На тимчасово непідконтрольних Україні територіях росіяни намагаються ввести в обіг рубль, змусити підприємства відкривати рахунки в російських банках та сплачувати податки окупантам. Йти на співпрацю готові не всі. Проте з кожним днем все більше бізнесів постають перед невтішним вибором: віддати майно окупантам чи погодитися на їхні вимоги, проте опинитися у переліку зрадників і потрапити під кримінальну відповідальність в Україні.
Бути чи не бути — дилема українських підприємців
“Був коронавірус, тепер окупація, війна. І навіть якщо буде атомна війна — АЗС, продуктові, аптеки та магазини медичної техніки мають працювати. Бо люди приходять у медтехніку не оновити гардероб, а тому що, щось болить”, — каже Олексій Давиденко, власник мережі магазинів медичного обладнання.
“Окупанти розікрали нашу філію. Вивезли 20 тонн фірмових мастил. Порізали на металолом столярну систему”.
До його магазинів звертаються по перев’язочні матеріали, ходунки, інсулінові шприци. Медтехніка — це критична інфраструктура, яка повинна працювати й в умовах окупації, каже підприємець. “Є багато людей, прикутих до ліжка, яких лишили родичі. І коли виїжджали, закуповували або стул-туалети, або сечоприймачі, або на два місяці наперед запас підгузків. Щоб вивезти людей віком за 70, також часто потрібні інвалідні візки. До нас зверталися і родичі, і волонтери. Тому наші магазини не зачинялися навіть на день”, — каже Давиденко.
Але в цих магазинах скоро не буде що продавати, говорить підприємець. Росіяни закрили гуманітарні коридори, тож постачати товар на окуповані території неможливо. Уже зараз на полицях не знайти товари для інсулінозалежних людей, для догляду за паралізованими, калоприймачі й інвалідні візки. За підрахунками підприємця, залишків лишилося на два місяці. Якщо до вересня населені пункти не деокупують, магазини доведеться зачинити.
Власники мережі магазинів Fozzy Group вирішили не працювати на тимчасово окупованих територіях. Зокрема, у Херсоні, Мелітополі, Бердянську, Маріуполі та інших окупованих містах призупинили роботу 18 супермаркетів “Сільпо”, кажуть у прес-службі мережі: “У перші тижні війни була порушена робота складів та виробництв, працівники переїхали у більш безпечні місця. Це вплинуло на робочі процеси та кількість персоналу. Деякі з цих торговельних об’єктів знищені, деякі розграбовані, і ми не маємо до них доступу”.
Тож, кажуть у компанії, вирішили відновити роботу супермаркетів, коли ЗСУ відтіснять росіян. Так, наприклад, на півночі України вже вдалося відкрити понад 100 магазинів, на Київщині — виробництво у Ворзелі, та ще відремонтувати магазини у Бучі й Харкові, які постраждали від обстрілів.
***
Неможливо наразі продавати на окупованих територіях запчастини й техніку для українських аграріїв, розповідає комерційний директор дилера аграрної техніки Олег Лисенко. Гірше того, обслужити наявні машини теж важко, адже потрібно залучати ІТ-фахівців, бо техніка цифрова.
Філія, якою керував Лисенко, забезпечувала тракторами, комбайнами, сівалками й знаряддям для обробки ґрунту Донецьку, Запорізьку й Херсонську області. Більшість цього бізнесу тепер в окупації. “Окупанти розікрали нашу філію. Вивезли 20 тонн фірмових мастил. Порізали на металолом столярну систему. Там було 27 одиниць техніки — нема нічого”, — каже чоловік.
Частину вкраденої техніки вдалося відстежити завдяки GPS-навігаторам. Трактори й комбайни виявили під російським Грозним, на агрофірмі, пов’язаній з главою Чечні Рамзаном Кадировим. Так звані “кадирівці” вивезли сільськогосподарської техніки на 1,5 мільйона євро. Але скористатися нею їм не вдалося: українці дистанційно заблокували обладнання.
