Херсонська область разом з обласним центром були окуповані у перші дні війни. Люди самотужки рятували себе, коли були відсутні коридори для евакуації та поставки продовольства. Своїми історіями діляться мешканці області у соціальних мережах:
Я думала, що не буду нічого писати. Не зможу. Але сьогодні випадково передивилася публікацію колег з Громадського радіо про те, як вони згадують перші години 24 лютого. І мене прорвало. Читаю, як багато з них складали речі, і згадую, що я теж складала. Ретельно перебрала дитячі речі, думала, чи потрібно брати на весну чи літо… Складала, прекрасно розуміючи, що я нікуди не поїду. Ні 24,ні 25… Тому що тоді було дещо, що важливіше за власну безпеку – відповідальність перед людьми. Таких, як я, було багато, а може і не багато, я не знаю. Наступні чотири місяці були, як в тумані. Надія, що не дійдуть до нас, паралізуючий страх, коли все ж таки дійшли. “ДНР”, росіяни, росгвардія, в балаклавах, ті, хто не ховав обличчя – орки вдень і вночі, безкінечні обличчя. Вони постійно приїжджали, заглядали в очі, хотіли побачити в них те, що відповідало їхнім очікуванням.
Сьогодні задобрювали, завтра – забирали, погрожували арештом. І все дивилися в очі, уважно, граючи в руках автоматом. Один навіть гранату кинув в кабінеті, йому було весело глянути на мою реакцію. Її не було. Товарищ гранату зловив, сказав, що я – наркоманка)) Може, так і було. Я не знаю. Не відчувала нічого. Лиш один тваринний страх. Була лиш одна задача, щоб ніхто не побачив той страх. Щоб ВОНИ його не побачили і не відчули. А вони шукали мій страх, може він їх підживлює?
26 червня був мій другий день народження, коли моїх дітей посадили в машину і сказали, що вивезуть нас на “передок, щоб “укри” розстріляли. Або вони. Вони ще тоді не визначилися. Навіть тоді вони не побачили страху. Я хотіла плакати – не змогла. Старший із них сказав своїм:”Посмотрите на неё, у неё даже руки не дрожат. Нет слез. Она – подготовленный боец украинского ДРГ”. Знали б вони, що зі мною так ніхто і не зв’язався, не пояснив, що робити, що робити людям.
Ми залишилися самі. І самі вирішували всі гуманітарні питання. А на Херсонщині живуть герої. Ті, хто підіймав високовольтні лінії без техніки, під обстрілами. Ті, хто возив нам ліки “собачими” тропами або напролом через блокпости орків, ризикуючи своїм життям. Ті, хто доставляв продукти і хліб, ризикуючи не повернутися. Ті, кого забирали, били, тримали в ув’язненні, але вони виходили і все одно не корилися. Я обов’язково всіх назву, коли все закінчиться. Я обов’ язково повернуся, щоб вписати їх імена в історію нашої громади.
Мої безстрашні, незламні люди Херсонщини. Ці чотири місяці пекла варті були того, щоб бути поруч із вами. Варті були того, щоб зрозуміти, як я люблю свою роботу – жити заради таких, як ви. Ми ще зустрінемося і, можливо, колись навіть не будемо здригатися від гучних звуків. Колись…. А зараз – порожнеча…і велике відчуття гордості за свою країну. Вона – незламна, значить незламною буду і я.
