Цьогоріч минуло вже п’ять років з моменту жорстоких розстрілів Євромайдану, однак ті трагічні події неможливо забути
Кореспондент Depo.Одеса зібрав спогади одеситів про події, які відбувалися 18-20 лютого 2014 року у Києві, де сталася жорстока бійня з масовим вбивством під час протестів проти тодішнього президента Віктора Януковича.
.jpg)
Один з одеситів, які брали участь у подіях на Майдані 18-20 лютого 2014-го, В’ячеслав Березуцький
Свої спогади про події п’ятирічної давнини розповіла колишня радниця екс-голови Одеської ОДА Михайла Саакашвілі, активістка Євромайдану Надія Яшан, що живе зараз у Торонто. “Щороку у ці дні ніби відкривається велика рана і починає знову кровоточити. Я рада, що ми тоді в одну мить вирішили, за півгодини зібралися й поїхали. Нас було четверо дівчат: я, Олена Балаба, Оксана Строганова і Вікторія Сибір. Своїх рідних ми повідомили про це рішення вже в дорозі до Києва. Хтось говорив з рідних, що це було бездумне рішення, хтось нагадував про дітей. Батьки дізналися про перебування вже після 20 лютого. Але ми інакше не могли. Тоді постійно вибухали шумові гранати. Горіли шини. Люди були озброєні вірою і надією. Співали час від часу гімн. Хтось читав молитву… Мирний протест давно перестав бути мирним. Ланцюжком передавалося каміння на передову…” – розповідає вона.
Надія Яшан брала безпосередню участь у подіях, які відбувалися у Києві 18-20 лютого 2014 року
Надія Яшан зізналася, що вона та її подруги щасливі від того, що залишилися живими і у вічному боргу перед тими, яким пощастило менше, ніж ним. “Але ми все робили тоді правильно. І зараз в душі борються два великих почуття: радість за свій великий й непереможний народ і біль за втрату найкращих”, – зазначила вона.
Майдан. Київ. 2014
Громадська діячка Вікторія Сибір зізнається, що то була “шалена і крута команда”, “жіночий батальйон на марші”, а ті дні на Майдані – “один з найстрашніших і найщасливіших моментів життя”.
Активістка Олена Балаба теж згадує, як, надивившись стрімів з Києва, 18 лютого вирішила їхати на акції протесту. “Я пам’ятаю, як я, подивившись стрім, як “тітушня” і “Беркут” вбивали людей у Маріїнському парку і на Арсенальній, стала вити і ходити по квартирі та збирати речі: знайшла рюкзак, щось стала в нього кидати. При цьому я дійсно вила – так було боляче. Чоловік злякано запитав: “Ти куди?”. “У Київ”, – відповідаю. А він: “Я тебе не відпускаю”. Але я вже нікого не слухала”, – розповідає вона.
Вона пригадує, як по дорозі до столиці світило сонце та співав Джо Дассен, а Вікторія Сибір раділа, що все навколо по трасі схоже на Швейцарію. “Це ми так намагалися відволіктися від новин з Києва – що на 18:00 призначено штурм Майдану, що до столиці підтягують внутрішні війська і техніку, – ділиться спогадами Балаба. – До Києва, до речі, заїхали без зусиль і майже без пробок, рівно о 20:00 ми були на Хрещатику. Домовилися, що якщо загубимось і відключать зв’язок – будемо зустрічатися у машини. Але так ніхто і не зустрічався, тому що просто елементарно не було коли. Розпочався перший штурм. “Беркут” кидав перші світло-шумові гранати та стріляв. Ми з Вікою пробралися ближче до хлопців зі щитами, зробили пару кадрів і одразу встали в ланцюг: передавали булижники на передову. Надя Яшан приєдналася до нас. Не було ні сил, ні часу слухати, що верещать зі сцени, вже горіла Інститутська, і гранати вибухали із завидною частотою. Виносили поранених”.
Олена кинула передавати каміння та побігла дізнатися, що відбувається у Будинку профспілок. “Все ж таки в мене курси медсестер, я можу допомагати якось більш дієво. Там на першому поверсі розвернувся величезний госпіталь: десятки поранених, що стогнуть, плачуть і лаються. Я звернулася до суворої дівчині в масці: “Що робити? Я журналіст і медсестра”. Вона: “Тут сестер вистачає, нам потрібні тільки лікарі” і випровадила мене зі шпиталю”, – розповідає одеситка. Олена зателефонувала в Одесу до лікаря Аміни Окуєвої (загибла 30 жовтня 2017 року у Київській області, – Ред), яка рятувала в Києві хлопців з Грушевського, а потім захворіла на запалення легенів і повернулася додому. “Я хотіла, щоб вона підказала, що робити. Виявилося, що треба було влаштувати чотирьох хлопців, контужених на Арсенальній. Нарешті мене виручила Віка – хлопців поселили”.
