Артем Широбоков — росіянин, який воює на боці України з 2014 року. У березні 2022-го він опинився в облозі під час боїв за Бучу та його оголосили загиблим. Насправді Широбокову вдалося вижити — в інтерв’ю НВ він розповідає про те, що бачив, вибираючись з облоги через Ірпінь та Бучу.
4 березня 2022 року на Фейсбук-сторінці Іноземні добровольці в Україні з’явився пост про загибель Артема Широбокова — росіянина, який воював на боці України ще з 2014 року. У 2015 році він був героєм матеріалу НВ. Повідомлялося, що Широбоков, відомий також за позивним Єсенін, загинув у боях за Бучу, яка на той момент була однією з найгарячіших точок у Київській області.
Пізніше стало відомо, що Широбоков вижив: кілька днів він вибирався із заблокованого окупантами міста. Незабаром написав пост у себе на сторінці, де докладно розповів, яким чином вибирався з Бучі і що саме з ним відбувалося в ті дні.
Репортер НВ Саша Горчинська поговорила з Артемом Широбоковим про те, як йому вдалося вижити, і що він бачив, перебуваючи в Бучі під час активних бойових дій. Нижче розповідь Артема Широбокова.
«24 лютого 2022 року ми з моєю дівчиною прокинулися від вибухів. Речі у нас було зібрано. Ми стежили за новинами та були готові. Моя дівчина мала виїхати на Західну Україну, але пізніше передумала і залишилася волонтеркою в Києві. Я відразу зателефонував старим друзям, що служили в Азові, і приєднався до їх складу.
Наша група, у складі тоді ТрО, прийняла бій у Ворзелі — завдання було не допустити просування техніки у бік Києва. Цим ми й зайнялися. Спалили кілька «коробочок», кришили все, що вивалювалося з тентованих Уралів.
Під час бою противник почав тиснути на нас великою кількістю техніки, по наших позиціях працював танк. Через повну руйнацію укриття я і ще кілька осіб відійшли вглиб. Повідомити командира про наше знаходження не було взагалі жодної можливості, зв’язок орки кладуть наглухо.
По дорозі через Бучу ми вирішили заночувати у підвалі житлового будинку, щоб уранці потрапити до Ірпеня. На той момент вже були переодягнуті у «цивільне». Коли прокинулися, на подвір’ї цього будинку і на околицях вже була купа техніки та піхота. Потім ще добу ми намагалися вибратися хоча б із самого двору. Російські військові ходили під’їздами, а деякі з них, переодягнені в цивільний одяг, спускалися в підвали. На кожному розі стояла заведена техніка.
Ми вирішили, що я піду і спробую почати розмову з військовими. До цього моменту ми були дуже вимотані і морально, і фізично, тому іншого шляху не бачили. Йти безперервно не було варіантом, по цивільних вони стріляли, на вулицях я бачив багато трупів місцевих жителів.
В одного орка я запитав, чи можна пройти на Ірпінь, у відповідь на це послали нас до мосту. Ми зібрали групу місцевих з підвалу та рушили у бік Ірпеня. На шляху нас зупинила інша група військових — візуально вони відрізнялися від регулярних російських військ. Жінок та дітей послали йти далі, дорогою, всипаною трупами цивільних. Куди саме «далі», не було зрозуміло, оскільки евакуації в ті дні не було. Усіх чоловіків оглядали: перевіряли взуття, татуювання, руки. Проте перевіряли неуважно, інакше на цьому мій шлях закінчився б.
Під час такої перевірки чоловік похилого віку з нашої групи пішов до будинку, сказавши, що там у нього — лежача мати. Командир орків одразу вистрілив йому в ногу, влучив у артерію. Ми намагалися затягнути рану ременем із джинсів, але належного ефекту це не дало, чоловік просто «витік».
