До 140-річчя Українського жіночого руху
Стійкість жінок Херсонщини під час російсько-української війни має свою історичну тяглість. Упродовж століть жінки боролися за свої права та національні ідеї, за які їх саджали у в’язниці, морили голодом та вбивали. У XXI столітті жінки на фронті й тилу виборюють право жити в рідній країні. Як жінки Херсонщини три століття протистоять суспільним викликам, захищаючи національні ідеї, – читайте у матеріалі журналістів інформаційного видання «Український Південь».
«У XIX столітті на Херсонщині зробили значний внесок у розвиток громадського життя Дніпрова Чайка та Софія Русова, педагогині, літературознавиці, які навколо себе згуртували активних містян., а також сестри Гозадінови», – каже Дементій Білий, краєзнавець.
Три сестри Гозадінови – Софія, Марія та Олена, уродженки Бахчисарая, які приїхали до Херсона під час російсько-турецької війни, започаткували в 1855 році перший заклад жіночої освіти. Це був приватний пансіон для дівчат, а згодом збудували за власний кошт й освітній заклад – Першу Маріїнсько-Олександрівську жіночу гімназію, яку передали до управління держави, завдяки цьому сестри зосередилися більше на освітянській практиці. Можливість освіти визначала особистісний розвиток, що важливо, містяни могли будувати плани щодо освіти дочок в закладі, а не вдома. До 1900 року у Першій Маріїнсько-Олександрівській жіночій гімназії навчалося понад 600 дівчат.
Софія Русова приїхала на Херсонщину в Олешки після звільнення до чоловіка, який працював у Херсоні. Зустрічі родини могли відбуватися лише в цьому місті за вимогою тодішньої влади. Лише з часом, у 1886 році, вона отримала можливість переїхати до Херсона. Жила родина Русових в одному будинку, де мешкала Людмила Василевська (Дніпрова Чайка) з чоловіком. Херсон надихає Софію на активне життя, спілкування з людьми. Вона відкриває дитсадок, займається літературною діяльністю. Українська громада у Херсоні у цей час підготувала і видала перший у місті альманах – «Степ». До нього увійшли й оповідання Софії Русової та статистична стаття її чоловіка, і вірші Дніпрової Чайки. Це був короткий час перебування її в Херсоні. Але її активна діяльність не залишилася не помічено тодішній владі. У 1889 році їй було наказано покинути терміново місто. В історію вона ввійде як засновниця дошкільної педагогіки.
На початку XX століття жінки Херсонщини борються за право здобувати вищу освіту, бути лікарками, геологинями, науковицями, освоювати ті професії, в яких зазвичай працювали чоловіки.
Геологиня Лія Айнберг народилася в Херсоні в 1891 році, закінчила жіночу гімназію, у 20-роках XX століття. Згодом – природничо-історичне відділення фізмату Київського університету, здобувши звання кандидатки геолого-мінералогічних наук.
«Лія Айнберг зробила величезний вклад у геологічну справу. Вона займалася дослідженнями родовищ залізних руд на Криворіжжі», – розповідає краєзнавець Дементій Білий.
У Херсоні було і активне політичне життя, до якого долучалися жінки. Дора Брілліант ввійшла в історію як революціонерка, учасниця організації замахів на міністра внутрішніх справ В’ячеслава Плеве і великого князя Сергія Олександровича.
Із розвитком суспільства жінки не лише боролися за рівність в освіті, праці, але й в політиці та виборчому праві.
З окупацією Херсонщини більшовиками та встановленням колективізації, ліквідації одноосібних господарств, формуванням образу радянщини – «людини без коріння» – в історію ввійшли жіночі бунти.