***
“Коли мова йде про десятиліття твоєї праці, про мільйонні вкладення і непогашені кредити, про доходи працівників і їхні сім’ї, то лишаєшся працювати, допоки тобі дозволяють окупанти”, — каже власник аграрної компанії Олександр (ім’я змінене з метою безпеки).
На окупованих нині територіях Запорізької області чоловік утримував фруктові сади, вирощував овочі, зерно й соняхи. Частину продукції продавали в регіоні, частину експортували до країн-ЄС. Олександр розповідає: у перші два місяці псевдо-влада дозволяла аграріям проходити посівну, але про умови збору врожаю говорити з підприємцями відмовлялася.
“Коли закінчуються заощадження, мусиш шукати спосіб вижити, бо інакше можна вмерти голодною смертю”.
Уже у травні окупанти й колаборанти почали мародерити. Відібрали зерно і соняхи зі складів. Заборонили продавати на підконтрольні Україні території чи за кордон вирощені фрукти, ягоди й овочі. А ту продукцію, яку місцеві спекулянти вивозять до Криму та до РФ, викуповують в українських фермерів за безцінь.
“Товар забирали за 30-50% від ринкової вартості. Далі стало ще гірше: продукцію забирають під обіцянку розрахуватися, коли росіяни це все реалізують у себе, — каже Олександр. — Якщо не згоден, викидай вирощене на смітник”.
Через певний час колаборанти почали “трусити” українських підприємців, розповідає бізнесмен. Їм знадобилися гроші на пенсії та матеріальну допомогу найбільш вразливим прошаркам населення. Тим, хто не погоджувався платити данину, погрожували забрати підприємство.
Так сталося з Олександром. Через погрози він вимушено передав майно окупантам і виїхав на північ України. Тих, хто залишився працювати в окупації, він не засуджує. “Я вважаю, що допоки тебе не змушують перереєструвати бізнес і платити ворогу данину, треба продовжувати працювати”, — каже Олександр.
Аграрій пояснює: коли йдеться про великий бізнес, зареєстрований на підконтрольних Україні територіях, то втриматися на плаву легше. А от локальному бізнесу, виробництво якого зосереджене в окупації й можливості перевезти його немає, пережити простій важче. “От який вибір у ФОПів, що лишилися жити в окупації і не мають фінансової підтримки від держави? — каже підприємець. — Коли закінчуються заощадження, мусиш шукати спосіб вижити, бо інакше можна вмерти голодною смертю і не дочекатися на деокупацію”.
***
Власник магазинів медтехніки Олексій Давиденко запевняє, що попри соціальну відповідальність, закриє магазин в Херсоні, як тільки окупанти будуть вимагати перереєструватися чи торгувати за рублі: “Ми не будемо гратися в “хеенер” і всю цю колаборантську історію, а працівникам запропонуємо перевестися в інші міста. Але, боюсь, товари в нас закінчаться до того, як вони введуть рублі”.
З окупованої Херсонщини виїхало близько половини мешканців, бізнес фактично зупинений, трішки краще себе почуває лише сфера обслуговування, розповідає Юрій Соболевський, перший заступник голови Херсонської ОДА. На звільнені робочі місця, навіть на керівні посади захоплених підприємств окупанти беруть людей без досвіду. “Вони набирають з комунальників — і от ті вже стають директорами. Це тому, що люди, які вміють керувати, не хочуть мати справу з орками”, — каже Соболевський.
Подібне відбувається і в Запорізькій області. До прикладу, в Мелітополі, за інформацією Михайла Семікіна — заступника міського голови, — невелика кількість людей перейшла на бік окупантів. За виключенням одного підприємства, ніхто не співпрацює з окупаційною владою. “Запорізька область не має статусу окупованих територій. Там працюють українські закони і люди шукають способи їх дотримуватися, — каже чиновник. — Якщо ця територія отримає якийсь інший юридичний статус, тоді можемо говорити про якісь особливі умови роботи для тих, хто залишився на цій території”.
