У Херсоні пішов з життя ветеран Другої світової війни, відомий науковець Павло Параскевич.
«Щойно дізналася сумну новину. Не стало Павла Кіндратовича Параскевича. Не людина, а глиба! Кандидат філологічних наук, ветеран, почесний громадянин Херсона, довгожитель… Так гірко, що й у вічність відійшов у час відібраного миру… Його так відвойовував на фронтах Другої світової… Вічного спокою і світлий спомин Вам, наша легендо! Дякуємо за все!
Той випадок, коли встигла зробити інтерв’ю. Було це кілька місяців тому, до ювілею Павла Кіндратовича. Скопіювала з комп’ютера, бо сайт “Нового дня” грохнутий, і статті все ще не відкриваються. Читайте тут.
Любити людей – секрет херсонського довгожителя Павла Параскевича
(матеріал для газети “Новий день”, липень 2021).
Кандидат філологічних наук, почесний громадянин Херсона Павло Параскевич днями відзначив 100-річний ювілей. У те, що перетнув віковий рубікон, він і сам не вірить. Але ж за плечима скільки всього, зробленого для науки, української літератури, Херсонщини, що таки доводиться з цією цифрою миритися. «Новий день» побував у гостях у Павла Кіндратовича. Тож ділимося враженнями від спілкування і думками довгожителя.
…Невеличка квартирка в типовій п’ятиповерхівці у херсонському районі ХБК. За скромним убранством ніяк не скажеш, що тут живе людина-легенда. Утім, для представників його покоління це властиво. Безсрібник, який життя присвятив розвитку української літератури. Він із тих науковців, яким у голові не житло обставити сучасними меблями, а видати нову книжку. Павла Кіндратовича Параскевича я вперше побачила років 25 тому, коли ще була студенткою. Він викладав українську літературу у Херсонському державному університеті. Параскевич відрізнявся від всіх викладачів, і не тільки віком, вже тоді дуже поважним. Ця людина зіткана із мудрості, яку можна розбирати на цитати. На недолугу відповідь якогось студента Павло Кіндратович діставав щось із творчості Гончара чи то Рильського. Ми були заворожені його неспішною манерою говорити… Давно вже я не студентка, а Павло Кіндратович не викладає десь із 2000-х. Вік бере своє. Але ж він не зміг забрати його ясного розуму.
Спілкуємося – та ж бездоганна українська, ті ж цитати класиків і вдумливий, його фірмовий погляд, кудись у далечінь. Розмову починаю з неоригінального – от що Вам думається сьогодні, коли така цифра за спиною? Чи усвідомлюється, що 100?
-Ну як Вам сказати, звісно, трішки боюся. Бо дуже вже багато років. Хоча і планував прожити так довго, завдання собі ставив. А я ж такий, якщо вже за щось вчепився, намагаюся це засвоїти, – розповідає Павло Кіндратович.
Він народився на далекій Хмельниччині – село Лапківці, Чорноострівський район. Звичайна селянська родина. Бог дав чотирьох дітей, та вижили двоє, син і донька. Чи були в роду довгожителі? Із посмішкою він пригадує прадіда Лаврентія. Його всі називали Вавриком.
Пращур дуже любив життя і, певно, знав мав якийсь супер-генетичний код, який і передав правнуку. А Павло після школи подався вчитися… у технікум цукрової промисловості. І як так, буряки – замість літературних шедеврів? Та просто пішов за компанію з двоюрідним братом, той до ПТУ не вступив, а от Павла прийняли. Після навчання були служба в армії і – фронти Другої Світової. Воював на 1-му Українському фронті.
У складі зенітного артилерійського полку визволяв Західну Україну, Польщу, Словаччину, Чехію. Ордени Великої Вітчизняної війни, «За мужність», медалі «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною»… Заради фото прошу одягнути піджак, хоч у кімнаті й дуже спекотно. Він розуміє – так потрібно читачам, і просовує руку в рукав…
Фронтовий період у своєму житті навіки закарбував у науковій праці. Кандидатська дисертація “Героїка Великої Вітчизняної війни в українському романі 60-х рр” – його данина пам’яті бойовим товаришам-письменникам.
