12 березня 2022 року у важких боях з ворогом поблизу населеного пункту Степова Долина на Херсонщині загинув старший лейтенант Віктор Кирган.
Понад рік Віктор вважався безвісти зниклим, а майже половину того часу його тіло та тіла його побратимів гнили в так званій сірій зоні. Тривалий час тіло захисника не могли забрати, а потім ідентифікувати, і ось через рік родина отримала результати ДНК. Той, у який не хотіли вірили, той, за який постійно дзвонили та муштрували всі можливі інстанції, але коли чули стабільне «поки немає результату, чекайте», окрім злості, відчували збочене полегшення і надію.
Ніхто з українських воїнів не заслуговує гнити в полі, без можливості бути нормально похованим
— Ніхто з нас не хотів вірити, що ті кістки з поля — це він і його побратими. Нам нестерпно від думки, що така людина, як він… офіцер і доброволець, заслужила на таку загибель. Ніхто з українських воїнів не заслуговує гнити в полі, без можливості бути хоча би нормально похованим, — розповіли близькі воїна.
Війна для старшого лейтенанта розпочалася задовго до широкомасштабного вторгнення рф в Україну. Він, як ніхто інший, знав і розумів високу ціну Незалежності, яку щодня платить Україна впродовж довгих 9 років… саме стільки Віктор був у війську… Спочатку як боєць добровольчого батальйону, а згодом як офіцер та командир. Віктор проходив службу спершу у 131-му окремому розвідувальному батальйоні, а пізніше в 11-му окремому мотопіхотному батальйоні «Київська Русь».
Після Революції Гідності він поїхав на схід добровольцем
— Я пам’ятаю, як у далекому 2014 році він поїхав на Майдан (Революцію Гідності) і повернувся в синцях, у закривавленій закіптюженій куртці. А телефоном же казав, що все добре, щоб ми не хвилювалися. Хоча ми хвилювалися й боялися все одно, — розповідає сестра загиблого Ніна.
Революція Гідності стала лише початком довгої історії стосунків між Віктором та збройною боротьбою за Україну, адже майже одразу після неї він поїхав на Схід добровольцем та воював у найгарячіших тоді бойових точках, зокрема в Іловайську.
— Тоді я вперше зрозуміла, що таке страх пропустити дзвінок. Кнопковий телефон став моїм постійним супутником скрізь. Пам’ятаю, він подзвонив з Іловайська та сказав, що залишився один відсоток заряду й щоб ми, головне, не хвилювалися. Тоді ми нервували до істерик, — згадує Ніна.
Після тяжких боїв у Іловайську у складі добровольчого батальйону, де Віктор вже неодноразово думав, що може попрощатися з життям, він вирішив, що хоче пов’язати свою долю з військовою службою та здобути офіцерське звання. Саме це бажання стало поштовхом для його вступу до Військового інституту імені Тараса Шевченка, де Віктор здобув військове звання «лейтенант» та бажаний фах.
— Він був дуже різносторонній. Усі спогади про нього наразі яскравими картинками виринають у пам’яті… Пам’ятаю, як Вітя вступав до Тульчинського ветеринарного технікуму, як готувався до вступних іспитів, як вперше шукав зупинку автобуса, як випадково потрапив на циганське весілля, як купив перший мотоцикл… Потім, як приїжджав на вихідні додому й не хотів брати із собою готових страв, бо, мовляв, сам усе зможе приготувати. Але, зрештою, все одно мусив брати — з поваги до моїх старань. Пам’ятаю, як переїхав до Києва. Як дзвонив і переповідав мені лекції з політології або філософії, — розповідає сестра загиблого воїна.
Ніна — старша сестра Віктора, розповіла, як навчала маленького братика говорити, як бавила його біля річки, як вчила його кататися на велосипеді та завжди відстоювати себе та власні інтереси.
— В дитинстві ми були ще тими ботаніками. Починали з моху, тюльпанів, нарцисів, півоній, а вже через рік він легко розрізняв ромашку польову, аптечну, садову й лісову, — зі сльозами на очах усміхається Ніна.
— Пам’ятаю, як він грався порожніми сірниковими коробками в часи, коли надовго відключали світло. Вони бували і поїздами, і будиночками, з них, виявляється, можна створити цілий світ. Пам’ятаю, як вчила його їздити на велосипеді, а в нього ніяк не виходило. Наступного ранку, на світанку, ще поки всі спали, він відкотив «неслухняного» велосипеда в сусіднє село Ясинову і за кілька годин навчився їздити сам. На ґрунтовій нерівній дорозі з вибоїнами і камінням. Ну от як можна було бути таким впертим, — дивується сестра Героя.
Саме ця впертість та загострене відчуття справедливості ніколи не давали Віктору десь промовчати чи під когось підлаштуватися. Саме за ці якості його дуже поважали та цінували військовослужбовці з його підрозділу.
Він постійно був на війні, навіть тоді, коли можна було приїхати додому
Починаючи з 2019 року, після випуску з Військового інституту імені Тараса Шевченка, Віктор постійно перебував у зоні бойових дій разом зі своїм підрозділом.