А от на Луганщині та Донеччині бізнесменів викликають на “співбесіди” до так званих “міністерств торгівлі” ОРДЛО, де наполягають на відкритті ФОПів та юросіб у тимчасово окупованих Донецьку та Луганську. Підприємці йдуть на цей крок, щоб уникнути штрафів, конфіскації товарів та націоналізації виробництв — цим погрожують колаборанти. Про це повідомляють в Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України. Усі ці бізнесмени ризикують опинитися в українських в’язницях після деокупації.
Закон про тимчасово окуповані території
Ще у 2014 році парламент ухвалив закон про тимчасово окуповані території — якщо бізнес починає сплачувати податки країні-агресору, це кваліфікується як кримінальне правопорушення, а бізнесмен стає колаборантом.
Після початку повномасштабної війни парламент доповнив Кримінальний кодекс статтею 111-1 — “Колабораційна діяльність”, віднісши до злочинів будь-яку господарську діяльність у взаємодії з державою-агресором і незаконними органами влади. Кримінальна відповідальність за це — від 3 до 5 років з конфіскацією майна.
Тож за можливості бізнесу, що продовжує працювати в окупації варто продовжувати платити податки в Україні. Щоб полегшити життя підприємцям, навесні 2022 року податкове законодавство навіть дещо лібералізували. Міністерство фінансів України пояснило: якщо сплачувати податки та подавати звітність зараз немає можливості, це можна буде зробити потім. На це буде або 60 днів після відновлення таких можливостей (наприклад, місто деокупують), або шість місяців після скасування воєнного стану.
Якщо через бої або окупацію бухгалтерські документи втрачені, бізнесмен має подати до податкової служби заяву у довільній формі. Це надасть підприємству імунітет на податкові перевірки. А достовірність показників фінансової звітності вже має доводити фіскальна служба.
“Ми, зі свого боку, надали можливість бізнесу на окупованих територіях, змінити адресу реєстрації та перереєстровувати майно на неокуповані території. І поширили цей інструмент на реєстраторів міськвиконкомів та нотаріусів”, — каже міністр юстиції Денис Малюська.
Якщо власник підприємства не може виїхати з окупації, перереєструвати його може уповноважений представник. Знову ж таки, каже міністр, нотаріальну діяльність на окупованих територіях не забороняли, і там є нотаріуси, які працюють.
Що робити бізнесу
Але поки що це вся допомога від держави. Рекомендації, як діяти бізнесу, мало б розробити Міністерство з тимчасово окупованих територій. Але наразі чіткого механізму немає. Позиція міністерки Ірини Верещук зводиться до закликів “виїжджати” з окупованих територій.
“Але ключове — це зміст Кримінального кодексу. Ми його аналізували, і у нас є велике відчуття, що наразі будь-яка співпраця з органами держави-окупанта тягне за собою можливість притягнення до кримінальної відповідальності бізнеса, — каже Малюська. — Відповідно, на часі зміни в КП, які б чітко вказали, що не можна, а що можна, і декриміналізували це”.
“Я не думаю, що соціальна відповідальність бізнесу може бути виправданням для будь-якої економічної діяльності. Звідти справді потрібно йти”.
У Верховній Раді нібито є розуміння, що є межа між патріотом, який у важкі часи не покинув свій населений пункт і працівників, та колаборантом, що радіє новому розподіленню ресурсів. За інформацією міністра юстиції, наразі обговорюється законопроєкт, який би міг встановити мінімально можливий не караний рівень співробітництва з окупантами.
Але наразі цей компроміс не визначений і політичного рішення немає. Як немає у парламенті чіткого розуміння механізму, як безпечно продовжувати господарську діяльність. Голова податкового комітету Данило Гетманцев обговорення відповідних змін до Кримінального кодексу підтвердив, але пояснити деталі відмовляється.
Тим більше, лібералізація господарської діяльності у співпраці з державою-агресором може бути не підтримана більшістю, навіть у податковому комітеті. “Ми не маємо морального права дозволяти українським підприємствам працювати на окупованих територіях, сплачуючи податки в російську казну, і одночасно вимагати від іноземного бізнесу закриватися в Росії, щоб не фінансувати війну”, — каже нардеп від “Слуги народу”, член податкового парламентського комітету Мар’ян Заблодський.
