Кринки стали одним із найскладніших плацдармів цієї війни. Невелике село на лівому березі Дніпра перетворилося на вирішальну точку. Восени 2023 року українські підрозділи змогли закріпитися на лівобережжі Херсонщини. Перекидання через Дніпро відбувалося під вогнем — човнами, вночі, майже без прикриття. Кожен вихід був ризиком, кожна ротація — боротьбою за життя. Противник безперервно накривав район артилерією, мінометами, дронами, авіацією. Село стирали з карти методично й жорстко.
Історію бійця на позивний “Шпіон” розповіли у Регіональному управлінні Сил територіальної оборони “Південь” ЗС України.
Кринки не були класичною лінією фронту. Це була війна малих груп, штурмів у руїнах, боїв за підвали, за посадки, за вузькі смуги берега. Там не було суцільної оборони — там трималися люди. Без укриттів, із мінімальними ресурсами, часто без можливості швидкої евакуації, але плацдарм утримували місяцями. Своїми cпогадами про ті важкі бої з нами ділиться розвідник 121-ї окремої бригади територіальної оборони на позивний “Шпіон”.
— Мені не потрібна мотивація — я просто роблю те, що маю робити!
Йому 37 років. Позивний — «Шпіон». Старший лейтенант, розвідник 121-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. За час повномасштабного вторгнення пройшов шлях від молодшого сержанта до офіцера, а одним із найважчих епізодів служби стали 48 днів оборони плацдарму в Кринках на лівому березі Дніпра.
На початок великої війни «Шпіон» перебував за кордоном — в Естонії. Каже, рішення повернутися не обговорювалося.
— Я дізнався про повномасштабне вторгнення і відразу поїхав додому. У мене вже був досвід участі в АТО, тож у 2022 році я прийшов у бригаду молодшим сержантом. На Кринки заходив уже командиром групи — молодшим лейтенантом. Зараз я старший лейтенант.
Про Кринки він говорить спокійно, так, ніби це була просто ще одна робота — надзвичайно складна, небезпечна, але необхідна.
— Поставили бойове завдання. Ми зайшли спочатку на острови на Херсонщині, виконували там завдання, а потім вибули на оборону плацдарму в Кринках. Планувалося, що зайдемо на два тижні. Але річка замерзала, човни не могли пройти, і ротацій довго не було. Щойно з’явилася можливість, почали міняти хлопців малими партіями. Хто перший зайшов — той перший і виходить. У результаті ми були на лівому березі 48 днів.
–Як ви збирали групу для виконання завдання?
— Я дивився на бойовий досвід, морально-ділові якості і, звичайно, на бажання. Без цього ніяк. Нас було четверо: двоє вже мали серйозний досвід, ще двоє — вперше йшли саме на таке завдання. Усі знали, куди йдуть і що там відбувається. Не було сенсу щось приховувати чи прикрашати. Я довів завдання — і ми пішли його виконувати. Без зайвих питань.
Окреме випробування — переправа через Дніпро.
— Найстрашніше було сісти в човен. На землі ти хоча б щось контролюєш, а в човні від тебе не залежить майже нічого. Небезпека з усіх боків — повний комплекс. Позиції зайняли в населеному пункті, від якого майже нічого не залишилося. Наш спостережний пункт був у будинку з двома з половиною стінами і підвалом з перекриттям у три сантиметри. Росіяни без настороги підходили близько — вони просто не могли уявити, що в цих руїнах може хтось бути.
Завдання групи були чіткі: утримання плацдарму, виявлення і знищення ворога, спостереження за авіацією, здобуття розвідувальної інформації.
— Ми збирали все, що могло бути корисним: рації, телефони, документи. Це допомагало розуміти подальші дії противника. Один із днів у Кринках запам’ятався особливо. Я помітив висадку ворожого десанту з техніки. Ми зайняли сектори, вступили в бій із противником, який мав значну перевагу. Вони намагалися закидати нас гранатами, взяти будівлю в оточення. У результаті нам вдалося знищити їхню техніку разом з екіпажами та повністю відбити штурм. Під час огляду позицій ворога знайшли незаблокований мобільний телефон. Там були координати штабів, артилерії, маршрути входу й виходу, евакуаційні точки. Усе передали до штабу — це дало змогу коригувати вогонь і бити точніше.
–Чи був час на відпочинок, щоб перевести дух?
— За майже два місяці — жодного спокійного дня.
– Чим ви харчувалися?
— У кращі дні — одна порція їжі на двох і пів літра води на людину. А бувало, що пляшку води тягнули на три-чотири дні. Щось скидали з дронів. Іноді побратими, щоб підняти нам моральний дух, присилали дроном посилки: комусь прилітали снікерси, комусь — сало. Мені якось навіть кока-колу передали.
– Як спілкувалися з рідними в цей час?
— Ніяк. Мої близькі знають, що я можу довго не виходити на зв’язок. Хлопці іноді записували голосові через рацію, а побратими на правому березі передавали їх родинам.
Новину про евакуацію підрозділ “Шпіона” сприйняв без емоцій.
— Там рішення про вихід — не гарантія. Ти розумієш, що вийшов, тільки коли вже на правому березі. Нас ворог супроводжував усіма видами озброєння. Просто пощастило, що вийшли живі. Тільки у шпиталі прийшло усвідомлення, що ми відносно у безпеці. За цей час я схуд майже на 30 кілограмів.
«Шпіон» каже, що підтримував побратимів по-різному.
— Немає одного рецепту. Комусь слово потрібне, когось треба вислухати, а когось — і підштовхнути. Зараз ми служимо в різних підрозділах, але спілкуємося постійно.
Це мої хлопчики. Я впевнений: якби довелося знову йти разом — ніхто б не відмовився.
За утримання плацдарму в Кринках уся група «Шпіона» отримала державні нагороди — ордени «За мужність» ІІІ ступеня.
— Ми вийшли. Але там залишилося багато наших, які загинули, залишаючись вірними до кінця. Ми обов’язково повернемося, заберемо свою землю і з почестями поховаємо полеглих. Вижили — значить добре. Значить, не так критично було.
Кринки стали випробуванням на межі людських можливостей. За кожним зруйнованим будинком, за кожним виходом на берег стояли конкретні люди, їх витримка та готовність йти до кінця. Цей плацдарм увійшов в історію. Його тримали живі люди всупереч вогню, страху й виснаженню.