Після цього дівчата повернулися на Майдан. Олена Балаба попросилася до хлопців – робити “коктейлі Молотова”, як вона зізналася, шкільна любов до хімії виявилася сильнішою). Згодом почався другий штурм. “Одразу скажу: ні, я не йшла у перші ряди. Ми знали, що ми відповідаємо один за одного, і не можна падати. “Олена, присядь”, “Олена, дай пляшку” – команди потрібно було виконувати миттєво і беззаперечно, як на яхті в гонці. Скільки ходок я зробила в другий штурм не пам’ятаю. А навколо тебе люди в касках передають каміння на передову. Дівчатка, хлопчики, дідусі… Третій штурм був найстрашнішим: нас було небагато, відтіснили за фонтан, там перебило трубу, вода текла по ногах, горів Хрещатик, з Майдану тягли все, що горіло: шини, дрова, речі … Жінки в КМДА мені розповідали, що хапали в наметах соняшникову олію і топлене сало в трилітрових банках і несли, щоб хлопці кидали у вогонь, щоб все горіло, щоб не дай Бог “Беркут” не пройшов. Гранати вибухали, не перестаючи. Було дуже страшно, я пам’ятаю, що була дуже зла і тихенько молилася, мої хлопці кричали: “Треба протриматися до ранку, там із Західної України підкріплення прийде зі зброєю “. Не було ні сотників, ні десятників, ні командирів, ні “лідерів Майдану “. Не було централізованих команд, тактики дій, якоїсь стратегії… Були просто люди, яким нікуди відступати. Були тільки відчай, наша біль і бажання вижити і перемогти. До п’ятої ранку вони відступили. У нас ще залишалося пляшок 20 “Молотова”, і я зробила ще дві ходки: у першу – понесла їх на барикаду на Театральну, другу – на Лютеранську. Там стояли майже діти, років по 17. Але суворі такі, показали мені свої запаси, але мої “подарунки” забрали”.
А до шостої ранку під’їжджати мікроавтобуси із Західної України, які прорвалися через кордон. Олену здивувало те, що замість гвинтівок і автоматів люди, що приїхали на підмогу, стали діставати з багажників коробочки з “коктейлями Молотова”. “Я заснула у наметі о пів на сьому, а о 7:20 зателефонували з Одеси і сказали, що закидали камінням штаб прийому допомоги на Пушкінській, 2. “Олена, терміново пиши журналістам”. Я погано розуміла, чесно. Зателефонувала нашим до Одеси, попросила підтримати. Треба розраховувати на себе і тих, кому довіряєш. Майдан хотіли “злити” багато хто, його практично здали тоді, у ніч проти 19-го. Майдан відстояв народ. Просто люди”.
На щастя, одеситки на Майдані у ті часи не постраждали, чого не скажеш про чоловіків. Так, одеський “свободівець” та викладач історії в ОНУ ім.Мечникова Олександр Вінницький отримав поранення, а його побратим Константин Василець – забиту спину від кийків “Беркуту”.
“Ми приїхали до Києва 18 лютого автобусом на мирну акцію блокувати парламент, нас було десь 50 осіб, – згадує Вінницький. – На місці акції сутичок не було, але через деякий час ми почули вибухи, а потім почав валити дим. Тоді вже “Беркут” перекрив урядовий квартал, нападаючи на колону протестувальників. З боку активістів у хід пішла бруківка, і ми долучилися до протистояння. Після чого силовики залізли на дах та почали стріляти гумовими кулями, одна з яких потрапила мені у спину. Це був сильний удар, але нічого страшного в тому не було. Згодом вони почали кидати шумові гранати, начинені цвяхами. От така граната і потрапила мені у ногу. Це мене дезорієнтувало, я майже не міг ходити, стало важко дихати. Якось знайшов медиків, але побачивши, як лікують поранених, які стікали кров’ю, я зрозумів, що мені просто потрібен медпункт. Там мені витягли з ноги цвяхи та дали знеболювальне. Я повернувся, бо адреналін зашкалював. У той час силовики пустили газ, тому протестувальники почали відступати на Майдан. У хід пішли гранати та постріли картеччю. Я бачив, як від такого пострілу загинув хлопець, якому вистрілили у шию. А в нас – ніякого обладнання, просто живий ланцюг, де передавали бруківку. Потім мене безкоштовно підкинула на Майдан родина києвлян, яка передала нам медикаменти. Згодом адреналін мене попустив, і я відчув, що стає погано. Мені знову дали антибіотики та знеболювальне. Через 23 години я від’їхав з Майдану. Прокинувся від знеболювального вже ввечері і знов поїхав допомагати обладнувати барикади. Ногу довелося потім лікувати вже в Одесі”.
Зазначимо, що у лютому на Майдані був і тодішний керівник одеського “Автомайдану” В’ячеслав Березуцький, який у 2015 році посів посаду начальника обласного управління молодіжної політики та спорту при Саакашвілі, потім звільнився, і повернувся вже при Степанові. Незабаром він попався на хабарі, два роки тому його випустили під заставу.
В’ячеслав Березуцький не любить виставляти на показ свої переживання
“Не хочеться виставляти на показ свої переживання. Тим більше, що пишатися особливо нічим, – заявив кореспонденту Depo.Одеса Березуцький. – Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами запеклі негідники. Так і в цьому випадку”, – вважає одесит.
Як би там не було, події тих днів назавжди залишаться у пам’яти всіх, хто хоча б деякий час провів на Майдані.
Фото на головній зліва на право: Вікторія Сибір, В’ячеслав Березуцький, Олена Балаба
Фотоматеріали надали Надія Яшан, Олена Балаба, Вікторія Сибір, В’ячеслав Березуцький