«Перші бунти почали жінки, ніби передчуваючи майбутній голод, у 1928 році в Солонцях (нині – Олешківська громада) та Новомиколаївці (нині – Скадовська громада). Радянська влада дала можливість посіятися заможним господарствам, а коли прийшов час збирати врожай, вона оголосила колективізацію, землі почали забирати разом з врожаєм, що дозрів, у колгоспи, – й жінки вийшли на протести. Жінки, ніби передбачали голодні роки, що їм не буде, чим годувати родини. «Бабський бунт» у селах було жорстоко придушено тодішньою владою», – каже Дементій Білий.
Радянська влада у 30 роках під час Голодомору жінок, які вийшли на протест в Нижніх Торгаях (нині – Нижньосірогозька громада- ред.), розстріляє після судилища. Зібрані фото й свідчення про Голодомор на Херсонщині буде викрадено з обласного архіву через століття – під час окупації Херсона у 2022 році. Нащадки більшовиків бояться покарання за геноцид українського народу, але вони зберігають практику й досі вбивати/«виховувати» голодом населення на окупованих територіях України. Це стало зрозуміло з початком війни у 2014 році. Перші з цим зіткнуться жителі окупованих Луганської та Донецької областей, а згодом – і Херсонщини, і Запорізької області.
З початком російсько-української війни, у 2014 році, на Херсонщині жінки єднаються у волонтерські ініціативи на допомогу армії, просуванню ідей національної єдності, української культури, нашої самоідентичності.
У 2015 році перші волонтерки вже приєднуються до військових, йдуть на фронт, ніби закладаючи фундамент жінкам-воїнкам в Україні через 10 років.
«Волонтерка Ірина Шевченко з іншими активістками спочатку допомагала з облаштуванням побуту наших воїнів на кримському кордоні, а згодом, закінчивши медичні курси, приєдналася до 36 бригади морської піхоти, яка на той час формувалася. Морпіхів відправили з Миколаєва на Маріупольський напрямок – Широкине. Ми їздили до неї, до її побратимів, допомагали, спілкувалися. На жаль. Ірина загинула, вона вивозила поранених, в евакуаційний медичний автомобіль 1 липня 2019 року вцілив снаряд з Тура», – розповідає Ігор Кураян, волонтер, тероборонівець.
З початком повномасштабної війни жінки Херсонщини поповнили й лави волонтерів, й ЗСУ, брали участь у проукраїнських мітингах.
Жінки Херсонщини активно почали виходити на протести у 2022 році проти російських військових. Вони підіймалися та йшли проти нащадків тих, хто їх дідів та прадідів морив голодом в 30-х роках минулого століття, проти російських загарбників. Мітинги в різних населених пунктах Херсонщини та обласному центрі розпочалися на початку березня 2022 року, тривали майже місяць. Припинилися лише тоді, коли загарбники почали застосовувати зброю проти мирного населення. Сміливі жінки підходили до російських солдат, запитуючи, чого вони сюди прийшли, розповідаючи, що їх ніхто тут не чекав та проганяючи з української землі.
“Яскравий приклад Світлани Панкової з Генічеська, яка гнівно питала у російських солдат, чого прийшли на її землю та радила їм поклали насіння соняшника в кишені, щоб після їх смерті воно проросло, коли вони поляжуть в Україні”, – зазначає краєзнавець Дементій Білий.
Російські загарбники не простили сміливість Світлані, вона тривалий час перебувала у в’язниці, лише восени 2024 року після звільнення їй вдалося виїхати з окупованої території.
До російських військових під час проукраїнських мітингів підходили й жінки в Херсоні із закликом, йти геть, – про це розповідає директорка Херсонського художнього музею Ольга Гончарова, яка брала участь у мітингах до середини березня.
Одного разу вона теж не витримала, йдучи додому після мітингу. Вона підійшла до озброєних російських солдат, що стояли в сквері за будівлею Херсонської обласної державної адміністрації.
