Далі були допомога пораненим побратимам, які билися під Антонівським мостом, прорив до Херсона під обстрілами, військова операція з евакуації з окупованої території та служба в ЗСУ.
До річниці протистояння повномасштабному вторгненню Росії проєкт Радіо Свобода «Новини Приазов’я» розповідає ще одну історію опору Херсона і його жителів.
«Було незрозуміло: ми відступаємо чи б’ємося»
Максим розповів про події лютого минулого року на Херсонщині, але попросив не називати його прізвища. Каже, що стрімке просування російської армії на початку 2022 року штовхнуло його до рішучих дій.
– Спочатку хотів вивести родину. Але тоді такий інформаційний вакуум був, багато фейків, новини незрозумілі. Куди можна їхати? Куди не можна? Вирішили на той момент залишатися, чекати. Я, чесно кажучи, не вірив, що дуже швидко просунуться (окупанти – ред.) до Херсона, але вже о 10-11 годині ранку було відео, що вони у Каховці. Я зрозумів, що треба щось робити. Пішов до військкомату.
Біля військового комісаріату чоловік зустрів десятки таких же добровольців. Хтось чекав уже кілька годин, доки працівники розберуться, що робити з натовпом. Зрештою, кілька груп новоспечених тероборонівців посадили в автобус і відвезли в один з об’єктів на околицях містах. Хлопцям вручили автомати, проте навіть запасних набоїв спочатку вистачило не всім, пригадує Максим.
Тим часом починалися бої на підступах до Херсона з лівобережжя Дніпра та в районі Антонівського мосту. Взвод Максима не кидали в бій – не було достатньо набоїв і жодного досвіду.
– У перший день брали участь у допомозі пораненим, яких привозили з району [Антонівського – ред.] мосту, Дар’ївки, розвантажували боєкомплект. А 25 числа, коли почався наступ російських військ через об’їзну трасу в район Миколаєва, нам сказали, що чинити опір немає сенсу. Начебто, за даними розвідки, в Херсон у той день вони не мали заходити й, відповідно, сказали нам малими групами розходитися по домах зі зброєю і чекати команди як діяти далі.
Того ж дня Максим з групою товаришів по теробороні пішки прорвався до Херсона, де потрапив під обстріл і спостерігав повітряний бій в районі села Молодіжне, біля залізниці, а також бачив колони російської техніки, які рухалися об’їзною трасою. В цей час у небі гули російські безпілотники.
Наступного дня, зі слів Максима, наказали знову збиратися біля військкомату зі зброєю, де провели переформування в інші підрозділи й перевезли до іншого пункту в Херсоні.
– Було незрозуміло: ми відступаємо чи беремо участь у боях. Ми чогось були впевнені, що в Херсоні лишаємось не тільки ми, що будуть інші силові підрозділи й війська. Але вже 28-го було зрозуміло, що місто оточене, що крім тероборони та невеликих підрозділів поліції нікого немає.
Бойова тривога
Максим пригадує, що 1 березня 2022 року тероборонівцям оголосили про бойову тривогу. Його перекинули з одного взводу до іншого в останній момент і направили до Миколаївського шосе, в район авторинку. Там хлопці бачили рух російських колон: вантажівки, БТРи. Але зупинити їх тоді було неможливо, стверджує Максим. Добровольці були озброєні лише автоматами. В когось були «коктейлі Молотова» та гранати, але гранатометів чи важкого озброєння для протидії цій техніці не було, каже херсонець.
– Потім нас перевезли в район електромеханічного заводу, що біля залізничного вокзалу. І там сказали просуватися в район пішохідного мосту, що йде в Таврійський мікрорайон. Ми йшли по коліях і там уже відбувся бій. У першу чергу пішли ті, хто мав бойовий досвід. Я на той момент бойового досвіду не мав, нам сказали прикривати тил ближче до пішохідного мосту в районі залізничного вокзалу.