Народний депутат не вірить, що українському бізнесу вдасться вести економічну діяльність на окупованих територіях і зовсім не платити данину в окупаційну адміністрацію. Саме з цих міркувань виходила влада, каже Заблодський, коли у 2014 році максимально блокувала роботу бізнесу в окупованих Криму та частинах Донецької і Луганської областей, відправлючи під санкції бізнесменів.
“Я не думаю, що соціальна відповідальність бізнесу може бути виправданням для будь-якої економічної діяльності. Звідти справді потрібно йти. Бо, на жаль, простим постачанням продуктів харчування і ліками нашим громадянам, для бізнесу ця історія не закінчиться”, — переконаний нардеп.
В українців, які лишаються в окупації, є надія, що ще до осені їхні населені пункти звільнять, каже заступник міського голови Мелітополя Михайло Семікін. Відтак ніхто не хоче полишати домівки і дарувати окупантам майно, яке вони вивезуть з України. А отже, мешканці змушені пристосовуватись до умов, у які вимушено потрапили.
Тому, на думку Семікіна, центральній владі треба визначитись із критеріями: що є співпрацею з колаборантами та який механізм дій для бізнесу. І надати вказівки завчасно, а не постфактум. “Є люди, які вимушені для того, щоб вижити, робити якісь кроки, — каже Семікін. — Коли ми кажемо про відповідальність, то світ не ділиться на чорне і біле. І, якщо є якась форма співробітництва, то це ще не означає, що треба одразу давати статус колаборанта”.
Колаборціонізм чи кооперування
У міжнародній практиці відомі випадки, коли співпрацю з окупантами вдавалося визнати вимушеною, і не нести кримінальну відповідальність. Так, у 2010 році Європейський суд з прав людини став на бік громадян Кіпру, що опинилися в окупації Туреччини. ЄСПЛ наголосив, що держави мають зважати, що “час на окупованих територіях не завмирає, а тому ні юридичний, ні економічний вакуум неможливі”.
Люди на окупованих територіях не можуть відкласти на невизначений час народження дітей, обходитися без їжі чи медичної допомоги. Життя в окупації вимагає самоорганізації, щоб не потерпати від пожеж, епідемій, безграмотності і т.п. І потрібен зважений підхід, який брав би до уваги звичайні щоденні потреби.
Громадянам, у тому числі й бізнесменам, як показала справа кіпріотів, варто збирати докази власної невинуватості. Документи, фото та відеозаписи, а також свідків, які підтвердять, що окупаційна адміністрація тиснула або погрожувала близьким.
В українському законодавстві немає чіткого визначення, кого вважати колаборантом, і що таке “колабораціонізм”. Тоді як у міжнародному часто навіть розрізняють поняття “колабораціонізму” та “кооперування”. У першому випадку йдеться саме про добровільну чи навіть ідеологічно вмотивовану співпрацю громадян з окупантами. Тоді як “кооперування” — це саме вимушений колабораціонізм, заснований на необхідності виживання.
Венеціанська Комісія наголошує, що для збереження основоположних прав громадян важливо оперувати точними визначеннями, а колаборціонізм, зокрема, має відповідати одразу усім з таких ознак: має бути свідомим, таємним, організованим та тривалим, і ґрунтуватися на письмовій згоді людини, яка погоджується на колабораціонізм. Колаборант має діяти, як таємний інформатор, або таємно через посередника. Його діяльність має включати оперативний збір інформації, яка використовується окупантами. Колабораціонізм передбачає обмеження прав і свобод громадян, і отримання матеріальної вигоди від співпраці.
Також експерти Венеціанської комісії наголошують, що відданість держслужбовців є невід’ємною умовою працевлаштування в державних органах, але така вимога не є обов’язковою в приватних компаніях. “Оскільки приватний сектор не є хранителем суверенної влади, якою наділена держава”, — пояснює дорадчий європейський орган. Відтак, тих, кого визнали колаборантами не можна обмежувати у працевлаштуванні у приватному секторі у майбутньому.
