Вони мали відзначити першу річницю весілля у серпні 2022 року вже утрьох – Катерина, її чоловік Влад та довгоочікуваний первісток. Нині Катя лишилась сама, з дитинкою під серцем. Встигла на собі пізнати, що таке життя в окупації. Дівчина вірить у перемогу і в те, що її малюк народиться у вільній та мирній Україні, за яку віддав життя її чоловік. Свою історію Катерина розповіла кореспондентам Суспільного.
Владислав народився у м.Хмільник Вінницької області. Любив спорт і займався ним усе життя. Після закінчення школи вступив до військового ліцею.
“Він завжди говорив,що мав вибір,отримати цивільну спеціальність, або обрати шлях військового.Тоді він вирішив,що має присвятити себе чомусь більшому, ніж звичайна чоловіча робота. У військовий ліцей вступив без вагань”, – так пригадує Катерина розмови з чоловіком.
Після закінчення ліцею Влад вступив до військової академії, а після цього підписав контракт і став служити у 59-тій окремій мотопіхотній бригаді. Вже за кілька місяців Влад поїхав на ротацію у зону ООС. На війні вони і познайомились, продовжує Катерина:
“Так розпорядилась доля. Це було дуже романтично. Влад служив разом з моїм татом. Одного разу, коли я дзвонила тату по відеозв’язку він мене раптово побачив. Згодом знайшов мене у соцмережах та написав. Він розповідав, що закохався “з першого погляду”, але кілька тижнів не міг наважитись, щоб написати. Так ми і познайомились, далі почали зідзвонюватись, спілкувались дуже багато. Коли у нього була можливість, говорили годинами. Непомітно могли всю ніч проговорити. Коли вперше побачились, Влад без вагань освідчився мені. А вже за пів року ми побрались офіційно. Це було у серпні 2021 року.
Влад служив командиром 2 механізованого взводу механізованої частини. Практично весь час був на службі, пригадує дружина.
“Чоловік був на службі. Він завжди був на службі. Приїздив лише на свята та у відпустку. Завжди намагався вирватись до мене. Хоча б проїздом, хоча б на один день. Ми дуже цінували той час, коли були разом.
Влад постійно займався спортом. Це було його захоплення, розповідає Катерина.
“Чоловік мій був дуже спортивний. Ще з дитинства у школі довго займався футболом. Та й потім кожну вільну хвилинку присвячував спорту. Йшов на турніки, робив сам вправи, різні трюки навіть. Постійно тримав фізичну форму. Коли навчався в академії займався боксом. Навіть отримав звання кандидата у майстри спорту з боксу.
У побуті Влад був дуже простий, розповідає дружина.
“Особливих забаганок не мав, і в їжі також. Догодити йому було легко, головне, щоб у страві була картопля, у будь-якому вигляді. Тому коли приїжджав у відпустку додому чи до батьків завжди ми йому готували картоплю з м’ясом у духовці.
Воостаннє Влад був дома у січні. Катерина добре пам’ятає ті дні. Тоді вони вже були у трьох .Чекали на свого первістка. І багато мріяли, особливо Влад. Мріяли, що Влад переведеться в іншу частину. Мріяли, що він буде ближче до родини. Він завжди казав: “Хочу приходити додому, щоб мене чекала кохана дружина та дітки”, – згадує Катерина.
Мрії не справдились… Лейтенант Владислав Українець загинув 24 лютого у перший день повномасштабної війни під час прориву Антонівського мосту. Загинув прикриваючи відхід своїх під час наступу ворога.
“Я ніколи не забуду той день, 24 лютого. Пам’ятаю все до дрібниць, ніби це було вчора. Востаннє я говорила з чоловіком зранку того дня. А десь біля 15-ої він написав останнє смс-повідомлення: “Я є, працюємо”. І після цього більше нічого… Спочатку була надія, я дуже вірила в те, що чоловік живий. Ми шукали його скрізь, і не могли знайти ні в моргах, ні в лікарнях. Та, на жаль, найгірше справдилось…Влад загинув”, – говорить дружина.
