Ця історія була розказана одинокою жінкою з маленького села, яка впевнилася, що хвороба – не найстрашніше зло, у порівнянні з людською ненавистю, спрямованої проти найслабшого та беззахисного.
Мені 68 і я хвора на коронавірус…
З цих слів починає свою розповідь Валентина Дорошенко – жителька невеличкого села сусіднього району.
Пенсіонерка приймала участь у передвиборчій програмі, після чого відчула нездужання, яке переросло, за словами жінки, у справжнісіньке пекло.
“Спочатку піднялася температура, рясний піт змінювався жахливим ознобом. Я була байдужа до їжі, втратила відчуття смаку та запахів, інколи не могла навіть встати з ліжка та розтопити піч.
Звернувшись до свого сімейного лікаря я отримала курс лікування, проте ані тест на коронавірус, ані будь-які аналізи чи рентген дослідження я не здавала – пояснили, ще немає необхідності. Сказали – ідіть лягайте, більше відпочивайте, пийте більше теплої рідини та звертайтеся, якщо стане гірше.
У невеличкому селі проживаю сама. Діти живуть у сусідній державі вже певний час.
Кажу так: за свої 68 мабуть перехворіла багатьма хворобами, але з такою стикнулася вперше – це просто чума нашого століття!
Гірше таки стало і дуже скоро. Нарешті здала тест – результат не забарився – позитивний. А за ним і результат інший, не менш важкий, людської байдужості, черствості.
Перебіг хвороби був досить важкий, інколи навіть думала що це останній день мого життя. Проте сьогоднішня моя розповідь навіть не про це – у моєму випадку мій діагноз став лакмусовим папірцем на людяність для деяких знайомих.
Близько чотирьох тижнів тривала боротьба з хворобою та її жахливими наслідками. За цей час від мене відвернулись всі знайомі та сусіди. Дійшло до того, ще навіть поштарка не принесла пенсію додому, як зазвичай.
До магазину я спочатку дійти не могла, а коли стала почуватися краще, долала кілометр шляху, щоб подивитися на табличку “переоблік” (продавчиня у вікно бачила мене та зачинила двері магазину). Дехто з односельчан навіть у спину кричав – “сиди вдома і не тиняйся вулицями”, “якщо мене заразиш – я за себе не відповідаю”…
Дуже важко залишитися наодинці зі своєю проблемою, а ще важче почути на свою адресу такі слова від людей, що раніше були доброзичливими. Я не єдина хвора на коронавірус у нашому селі, проте єдина – безпомічна та беззахисна.
Ця хвороба не зламала моє тіло, але вона зламала мою душу. Невже суспільство яке нас оточує може бути настільки байдужим та злим?”
Автор: Ольга АНГЕЛОВА Районка
Приєднуйтесь до нас у соцмережах:
Facebook, YouTube, Instagram, Telegram, Twitter
