Перша біда прийшла за рік до війни:
Бабуся Галина згадує ті важкі часи: «Даша була наче їжачок, не бажала ні з ким спілкуватися, не віталася, не могла назвати своє ім’я, не хотіла грати з іншими дітьми, просто сильно кричала та плакала».
Надалі вони жили в своєму будинку і не хотіли нікуди виїжджати: «Ми розуміли, що ми з дідом – старі люди і ніде не знайдемо роботу, а невістка, мама Дашуні, вимушена була звільнитися з роботи і невідомо, чи знайде вона собі роботу десь в іншому місті. Але ми вірили в ЗСУ, ми чекали кожного дня нашого визволення», – розповідає Галина.
«Але через місяць після визволення нашого міста почались бомбардування мирних будинків, і одразу в наш дім прилетіла перша ворожа ракета. Ми залишились без даху над головою, тому довелося переїхати в більш безпечний район, в квартиру далеких родичів, які від війни стали біженцями в Європі», – пояснює Галина.
Наразі Галина силою свого духа та незламністю, у свої 72 роки тримає на собі багато чого: доглядає за хворим чоловіком – дідусем Даші, тримає в порядку квартиру та готує їжу, водить Дашу кожного дня в хаб, поки мама Даші працює.
Галина з усією мужністю після таких страшних втрат розповідає: «Наша сім’я тепер – я, мій чоловік, невісточка Наташа і онучка Дашенька. Ми тепер лише вчотирьох, в чужій квартирі, але живемо вірою та надією, всі разом піклуємось про нашу дівчинку».
Бабуся Галина: «Хаб зробив для моєї онучки майже неможливе»
«Даша в перші дні відвідування хабу боялася і дітей, і дорослих, не могла пояснити, чого вона хоче, а просто кричала і плакала. Але поступово працівниці хабу почали її потроху навчати та заспокоювати. Дашенька почала звикати до них, навчилася малювати, ліпити, працювати з ножицями, спілкуватись з дітьми, знайшла собі подружок. Індивідуальні заняття з психологом та логопедом допомогли їй подолати багато проблем. Навіть за межами хабу, у дворі власного будинку, вона навчилася вітатися з сусідами», – розповідає бабуся.
Бабуся Галина підкреслює свою особливу подяку хабу та ЮНІСЕФ:
«Вони подарували моїй онучці дитинство. Якби не ці дівчата, що працюють в хабі, я навіть не знаю, що ми взагалі б робили з Дашиними страхами. Зараз вона просто ожила. Яке велике серце треба мати, щоб так любити і об’єднати дітей. Навіть коли ми повертаємось з хабу додому, вона продовжує доробляти те, що почала на майстер-класах. І я тут можу просто відпочити від щоденних побутових справ».
Дар’я, адміністраторка хабу, організовує заняття та розвиток дітей
Дар’я забезпечує комунікацію з батьками, розробляє графіки роботи. З Дашею вона займалася розмальовками і вивчала кольори. Поступово чорні кольори в малюнках дівчинки змінилися на світлі і яскраві.
Заняття з Дашею на початку проводились лише по 3-5 хвилин – більше вона не витримувала, а тепер спокійно займається протягом 30 хвилин по 2-3 рази на день.
Важливим кроком для заспокоєння була розробка для Даші денного розпорядку, аби вона не була постійно в русі і в стані нервового навантаження – для того, щоб стабілізувати її емоційний стан, вплинути на тональність її спілкування з іншими дітьми. Наталія пояснила дорослим про поведінкові реакції Даші і як треба з нею займатися вдома.
Після проведення місяців індивідуальних та групових занять, психологиня Наталія дуже задоволена отриманим результатом: «Даша перестала боятися, тепер вона активно спілкується з дітьми, грається в колективні ігри, вона вже не просто бігає, вона відчуває себе частиною колективу. Тепер Даша сама інколи виконує роль наставниці для молодших дітей і допомагає організувати малечу для ігор. Вона може чітко висловити свої бажання і почуття. Навчилася спокійно реагувати, коли треба відірватися від ігри та перейти до занять».
Логопединя Анна вчить правильній звуковимові та мовленню
Валентина, кейс-менеджерка хабу, веде індивідуальний супровід родин
Всі відвідувачі хабу підтримують один одного: тут організували своєрідний «банк зайвого одягу», коли батьки можуть принести будь-які свої домашні дитячі речі та одяг, які їм вже не потрібні (бо діти ростуть), але іншим вони можуть ще знадобитись.
Авторка – Галина Бахматова.
