі інших спеціалізацій, перевчилися та стали інфекціоністами. Звичайно, спочатку було хвилювання, але ми швидко втягнулися, звикли і працюємо в ковіді вже майже два роки, від початку пандемії. Були періоди спаду захворюваності та зворотної перепрофілізації, але переважно відділення надає допомогу з інфекційного профілю. Якщо надходять ургентні хірургічні хворі з коронавірусом, оперуємо. Також надходять пацієнти з інших стаціонарів, наприклад, коли після оперативного втручання раптом швидко розвивається симптоматика ковідної пневмонії і є позитивний тест. Як правило, ці пацієнти важкі, оскільки організм ослаблений інфекцією, їхнє ведення потребує особливої уваги.
– Звідки Ви черпаєте інформацію щодо лікування, спостереження хворих? З ким радитесь щодо складних пацієнтів?
– Сьогодні багато проводиться конференцій, вебінарів, у тому числі в онлайн-форматі, для навчання, обговорень, консультацій тощо. Враховуємо цю інформацію, спираємось на свій напрацьований досвід. Також я прислухаюся до думки та рекомендацій Ольги Голубовської, провідного лікаря-інфекціоніста України. По важких хворих, які мають обтяжений коморбідний фон, радимося з терапевтами, реаніматологами. Нинішня хвиля захворюваності відрізняється від попередніх. Хворіє більша кількість людей, але перебіг захворювання менш тяжкий. Очевидно, це пов’язано як з особливостями штаму, так і з тим, що зараз більше імунних людей – перехворілих та вакцинованих. Госпіталізуються часто невакциновані пацієнти, також ті, що не лікувалися у сімейного лікаря на амбулаторному етапі, і, як я вже казав, хворі з інших лікарень із супутньою патологією, обтяженою інфекцією. Пацієнти групи ризику також хворіють тяжко.
– Під час пікових днів за кількістю та тяжкістю хворих – що для Вас найскладніше?
– Бачити страждання людей, які важко переносять хворобу, страждання родичів, яких нема чим втішити. В хірургії ніколи не буває стільки смертей, скільки в ковіді… І нікого з померлих пацієнтів ти не забуваєш, кожен такий хворий залишається в серці… кожен. Ось зовсім недавно ми втратили пацієнта, за якого боролися майже місяць. Він вже почав одужувати, але, на жаль, кардіальна патологія, яка посилилася на тлі ковідної пневмонії, не залишила шансів. Ось це найскладніше…
ПРО КОМАНДУ
– Мені здається, пандемія наш колектив більше згуртувала. Ковід вимагає командної, згуртованої роботи. Ти тут сам нічого не можеш. Тут важливо одне в одному відчувати надійність, довіру. Дуже важливо. Сьогодні усі, від керівництва до молодшої медсестри, виконують свою роботу із самовіддачею, відповідальністю та любов’ю, ми боремося за кожного хворого, як за рідну людину. Такі у нас принципи. І саме тому нам вдається не просто допомагати, а реально – рятувати хворих.
ПРО ЗАВТРАШНИЙ ДЕНЬ ТА ТРИВОГИ
– Тривожить те, що люди йдуть, що пандемія забрала багато життів. Що в цих умовах ми не розвиваємось у своїх спеціальностях. Що пацієнти не мають повного доступу до профільної чи профілактичної допомоги. Що деякі співробітники звільняються, і це не найгірші фахівці… Водночас я дивлюся з вірою у завтрашній день. Ці труднощі – вони очищують, відсівають зайве, змушують цінувати головне, дарують радість простих речей, зближують, згуртовують… Адже навіть після найдовшої ночі завжди приходить новий день. І я впевнений, що він буде гарним. Треба тільки трішки терпіння і праці.
ПРО МРІЮ
– Може, це дивно, але я не мрію про щось особисте. Мені хотілося б, щоби не було війни. Щоб усі здорові були. Щоб ми перемогли ковід. Я в це вірю і роблю все, що від мене залежить. Тут дуже доречна така фраза: «Роби, що повинен, і станеться що судилося». Будьте всі здорові та не втрачайте оптимізму!