– Там ми почули російський безпілотник, побачили сигнальну ракету. Почалася стрілянина. Я заліг в одній із позицій, через якийсь час по мені почали вести вогонь, і по інших хлопцях. Потім росіяни почали використовувати більш важку зброю. Біля мене стріляли з АГС, снаряд розірвався буквально в 5 метрах, але він влучив у колію, вона взяла на себе весь удар. Мені пощастило дуже сильно.
Це був перший бій підрозділу Максима. Перспектива цього бою виглядала не на користь херсонських оборонців, адже росіяни вже мали перевагу в кількості і головне – озброєнні та техніці. Теробороні дали наказ відступати. Деяких хлопців змогли вивезти автобусами. Вже на пункті дислокації отримали команду – «заховати зброю і розбігатися по домах», згадує наш співрозмовник.
Серед взводу Максима не дорахувалися одного бійця. Проте сказати, що з ним сталося було важко: можливо, відступив сам. А от серед тих, хто вступив у перший бій в районі залізничного вокзалу, за словами побратимів Максима, були поранені й загиблі.
«Думали, що все буде добре, але щось пішло не так»
Спочатку Максим залишався в Херсоні, приїхав додому. Але через кілька днів йому повідомили з силових структур, що ворогу відомі всі наші списки (тероборонівців – ред.).
– Я не знаю, чи це навмисно хтось здав ці списки, чи це була недбалість з боку тих, хто мав їх сховати. Тому перші дні я намагався поводити себе стримано, в людних місцях не з’являтися.
– Через якийсь час до нашого будинку приїхало близько семи машин з буквами «Z». У мене була думка, що це могли і мене шукати. Коли складали наші списки, а їх було дуже багато, один раз випадково неправильно записали номер моєї квартири – дописали зайву цифру. Я подумав: хай буде і надалі я так і зазначав, наче передбачав дещо. Я не стверджую, що це саме до мене приїжджали, але таке могло бути.
«Візит» російських військових став для Максима додатковим сигналом, що варто змінити місце проживання. Тому він перебував у знайомих і друзів. Як тільки була можливість вивезти родину через волонтерів, то сконтактували з ними. Сам з родиною не поїхав: остерігався, що списки могли бути на блокпостах і через нього могли постраждати всі.
Виїзд Максима з Херсона – окрема історія, яку він обіцяє детальніше розповісти після війни. Поки ж можна сказати, що це була військова операція, завдяки якій групі оборонців вдалося водним шляхом вибратися на підконтрольну ЗСУ територію.
– Ми думали, що все буде добре, але щось пішло не так: довго просиділи в сірій зоні, ворог дізнався, що ми там знаходимось, намагалися до нас доїхати, а наша артилерія не давала їм цього зробити. В результаті була проведена військова операція, в ході якої нас евакуювали.
«Ворог нищить все, що пов?язано з Україною»
Вибравшись з окупації, Максим одразу ж хотів приєднатися до тієї військової частини, куди їх доставили, але там сказали, що добровольців вистачає.
Максим каже, що був готовий служити там, куди відправлять. Спочатку відправили в навчальний підрозділ на два тижні, потім в одну з бригад. Чоловік проходив службу на Донбасі, воював у Харківській області, а зараз продовжує служити на сході України.
У звільненні рідного Херсона Максим участі не брав. Проте зізнається: слідкував за новинами і дуже радів, коли дивився відео, як зустрічають наших військових.
– Звісно, була радість. Але в той же день я розумів, що вони будуть робити з Херсоном, бо перед цим подивився на інші міста, які залишав ворог. На жаль, я не помилився. Всім родичам у Херсоні я сказав якомога швидше виїжджати, не чекати, бо Херсон почнуть обстрілювати нещадно.
На питання, чому окупанти обстрілюють цивільне населення у Херсоні чоловік має просту відповідь: «Це люди, які прийшли нас вбивати. Чекати від них доброї волі, щедрості, милосердя абсолютно не варто. Це ворог, який прийшов знищувати усе, що пов’язано з Україною, з українцями».