«Я запитала, навіщо вони сюди прийшли російською мовою, коли їх тут ніхто не чекав. Російський солдат в балаклаві дивився мені в очі, мовчав, а потім сказав, щоб я йшла. Я запитала його, що він тепер – будете стріляти мені в спину? Йшла повільно, відчувала, що окупанти мені дивляться в спину й весь час чекала на постріл, ледве йшла. Я тоді вже дійшла до того стану, щоб сказати їм, щоб йшли геть, не думаючи про наслідки. Тоді я зрозуміла, що можу й вистрілити в них, коли вони будуть їхати моєю вулицею, якою пересувалися щодня озброєні на техніці», – каже Ольга Гончарова.
Про цей випадок вона, прийшовши додому, розповіла синові. Наступного дня вони родиною зібралися й поїхали з окупованого міста, розуміючи, що далі перебувати ставало небезпечно.
10 картин в окупації намалювала художниця Оксана Оснач на проукраїнську тему, навіть в окупації вона не приховувала свої погляди. За декілька років до повномасштабної війни Оксана Оснач разом з істориком Андрієм Лопушинським відродили унікальне культурне явище в українській історії – чумацьку ікону на рибі. Цей вид мистецтва росія намагається вкрасти в України, привласнити. Тож протистояння російським загарбникам у культурному плані в Оксани Оснач розпочалося задовго до вторгнення. В окупації вона весь час малювала, картини на проукраїнську тематику показувала в соцмережах, підтримуючи моральний дух земляків. Вже наприкінці літа в багатоповерховому будинку, де перебувала на той час їх родина, почали з’являтися чужинці, цікавитися, де живе вона.
«Восьму картину не показала в окупації херсонцям – українського воїна. Попрохав чоловік не робити цього, бо знав, що родиною вже зацікавилася окупаційна влада. Довелося переїжджати, ховатися», – розповідає Оксана Оснач, художниця.
Після деокупації Херсона вона продовжує не лише творити, але й проводити виставки своїх робіт та зустрічі в різних населених пунктах, розповідаючи про події на Херсонщині, про українське мистецтво, культуру, яка надихає на роздуми щодо самоідентичності, історичної пам’яті, в якій роль жінки – вагома.
У кожному столітті жінки активно впливали на зміни у суспільстві, починаючи з культурного відродження та рівності у XIX столітті, участі у визвольних рухах і протестах у XX столітті до активної громадяської діяльності у XXI столітті.
«Якщо говорити про спільне, те, що об’єднує український жіночий рух на різних етапах його розвитку, то передусім – це національний характер. Це було пов’язано із періодом української бездержавності, коли жіноцтво активно включилося – і завжди потім було в авангарді національно-визвольних рухів і процесів. Також в міру того, як розвивалася ідеологія жіночого руху, він теж розвивався, набував нових вимірів, ідей, ідеологій, світоглядної якоїсь еволюції жінки. І це впливало на його певні відмінності, але засадничо зберігалася ідея державного національного творення. На кожному етапі української історії поняття українського жіночого руху набувало все нових і нових семантичних, значеннєвих відбитків, на які впливали події та суспільні виклики, запити. У сучасному вимірі – це й питання видимості жінки, її відповідальності, Коли жінка досягала рівноправності, паритетного статусу з чоловіком, то вона успішно використовувала його для того, щоб стати творчинею української дійсності, щоб перетворювати, формувати світ. Під час Першої світової війни сформувалася нова генерація мілітарного жіноцтва, так званих представниць українського січового стрілецтва на чолі з Оленою Степанів (командирка жіночої чети Українських Січових Стрільців в 2014 р. – ред.). У нас з’являється новий феномен – жінки з фронту і сьогодні історія повторюється в образі наших хоробрих, безстрашних жінок-воїнок. Жіночий рух – це і світогляд, і успішна діяльна практика жінки, це й ідеологія, це еволюція і розвиток, це різні виміри жіночої ідентичності», – прокоментувала журналістам «Українського півдня» Алла Швець, докторка філологічних наук, заступниця директора з наукової роботи Інституту Івана Франка НАН України.
Авторка – Лідія Григор’єва.
Фото – О. Толоконніков.
Матеріал створено за сприяння Волинського прес-клубу.