Після війни, під час якої встигнув закінчити артилерійське училище, Павло мріє про кар’єру військового. Та не склалося. Кандидата на службу бракує сувора медкомісія. Говорять – слабеньке серце, ваду знайшли.
В житті не буває нічого випадкового, і, певно, не в проблемах із «мотором» річ: та прискіпливість ескулапів була для того, щоб Павло обрав істинно свою стезю, присвятивши життя українській літературі. У 1946-му він вступає до Ужгородського державного університету на філологічний факультет (українське відділення), який закінчує з відзнакою.
Після – вчителює на рідній Хмельниччині та Закарпатті, а паралельно навчається в аспірантурі Інституту літератури імені Т. Шевченка. Рік 1968-й – направлення до Херсонського педагогічного інституту. Так Павло Параскевич стає викладачем української літератури.
-Так-так, я був дещо ліберальним викладачем. Інколи студенти приходили на екзамени зі шпаргалками. Якось одного такого помітив, бачу – тримає під партою. Думаю, ну нехай вже проходить, бо, знаєте, і шпаргалка допомагає. Ну він навчався добре. Потім викладачем став, – пригадує Павло Кіндратович.
Не чіплявся надміру до студентів, бо не хотів витрачати сили на зайве. Його енергія і час служили науці. Павло Параскевич прискіпливо досліджував життя класиків новітньої української літератури, багатьох з яких знав особисто, так би мовити, з натури списуючи їхні портрети.
-Пам’ятаю лекції Павла Кіндратовича. Таким, знаєте, ненав’язливим, притишеним голосом він читав. І чим тихіше голос, тим краще це сприймалося. Тому що розповідав він про Андрія Малишка, Володимира Сосюру, Павла Загребельного і само-собою – Олеся Гончара, те, чого не прочитаєш у підручниках.
Там все заакадемізовано і з часом втрачає актуальність, а тут – живе слово викладача. І коли слухаєш такі лекції, розумієш українську літературу зсередини, її проблематику, – розповідає учень і послідовник Павла Параскевича – кандидат філологічних наук, поет, літературознавець, голова обласної організації НСПУ Василь Загороднюк.
Павло Кіндратович слухає свого учня і його обличчя знову розпливається у посмішці: «А розкажи більше про Гончара, як від кірки до кірки я перебрав своїх улюблених «Прапороносців». І книжку Гончарові присвятив. Я ж особисто його знав». З Олесем Терентійовичем, який любив бувати в Таврійській стороні і про неї писав, вони зустрічалися часто. «Олесь Гончар і Херсонщина» – книжка Павла Параскевича. У ній унікальні матеріали, не передруковані звідкись, зібрані особисто, зокрема, в архівах.
Про наукові та педагогічні досягнення Павла Кіндратовича Параскевича говорити-не переговорити. 11 років очолював кафедру української літератури ХДУ, став її доцентом. Був керівником науково-методичного семінару “Актуальні проблеми літературознавства” та наукової ініціативної теми “Художня своєрідність українського роману останніх років”.
Очолював науковий літературний гурток старших курсів. Крім праці про Олеся Гончара, опублікував посібники “М.М. Коцюбинський. Життя і творчість в портретах, ілюстраціях, фотографіях, документах”, “Микола Чернявський. Життєвий творчий шлях”, “Сторінки літературної Херсонщини” (2 випуски) та понад 180 літературних публікацій. І це тільки короткі штрихи до портрету літературознавця.
-Який секрет довголіття передасте нашим читачам?, – запитую в кінці зустрічі, розуміючи, що могла вже втомити співрозмовника довгим спілкуванням.
-А який секрет? Та ж любити людей. Всі ми недосконалі, так от іноді просто треба не побачити недоліки, не так, що а от він помилився, і все. Треба бути добролюбом, – говорить Павло Кіндратович.
І додати щось тут дуже важко. Від цієї зустрічі досі під враженням. Говорять, вік прожити – не поле перейти. Але проживають його по-різному. Павло Параскевич всім нам показує приклад – якою має бути дорога», – написала на своїй сторінці у Фейсбук відома журналістка Марина Савченко.