— Він постійно був у районі бойових дій на Донеччині, навіть тоді, коли можна було приїхати на ППД. Хоча я сама військова, але частенько злилася на Віктора через це. Я постійно дуже хотіла забрати його з війни й це було частою причиною наших сварок, але щоразу я все-таки купувала квиток на потяг і їхала до нього. Запам’яталася одна з таких поїздок. У Бахмут. Це був березень 2021 року. Тоді Вітя познайомив мене зі своїми побратимами, показав їхній побут, імпровізовану кухню та мінікімнату. Саме в цей час до його ротного теж приїхала дружина і вони влаштували нам ось таке «фронтове 8 березня». Тоді ще ні я, ні Бахмут не мали стільки ран на серці… Тоді нам здавалося, що це все рутина, Донбас сірий, а у нас стільки проблем, ну і звідки нам було знати, що ми щасливі? Зараз цього немає. Ні його, ні того Бахмута. Хоча я дуже сподіваюся на непохитність цієї фортеці.., — розповіла дружина Віктора, Світлана.
Віктор завжди розумів небезпеку з боку «сусіда», але до кінця не вірив, що все-таки розпочнеться широкомасштабна війна, тому тоді, коли на початку лютого його відкликали з відпустки та наказали приїхати на бойове злагодження, відчув роздратування, адже напередодні тільки повернувся з Донецької області.
22 лютого він подзвонив родині та сказав, що, напевно, все ж таки буде широкомасштабний наступ і щоб вони тримали напоготові речі та документи.
— Я тоді посміялася і сказала йому, що якщо він забув, то я теж служу і максимум куди мене пустять з речами — це на територію військової частини. Проте, скажу чесно, тоді не на жарт занервувала. На той час мене вже теж відкликали з відпустки, яку ми мали вперше за довгий час провести разом, і настрій був, м’яко кажучи, не позитивний, — розповіла дружина загиблого воїна.
Над головами кружляли російські літаки
24 лютого о 5-й ранку Світлана подзвонила чоловіку, але той не взяв слухавки. Віктор зателефонував лише наступного дня і сказав, що те, що бачить на власні очі, більше схоже на якусь сцену з фільмів і що, м’яко кажучи, життя його до такого не готувало. Старший лейтенант розповів про російські літаки, які літають прямо над головами, про те, що немає можливості поспати та банально зарядити телефон. Проте Віктор пообіцяв, що все неодмінно буде добре і що телефонуватиме за можливості.
— Останній раз ми переписувалися 11 березня 2022 року. Тоді він писав, що він та його підрозділ рано-вранці намагаються заходити в села, але постійно натикаються на російські дозори. Розповів про те, що деяким хлопцям вдалося дивом вийти з оточення. Сказав, що відмовився від роботи в штабі, бо не вистачає людей. Може пізніше, бо хто ж, як не він?
Я тоді побажала йому бути дуже обережним і писати за можливості. Це був останній раз, коли ми листувалися та чули одне одного. 12 березня він не вийшов на зв’язок, і саме ця дата записана в його свідоцтві про смерть… наскільки це точно, не знаю, — розповіла дружина загиблого.
Ще пізніше Світлана дізналася про те, наскільки героїчними були вчинки її чоловіка… Співслужбовці Віктора розповіли, як той витягнув на собі поранених побратимів поблизу Олешок, що на Херсонщині, тим самим врятувавши їм життя. На жаль, днями пізніше така допомога знадобилася і самому Віктору, проте поруч того, хто би зміг врятувати його життя, не виявилося. Вся група, яка того дня вийшла разом із ним на завдання, загинула.
«К сожалению, ваш муж умер»
На початку квітня 2022 року телефон Віктора «ожив» та почав писати рідним про його загибель. Хтось по той бік екрана назвав прізвище, ім’я та посаду чоловіка й надіслав коротке «К сожалению, ваш муж умер». Родина намагалася встановити, звідки йде сигнал телефона, шукала його по соціальних мережах та групах, пов’язаних із пошуком військовополонених, писала запити та штурмувала всі можливі організації.
Трохи згодом дружина Віктора дізналася про те, що в полі поблизу населеного пункту Степова Долина, що на Херсонщині, де, ймовірно, виконував завдання її чоловік, лежать чотири тіла, до яких неможливо поки підібратися.
Картала всіх і себе за те, що в закритій труні ховають якийсь пакет
— Лише на початку жовтня 2022 року ті тіла змогли евакуювати з того бісового поля… а ідентифікувати їх змогли взагалі за пів року — у квітні 2023 року. Коли ДНК дало збіг, мені подзвонили і сказали: «Прийміть наші співчуття. Ваш чоловік загинув. Є збіг по ДНК». Я була дуже зла на світ, систему та на себе, що довгий час нічого не могла зробити та була безсила перед обставинами. Картала всіх і себе за те, що в закритій труні ховають якийсь пакет із кістками та військову форму, берці. Окремо від нього… Може «там» знадобиться… Це було дуже важке поховання та прощання, — розповіла дружина загиблого воїна.
Віктора Киргана поховали 20 квітня на рідній Вінниччині.
Нині рідні та побратими працюють над тим, щоби зберегти пам’ять про Віктора Киргана та присвоїти йому посмертні нагороди та звання, адже за 9 років невпинної боротьби він, який віддав найдорожче за нас усіх — своє життя, на це заслуговує.