Далі нам сказали, щоб усі йшли до так званого «центру комплектації» — туди вони приводили всіх чоловіків, відловлених на вулиці. Вже коли ми дійшли до цього центру, російські військові відкрили вогонь — ми пішли врозтіч у різні боки, ділянками приватних будинків. Через паркани пробралися на інший бік Бучі, де перейшли річку на Ірпінь. Це все вже було без присутності цивільних осіб.
По дорозі, коли я звертався до місцевих жителів, щоб спитати дорогу або поговорити з ними, використовував російську мову. Це сприймалося негативно. Я пояснював їм, що мешкаю в Україні з 2014 року, але народився в Росії. Коли вони розпитували мене, детально розповідав їм про свій житловий район у Києві — де якась вулиця знаходиться, і так далі. Ми не говорили нікому, що насправді є військовими, щоби не лякати людей.
Якось в Ірпені ми застали мирних жителів, які ховали загиблих — матір із дитиною. Почувши російську мову, вони почали хапати мене за одяг, були дуже агресивно налаштовані. Ось їм уже довелося розповісти, хто ми й звідки, і тоді вони заспокоїлися.
Спочатку, коли українська армія тільки-но почала брати в полон перших російських військових, багато хто з них на камеру розповідав, що, мовляв, були не в курсі про плани відправити їх на війну проти України — думали, що їдуть «на навчання». Насправді ж весь склад російських військ в курсі, де вони і що роблять. Війна в Україні триває вже місяць, тож ця «відмовка строковика» вже не працює.
У розмові з російськими військовими відчуваються ненависть та гидливість до місцевого населення. Це, наприклад, «жарти» про те, що підвал, у якому ховаються люди, потрібно «зачистити» гранатою. Це слова начебто «хохол» та «укроп» на адресу українців. Вони тут, щоби знищити українців як націю. Поставлено таке завдання зараз, або не поставлене, але саме цим вони зараз займаються.
Російські військові займаються мародерством — вони мародерять за повною програмою. Будинки місцевих жителів зайняті російськими військами, які пробираються туди у пошуках ночівлі та їжі. Мирне населення вони зганяють у підвали. Доступи до магазинів із продуктами мають лише самі орки — вони там і годуються. Я бачив кілька трупів біля входу до супермаркету — ці люди намагалися поповнити запаси їжі, але були вбиті.
Місцевим жителям відрізали зв’язок, світло, газ та воду, доступ до продовольства, заборонили пересування. Все це призвело до того, що на вулицях лежать десятки тіл — це мирне населення, ті, хто намагався пересуватися своєю вулицею. Люди мерзнуть у холодних підвалах, там у них закінчується вода та їжа, а зв’язку із родичами немає. Неможливо навіть навідатися до близьких по сусідству — наприклад, сім’я не має змоги відвідати хвору бабусю, яка мешкає через два будинки.
Щоразу, коли я бачу в інтернеті опитування, які проводять на вулицях російських міст про «корисність» санкцій, щоразу, коли спостерігаю, як на місцевих мітингах натовп людей розбігається від одного «ппсника», щоразу, коли слухаю черговий «висер» Дудя на тему «я цю владу не вибирав, я в будиночку», я остаточно переконуюсь, що вони хворі. Це непотрібні тулуби, які голосують за єдину росію.
Надалі, на мою думку, для росії більш імовірним є сценарій внутрішнього перевороту. Думаю, що цей конфлікт намагатимуться затягнути — з огляду на те, що росія сподівалася на швидкий результат. Я лише сподіваюся, що російський сценарій, до цього відпрацьований на всьому «постсовку», цього разу вже не спрацює — його вже розбивають Збройні Сили України.
При першому контакті орки «розсипаються», тікають. Вони беруть лише величезною кількістю техніки, але й нею працюють «в лоб». А як тільки «запахло смаженим», відразу ж її кидають.
Російська піхота — не мотивована, а вмирати за уявний «русский мир» ніхто не хоче. Такі люди завжди програють тим, хто б’ється за свою країну, свою націю і свободу».
Про це повідомляє інформаційне видання «Український Південь» з посиланням на незалежний медіахолдинг «НВ».
