На одному з понівечених подвір’їв нещодавно деокупованого села Миролюбівка Херсонської області нас зустріла змучена та сумна жінка, яка з відразою почала показувати сліди перебування рашистів у її будинку: завалені брухтом і сміттям кімнати, недоїдки, поламана техніка, потрощені меблі, а скільки речей зникло… Та все це лише вершина айсберга, адже у розв’язанні побутових негараздів Олена Ковалик приховує справжнє горе, яке не заліпити скотчем та плівкою: її чоловіка викрали та по-звірячому закатували нелюди в російському однострої.
11 березня в колись тиху та мирну Миролюбівку заїхали колони ворожої техніки, облаштували собі штаб у місцевій школі й почали насаджувати ідеї «рускаго міра». Проте незламне сімейство Коваликів не збиралося жити за правилами незаконної «влади», тому вступило в підпільну боротьбу з армією рф. Вони передавали інформацію про кількість ворожої техніки та її розміщення, попри всю небезпеку, що їм загрожувала. Але після того, як снарядами були пошкоджені електромережі й вежі стільникового зв’язку, інтернет можна було зловити лише на даху ферми. Саме звідти військові рф 9 квітня забрали чоловіка Олени Олега з двома телефонами на руках — особистим та для передачі інформації.
— Того злощасного дня Олег вчергове хотів передати інформацію, але натрапив на окупантів, які прийшли з обшуком на фермерське господарство. Він почав казати, що прийшов за продуктами, але в нього за спиною було два телефони. Як розповідав сторож підприємства, орків це дуже розлютило, а після того, як вони побачили, які саме файли були на тих телефонах, то одразу схопили його й відвезли в невідомому напрямку. Відтоді я вже не бачила Олега, — не стримуючи сліз, розповідає Олена.
Цього ж вечора дім сімейства здригнувся від обшуків, окупанти вилучили всі документи, особисті речі й навіть старі телефони синів, які встигли виїхати до того, як зайшли ворожі війська. Тепер ця сім’я була серед ворогів режиму, тому дедалі частіше на порозі будинку з’являлись кати із завченою, наче мантра, фразою: «рузкіє не убівают — рузкіє судят». Наступною жертвою терору став батько закатованого чоловіка Олени. Одного дня за ним приїхали, натягли мішок на голову й відвезли в невідомому напрямку. Все питали, в якому підрозділі служить його син, бо переплутали старі муляжі з реконструкцій часів Другої світової війни — колекціонування яких було хобі Олега — з реальною військовою формою. Після невдалого допиту свекра Олени посадили в машину з іще одним чоловіком.
— Я, коли виходив на мить, схопив трохи повітря та побачив, кого виводять разом зі мною. Це був дуже брудний, худий чоловік, який тинявся з боку і бік, вони ще на нього казали «наркоман-коректіровщік». Хто це був, досі невідомо. Потім нас із мішками на голові обох посадили в машину, коли ж ми зупинились, то я зрозумів, що цього чоловіка викинули десь по дорозі. Тоді мені здавалося, що я наступний, проте мене повернули додому, — розповідає батько закатованого Олега.
З кожним подальшим днем перебування під окупацією ставало дедалі нестерпнішим. А інформація від рашистів про те, що шансів побачити Олега живим немає, розбила залишки надії на щасливий кінець. Усю сім’ю почали відверто мучити: одного разу на плечі 75-річного свекра Олени окупанти заради забави закинули мішок із картоплею та, стріляючи під ноги, змусили бігти з ним до «штабу». Коли вже не міг стримати емоцій, він запитав, навіщо ж вони знущаються з літньої людини. У відповідь почув: «вас нікто нє заставлял, просто попросілі поднєсті картошку». Проте один інцидент став для всього сімейства останньою краплею, після чого вони вирішили виїжджати будь-якими можливими способами: один із представників «днр», вдвічі молодший за саму Олену, ледь не зґвалтував її.
— У них тут була особлива ієрархія, мобілізовані з непідконтрольних українських територій були наче шавки, весь час то нагодувати просили, то налити… Ось так прийшли до мене двоє таких ніби з черговим обшуком. Ніколи їх не забуду, один із них був Льоша з Шахтарська, завів мене до кімнати, почав знімати одяг, показував документи свої, а я бачу, що там 1994 рік народження… Мене тоді врятувало, що люди почали наче магічним чином до нас додому по воду приходити, тож не дали біді статися. Зараз думаю, що це Олег мені з небес допомагав, — розповіла Олена.
Наступного ранку сім’я разом із деякими сусідами та паралізованою бабусею почали непростий шлях порятунку, проїхавши майже 100 блокпостів, вони все ж виїхали до рятівного Кривого Рогу, з якого повернулись вже після звільнення рідної Миролюбівки. Нині ж Олена заклопотано намагається відбудувати понівечене господарство, проте всі думки жінки націлені на відновлення справедливості. Вона почала власне розслідування в пошуках загиблого чоловіка, щоб поховати закатованого Олега на рідній землі. І вона навіть не думає опускати рук та здаватись, адже у неї є два сини, заради яких Олена й буде продовжувати жити та боротись.
— Олег був справжнім борцем, і ці нелюди вбили його за непохитну позицію, він би ніколи не став на їхній бік, це не в його характері та принципах, за це й віддав життя, як герой, — наголосила Олена.
Фото автора – Яна Задубінна
