Відомий український письменник Сергій Жадан, корінний харків’янин розповів про життя міста в умовах війни:
-Зранку в Харкові справжня весна. Дивишся в небо – очі сльозяться від сонячного світла. Потім починає бабахати, автоматично пригинаєшся, зауважуєш мокрий сніг, важкий липкий чорнозем, сірий асфальт. В місті працюють комунальники, розбирають завали, чистять сніг. Помітно, як багато в місті волонтерів, вирізняєш їх за бусами й фурами. Під весняним сонцем харків’яни прогулюються, не кваплячись, підставляючи сонцю лиця. Якісь парочки, молоді люди, що переходять із району в район пішки, тролейбусними маршрутами. Але вся ця лінивість і розмірність раптом щезає, щойно зауважуєш бабуську, що згорблено бреде до дому, притискаючи до грудей свіжий батон. Разом із тим, поруч, кудись у напрямку Олексіївки, пролітають ну дуже дорогі тачки. За ними прокочуються машини з військовими.
Ще дивне відчуття – біля дому зупиняється маленький легковик, якийсь відверто хіпстерськмй, звідти несподівано виходить боєць із автоматом. Тримає в руках пакет із теплими речами. З під’їзду виходить дівчина, вони якийсь час говорять, він віддає їй пакет, на мить затримується на сонці, гріється, сідає в свій хіпстерськмй автомобіль, рушає на фронт.
В 4 й лікарні лікар приймає ліки. Що там робиться? – питає. Зрозуміло, що не встигає слідкувати за новинами – багато роботи. Розповідаємо йому, що бачили, домовляємось днями ще привезти допомогу.
По обіді на вулицях лишається не так багато людей. Зі стріх крапле вода. Сонце поступово викочується за місто. Тіні довшають. Наближається вечір. Стає тривожніше. Над містом далі майорить наш прапор.
